Відлуння: від загиблого діда до померлого - Денисенко Лариса. Страница 15

Бріг принесла каву. «Показати тобі весільні світлини?» – поцікавилася вона. Очевидно, що Грюнвальд Штросс її зовсім не хвилював. «А всередині вони зробили величезне інтерв’ю з цим нездарою. Кому потрібні твої весільні фотки, Бріг? Вони ж щоразу однакові!» – не міг вгамуватися Манфред. Бріг ледь-ледь повела бровами.

«Я б хотіла, щоб ви присіли». Вони розташувалися у такий спосіб, що, мабуть, до мого візиту встигли посваритися, бо сиділи на відстані одне від одного. Бріг на фотелі-маяку. А Манфред спікірував до мене, на скелю. «Навіть не знаю, з чого розпочати. Вчора до мене прийшов Олаф». – «Хтось залишив нам спадок?» – Манфред гигикнув. «Уяви собі». Тут він мені допоміг. «Хто?» – «Батьків батько». – «Він скинув награбовані скарби російських царів парашутом, а зараз хтось сумлінний це знайшов і хоче віддати нам, щоб ми це урочисто передали російському посольству?» – «Не зовсім. Він позавчора помер у божевільні, тут, у Берліні, і залишив нам хасидського капелюха, Біблію, самовчитель з івриту, біло-блакитну теку і кілька малюнків». Я розуміла, що Манфред не почне стрибати від радощів і навряд чи втратить свідомість. Але не очікувала, що він буде спокійно сьорбати каву і дивитися на мене з очікуванням на продовження цієї захопливої історії. О, я знала цей погляд з дитинства. Батько вже сподівався на те, що ми зараз заснемо і не треба буде нам читати нової казки, як тут Манфред розплющував блискучі очі і вимагав продовження.

«Сьогодні я була на кремації діда. Бачила його в труні. Дивно вбраного. У різних черевиках, різних шкарпетках та з різними ґудзиками!» Можливо, це його збентежить. «А чому нам ніхто не сказав?» – Манфред потягнувся за мафіном з родзинками. Це вже занадто. «А чого це ти такий спокійний? Ти щось знав?» – «Припини на мене так дивитися! – обурився мій брат. – Нічого я не знав. Про що я мав знати?» – «Про діда». – «Про діда я нічого не знав. Правда, читав якось у тітки одного дідового листа. З України. І все». – «То чого ти такий спокійний?» – «А що мені, плакати? Ти витягаєш звідкись діда, розповідаєш про його єврейський фетишизм, що мені, на твій погляд, слід робити? Втрачати глузд?» – «Втратити глузд ти встигнеш, дід щодо цього постарався, скільки не опирайся, все одно гени зіграють свою гру».

«Тобі треба заспокоїтися, правда, Бріг?» Брігіта хитнула головою. Вона притиснула горнятко з кавою до правового ока, наче вклала око туди, мабуть, гріла його. Не треба в такому положенні хитати головою. Гаряча кава потрапила їй у око, вона завила. «Господи милий, Бріг!» – Манфред побіг за хустинкою. «Мммм… арто, – запиналася Брігіта, – що це все означає?» – «Не знаю», – чесно сказала я, ледь утримуючи Троля, який кинувся захищати маму Бріг від злої кави, і щоб він не додав їй лиха, перехопила його.

«Марто, заспокойся. Я думаю, що батько нам усе пояснить». – «Подивилась би я на тебе, якби тобі вивалили все це дідівське майно, особливо капелюха з кудельками, а потім ти вимушений був йти на кремацію. Я не можу спати. І думати про щось інше також не можу, розумієш?» – «Мені це також не дуже подобається». – «Уяви, батько про все знав. Але для чогось влаштував фарс, потягнув нас, малих, маму на могилу невідомо-кого, ще й, пам’ятаєш, узяв грудку землі для тітки Ельзе. Вибивав дозвіл від СРСР, вбивався, принижувався, вистоював черги, проходив співбесіди. Правника не здивувати цинізмом, але, як на мене, він перегнув палку».

«Обпекла все-таки, – повідомила Бріг, тручи око. – Мені так шкода, Марто. Дуже шкода». – «Хоча б ти не переймайся! І не скавули», – гримнув на неї брат. «Ну, як мені не перейматися? Це ж ваш дідусь. Він помер, а ви навіть нічого про нього не знаєте, не спілкувалися, не допомагали». Я побачила, що зараз Манфред вгасить Брігіті в інше око. Ми з ним перезирнулися. «Бріг, мені б не хотілося з ним спілкуватися. Але хоча б одного разу я до нього могла з’їздити, щоб усвідомити, що з ним і як». – «Що ти говориш?! Це ж ваш дідусь! Рідний!» – «Я б подивився на тебе, якби в тебе був збожеволілий дід-нацист, котрий грався у єврея або речами вбитих євреїв, ти б, певне, стрибала від радощів і притягувала б йому щоразу листівки з кошенятами, кілька детективчиків, стрічки Лені Ріфеншталь [4] та Файта Харлана [5] і неодмінно яблуневі мармулядові пластівці, так?»

Бріг зібралася заплакати. «Бріг, не треба. Це він від хвилювання верзе тут… І зрозумій… твій дід, він не воював, правильно?» Дід Бріг не помер і вмирати не збирався, він був дуже активний. Навіть мав хобі – розмальовував на свій смак парасольки. В мене була парасолька, яку він зробив спеціально для мене. Темно-бежеве тло, а по ньому розкидані мармурові маленькі Феміди. «Так. На війні він не був. Мій дід був воєнним інженером. І я не маю ілюзій щодо того, чим він займався. Але це – мій дід! Ти що думаєш, він у ті часи пекарні конструював, а може, дитячі карусельки, а може, пральні машини, чи що?» Це вже ні. Не дамо діду Бріг перехопити пальму першості ганебної слави у нашого діда. «А наш дід добряче походив Польщею, Білоруссю та Україною. Також не кренделики там випікав. Він м’ясо запікав. Людське». Бріг зайшлася в риданнях. Можливо, батько був правий і мені слід було йти у прокуратуру.

«Щось мені не подобається наше спілкування», – зауважив Манфред. «Може, пішли в кіно?» – «Ага. Точно, кіно. “Список Шиндлера”, наприклад. Або “Піаніст”. Манфред почав реготати. І вибачатися. Так він реготав і вибачався певний час, Троль втомився за ним спостерігати і втік до іншої кімнати. Брігіта стихла. А я сиділа і спостерігала за іспанським кораблем. Телефон. «Ма, привіт». – «Ти чого не відповідаєш на дзвінки?» – «Я тут з Манфредом та Бріггі. Розмовою захопилися». – «О, Фредді розповідає, як пройшла нагороджувальна церемонія?» – «Ні, це я розповідаю, як пройшла одна церемонія». – «Яка?» – «Ну, не дуже нагороджувальна, якщо відверто. Мамо, а коли ви з батьком будете у місті?» – «Можливо, завтра, а може, вже наступного тижня, ти ж у курсі про пиво Клауса?» – «Краще – завтра». – «Навіщо? Що сталося, Марто? Де Манфред?» – «Поряд. Мамо, слухай, а батько телефон залишив вдома?» – «Так. Він терпіти не може брати з собою мобільний, коли хоче відпочити. Сама розумієш, тільки від’їдеш на кілька кілометрів від Берліна, починається передзвін. Я і свій би не вмикала, якби не турбувалася про вас». – «Ма, в мене є одне прохання. Ти не могла б зателефонувати пану Коху? Він повинен про дещо поінформувати батька. Я думаю, що й тобі це повідомлення видасться цікавим. А потім передзвони нам». – «Добре. Хоча не розумію, навіщо ти вдаєшся до такого втаємниченого голосу. Наче в дешевій опереті чи суді. Або в костелі. Облиш це, доню, це – несмак!»

«Ну, що сказала мати?» – «Сказала, що зателефонує Олафу, а нам порадила на вибір – відвідати костел, судове засідання чи оперету». Мені хотілося побачити реакцію Манфреда на судове засідання. Але він сказав тільки: «В суд нас точно вже не пустять». А оскільки мій погляд був такий самий фланкуючий, як іспанський корабель на стінах його вітальні, він додав: «Чого зависла, сестро? Хто з нас правник? Сьогодні судять того недоумка, якого застукали, коли він злягався з мопедом піцерійника. В залі повно журналістів, ми з Бріг дивилися два випуски новин!» Я мовчала. «Не кажи, що ти про це не чула! Ти взагалі щось читаєш, крім романів Рота, власних лекцій та «які купальники будуть модними цього року?» – «Я не знаю, які купальники будуть модними цього року». – «Бірюзові зі східними мотивами!» – відгукнувся Манфред. Ми з Бріг уважно на нього подивилися, і він зашарівся. «Хоча б хтось у родині слідкує за модою, крім мами. Ось чому ти придбав бірюзові плавки», – гмикнула Брігіта. «Хай тепер твій дідусь намалює йому на них східний візерунок. Щоб усі зайшлися у захваті. Наш дід також міг намалювати, медсестра сказала, що він малював мене. Але він помер. Як ти знаєш».

«Все!» – Манфред плеснув у долоні. Відразу звідкись прибіг Троль. Ми не ворухнулися. «Ходімо на «Маріцу»! Я вже замовив нам квитки. Марто, можеш не перевдягатися, я ніколи не бачив тебе такою елегантною». – «Звичайно, я ж не читаю статті про людей, котрим подобаються мопеди, та про те, які сукні модно вдягати до оперет цього сезону». – «Ги-ги, дуже дотепно», – відповів він.

вернуться

4

Ріфеншталь, Лені (1902—2003) – німецька актриса, кінорежисер та спортсменка епохи нацизму.

вернуться

5

Харлан, Файт (1899—1964) – німецький актор, режисер театру та кіно. Зняв скандальний антисемітський фільм «Єврей Зюс».