Цього ви не знайдете в Яндексі - Чех Артем. Страница 30

Виділили мені коптьорку. В принципі, не погана така коптьорка. Телевізор, шафка, канапа, на якій не можна спати, дві тумбочки, столик, якісь гідранти на випадок пожежі, проводи, електричний чайник, мікрохвильова пічка і два вазони з кактусами. Квіти нам не довіряли.

Все було чинно і благородно.

Я заступив, у формі почував себе якимось еФБееРівцем чи спецназівцем, загалом все було чьотко. Відкривав велику зелену браму, через яку проїздили вантажівки, привозячи й увозячи товар, намагався спілкуватися з працівниками складу та з дівчатами, що працюють у бухгалтерії. Однак дівчата виявились тупими й не здатними вести цікаві розмови. Сприймаючи мене не більше ніж охоронця, вони були глибоко вражені моєю інтелігентністю, високою культурою та освіченістю. Я намагався розмовляти про якісь новинки європейського кіно, а вони сказали, що нещодавно дивилися «Дзвінок-2», я намагався торкнутися літературної теми, а одна з них почала співати дифірамби Дену Брауну, інша сказала, що їй подобається Франсуаза Саган, а ще інша мене приголомшила тим, що вона полюбляє класику.

— Справді? — зрадів я. — А що саме?

— У дитинстві я читала «Спартака».

Живопис та прикладне мистецтво їх взагалі не цікавили, лише шанувальниця класики була якось на виставці зі своєю свекрухою.

Віднайшовши розчарування, я поплентався до складських приміщень.

— Здоров, малий! — звернулись до мене працівники. — Що, перше чергування?

— Да, — відповів я.

— Нічо’, — сказали вони, — у нас нормально, всі привітні, робота, малий, у тебе — шара.

— Нормально, — кажу, — нормально.

— Да, — відповіли вони.

— Ясно, — кажу, — а взагалі як, нормально?

— Да, малий, — відповіли вони, — класно.

<empty-line/>

Так шо сидів я у своїй коптьорці, книжечку читав, відчиняв ворота, впускав, випускав. Нормально загалом…

А потім до моєї сраної комори завітав один із працівників. Було йому років тридцять п’ять, мав він значне пивне пузо, червону монголоїдну пику, невеличкий шрам над верхньою губою, який, хочу зазначити, навіть прикрашав його. Ще б пак, він же мужчина.

— Новенький, — констатуючи протягнув він.

— Да, — звів я плечима, знічуючись.

— Нормально, — каже він, сідаючи на канапу. — Мене, до речі, Миколайовичем звуть. Олександр я.

— Да, — кажу, замріяно вдивляючись крізь вікно вдалечінь шкільної площадки.

— Шо да? — ображається Миколайович Олександр. — Шо да? Я тебе шо, питаю? Я кажу, що називати мене не інакше, як Олександр Миколайович.

— Добре, — відказую я, вмикаючи електричний чайник. — Каву п’єте?

— П’ю, але не зараз, і взагалі, — каже, — я до тебе не для цього прийшов. Я до тебе ось чого прийшов. Ти, малий, ще малий, а я маю тебе вчити. Розумієш, — каже він, — життя повне незрозумілих речей.

— Да, — кажу, — розумію.

— Так от, — продовжує він, — життя як воно є, в принципі, нормальна штука. От погодься зі мною, я брехати не буду, я правду кажу. Моя мати читає газету «Жизнь».

— Моя бабушка, — кажу, — теж читає газету «Жизнь».

— От бачиш, — говорить він, заварюючи собі каву, — я тобі, у принципі, міг би бути батьком.

— Дякую.

— Ні, не дякуй. Тут справа в іншому. Ця газета — ніяке не життя. Життя — тут, — і він пристрасно почав калатати себе у груди, — так синку, тут. Життя… Любов, ненависть, робота, яку ти робиш, повітря, яке ти вдихаєш, це і є життя…

Ну, подумав я тоді, який же він словоблуд, шо він чеше, подумав я тоді. Чого він намагається домогтися цією водою, цими тупими фразами типу «життя — це життя, тому що це життя». Ким він хоче мені здатися? Філософом? Знавцем душ людських? Ким?

— Ти, малий, зараз певно думаєш, ким же цей дядько хоче здатися. Філософом, знавцем душ людських? Ні, синку, тут зовсім в іншому справа, зрозумій, що життя складна штука, тут варто бути обачним, у цьому ділі головне — труд. Що зробило з мавпи людину?

— Нічого, — кажу, — не зробило з мавпи людину.

— Тобто… — не розуміє Олександр Миколайович.

— Мавпа, — кажу, — це мавпа, а людина — людина. Ніхто ж не говорить, що з горобця вийшла ворона.

— Дурак, — каже він мені, — праця зробила з макаки людину, праця! Ти слухай старого…

Нічого собі старий!

— … він тобі діло розкаже. Поки ще я живий… Розповім тобі одну історійку. Жизнєнну. Поїхали ми якось у Москву, а морда у мене азіатська, так шо набили мені оту морду оті бритоголові… Тьху, це не та історія. О! Ось це — ця! Коротше, була у мене дівчина. Жили ми з нею нормально, я її частенько натягував, та я і зараз можу кого завгодно натягти, та це і не важливо, так от, поїхав я до Москви якраз тоді, коли мені оті голомозі морду натовкли, на заробітки, ще позаминулого року… Слухай мене, чо’ відволікаєшся? Це буде тобі доброю наукою, вчися, поки я живий… приїхав я з Москви і учув неладне, що дівчина мене любити перестала. Ну, думаю, не любить вона мене. А у неї там якісь проблеми з зовнішністю, та я, в принципі, теж не принц, та і характер у неї дурнуватий, та й ім’я у неї тупориле, ну, думаю, все, з таким переліком вона мене і розлюбила. Ну не дура? Вирішив я перевірити, чи любить вона мене. Лежимо, значить, ми в ліжку, а я кажу їй, щоб лізла вона під ковдру. Лізь, кажу, під ковдру. А вона лізе і починає мені того, ну, ти зрозумів. Я її разок упиздив… так, іноді бив я її для профілактики… кажу їй, що вона дура. Просто лізь під ковдру. І сиди. Я перднув. Нормально так бздонув, сиди, кажу, під ковдрою. Якщо любиш — сиди, а вона як вистрибне з-під ковдри, і з балкона, з четвертого поверху, як чкурне, а наостанок прокричала мені, що в труні вона те кохання бачила, якщо воно перевіряється таким чином. І все, ногу собі поламала, і більше я її не бачив.

— А її, — питаюсь, — часом, не Феодорою звуть?

— Ні, — каже, — Ахінацеєю, та яка, в пизду, різниця.

— І я так думаю…

— Вона з Тернополя. Так що я хотів тобі показати цим прикладом, що тримайся свого кохання, не знущайся зі своєї коханої, не їзди в Москву, бо там голомозі, і, взагалі, ти нормальний малий, нам такі потрібні.

Олександр Миколайович підвівся, зробив останній ковток кави і пішов на склад.

— Не бзди, малий, — сказав він мені наостанку, і ці слова видалися мені найрозумнішим, що він сказав за ті півгодини, скільки сидів у мене в коптьорці. Нормальні слова, подумав я, треба запам’ятати.

<empty-line/>

Все і було б нормально, якби мене не вигнали з роботи. Сталося це дуже швидко. Під час того самого першого чергування, коли усі розійшлися, я закрив ворота, шлагбаум, увімкнув зовнішнє світло. Цілий день я стояв у кедах, ноги мої добряче зопріли і тепер, вночі, коли похолодало, почали мерзнути. От біда, подумав я тоді, треба щось робити. Поставив кеди на батарею, а сам ліг на канапу, засунув ноги під ковдру, ну, щоб зігріти їх більш-менш. Під ритмічні поскрипування брами, шелест целофану на вулиці, під брехання собак із сусідських територій я заснув.

Розбудив мене окрик, як виявилося, директора цього складу, який ще не пішов додому, а залишився працювати. Як на директора складу він виглядав дуже молодо і більш-менш інтелігентно.