Реквієм для листопаду - Матіяш Дзвінка. Страница 18

«Знаєш, якось мені приснилось, що є така собі свята Онуфрія, і є щоденники, з нею пов'язані, і я би мусила їх прочитати. Цей сон був дивного жовтого кольору. Я тоді зранку дивувалась і все відчувала навколо цю теплу жовтизну. А потім вирішила пошукати, чи є така свята, і зрозуміло, що нічого не знайшла, ні в яких книжках. І потім воно мені забулось — вийшло з пам'яті. І знаєш, нещодавно я про це згадала, і вирішила пошукати в інтернеті — і пошуко-вик видав мені багатьох святих Онуфріїв — чоловіків. І одне посилання на єдину серед них жінку. То була сестра Онуфрія, яка на другий день після того, як прийняла постриг, прокинулась із відчуттям, що Бога немає і що вона втратила віру. Вона жила так багато років, скільки, я не пам'ятаю, бо не про це йдеться, відчуваючи свою покинутість. До нас повертаються спиною, і ми самотні. Нас відпускають, а для нас це іще зарано або непосильно. До нас повертаються спиною, коли нам так бракне чийогось лиця. Коли я це читала, мені здавалося, що я божеволію, бо я просто знала, нащо це було потрібно. Щоб від нас так відвертались або відходили. Щоб так зненацька позбутись того, чого найбільше прагнеш, і потім весь час прагнути того, чого тебе позбавлено. Це дуже боляче, але інакше все одно не буде».

«Сецесійне небо — ти можеш собі його уявити?»

«Малюю в себе над ліжком на стелі усміхнуте сонце. Тепер щоранку, щойно розплющую очі, воно до мене усміхається. А я усміхаюся до нього».

«У мене сьогодні знову дуже боліли очі, так, що було важко дивитися. Вони болять і сльозяться. Я міцно їх заплющую, але сльози все одно знаходять стежки, якими їм витекти. Маркіян приносить із крамниці пакет шоколадних пряників, таких, як коричневі серця, бо більше нічого мені не хочеться. Я думаю тільки про те, що хотіла би навчитись знати значно більше, ніж знаю тепер. І розуміти людей, і ставати їм у пригоді».

«Я почала боятися розчісуватися пластмасовими гребінцями. Розчісуюся тільки дерев'яними. Купую собі в переходах, де продається всяка всячина, кілька букових, чи ясенових, чи ялівцевих гребінців, розпихаю їх по кишенях, щоб коли загублю якогось, мати ще про запас. Можу довіряти тільки дереву».

«Не можна квапити події, бо коли на них приходить час, вони відбуваються легко й непомітно, так що тільки досить заплющити очі, а коли їх розплющуєш — уже все відбулося. Так само листи пишуться легко, коли їм час писатися. Відбуваються розмови, які мають відбутися. І всього можна дочекатися, а поки чекаєш, стає-ться безліч інших подій — не менш важливих, ніж та, на яку чекаєш».

«Я перестала пам'ятати, скільки мені років, перестала пам'ятати про те, що маю вік, бо це нічого не важить і не вирішує. Те, що зі мною відбувається, не можна міряти роками, чи днями, чи годинами, бо вони тут нічого не важать. Ти також не маєш віку».

«Мені дивно, що я майже нічого не знаю про тебе, про те, чим займаєшся, про твою родину. Не можу уявити, щоб ти міг чимось займатись і щоб у тебе була родина, себто якась історія. Не можу уявити тебе хлопчиком, взагалі не можу тебе уявити кимось іншим, ніж ти є тепер. Мені здається, що ти прийшов нізвідки, і що єдине, чим ти можеш займатись — це приходити та йти. Я знаю, що ти знаєшся на травах, умієш дивитися, адже Бог налляв тобі в очі незвичайної гостроти й пильності, любиш вівсяні коржики, і не пишеш листів, і відповідаєш на питання перш, ніж встигну їх тобі поставити, і такої твоєї біографії мені вистачає».

«Є люди, яким можна розповісти все, навіть якщо бачиш їх уперше. Я тішуся, коли мені вдається зустріти таких людей. їх можна впізнати одразу, бо у них спокійні обличчя, виважені рухи та ясні очі. Вони добре вміють дивитися».

«Автобіографія як жанр завжди лякала мене найбільше. Пам'ятаю, у школі нас змушували писати автобіографії. І вже після слів: «Я така-то народилася...» ставало млосно й далі писати було страшно, бо все воно одразу переставало бути справжнім. Бо моя біографія почалася інакше, і ніколи невідомо, які саме події треба туди вписувати. Всі чи тільки вартісні. А вартісних подій багато. Може, всі вони й вартісні. Найкращі біографії на надгробках, на яких між роком народження і роком смерті — хвиляста лінія — як знак усіх подій, що сталися. Якби я мусила писати автобіографію — якби мене змусили її писати, я би почала з того, що не пам'ятаю того дня, коли народилася, але кажуть, що він був теплий. Не пам'ятаю дня, коли почала себе пам'ятати, цілком певна, що за ці декілька перших років мого життя, яких не пам'ятаю, я дуже багато чого навчилась, не пам'ятаю, як мені це вдалося. Пам'ятаю день першої менструації, я про неї нікому нічого не сказала, навіть мамі, тому що мені здавалося, що це настільки інтимно, що я не можу про це говорити взагалі нікому. Бо хіба говорять про найінтимніші речі — навіть найближчим? Тепер я думаю, що треба вміти говорити і про найінтимніші речі, але цього вміння мені бракує й досі, так само, як і тоді. Вперше в житті закохалася у книжки — надовго, вдруге у шість років — себто дуже пізно — у чорноокого вірменського хлопчика, тому вважаю себе позбавленою національних упереджень із раннього дитинства. Потім закохувалася ще багато разів у різних людей, але не знаю, чи навчилася любити».

«Я перестала писати своє ім'я з великої літери. Тепер, пишучи листи, я пишу в кінці своє ім'я тільки з маленької. Мені дивно, що раніше я могла робити інакше, тепер власне ім'я для мене важить дуже мало. Колись я думала, що у моїх батьків немає імен, це були просто мама й тато. їхні імена кудись позникали. Колись моє ім'я також зникне, його й зараз майже немає. Я знала людей, яких ніколи не могла назвати на ім'я, досі не можу собі цього пояснити. Знаю, що я їх цим скривдила. Всі мають імена, всі звірі, птахи й комахи, всі трави й камені, всі хмари та піщинки, тому люди хочуть, щоби їхні імена пам'ятались. Але я майже могла би забути своє ім'я і нікому його не називати».

«У моїх думках і в тому, що я пишу, дуже багато осені, дуже багато осінніх кольорів, мені здається, що по-справжньому щось писати можна тільки восени. Найдивніші події приходять разом із осінню. Найтерпкіші й найгустіші запахи — осінні».

«Дуже багато людей, яких я любила, померли в листопаді. Це були жінки й чоловіки, глибокі й світлі. Не знаю жодної поганої людини, яка би померла в листопаді. Може, листопад — це місяць, коли гарні люди йдуть звідси. Може, Бог по-особливому любить листопад. Іноді я думаю, що реквієми починають писатись у листопаді».

«У тому, що я пишу тобі, дуже багато недоречностей і банальностей. Але я хочу, щоб воно таке й було — недоречне та банальне. Бо нічого іншого зі мною не відбувається — все так просто, недоречно й банально. Навколо мене ті речі, які ти знаєш, і той маленький скляний ангел зі скляними крильцями, що грає на флейті. Я повісила його на батареї, там йому тепло й затишно, і він може грати безконечно».

«Я обіцяю багатьом людям, що пам'ятатиму про них. Намагаюся цього дотримуватись, тому часом мене тільки й вистачає на цю пам'ять. І я забуваю все інше — забуваю працювати, забуваю всі свої справи, забуваю листи до тебе, написані й ненаписані. Бо хочу пам'ятати їхні погляди й жести, їхні очі й руки, їхні кроки й рухи, їхнє вбрання та взуття, як вони сміються і які вони, коли сумні, як вони тривожаться та як вони думають. Часом боюся, що моє серце не витримає цієї пам'яті».

«Скучаю за твоїм голосом, м'яким, як молода трава; коли по ній іти босоніж, можна відчути цю м'якість, і ноги тоді з неї так дивуються. Я й тепер ходжу босоніж по вранішній траві, яка зранку вже вкрита інеєм, і згадую, як ти говориш».

«Пишучи листи до тебе, я зовсім позбулася почерку, я його вже не маю, і вигляд слів уже не залежить від кольору пасти, втоми моєї руки, натиску моїх пальців. Я уже цього не можу вибирати. Єдине, що можу вибрати, — це шрифт, і величину літер, і швидкість, із якою набираю. Але це нічим не відрізняє вигляду моїх листів від листів інших людей і тому вибираю слова, за якими ти безпомилково впізнаватимеш мене».

«На килимку в себе на порозі щоранку знаходжу мертве горіхове листя. Не знаю, звідки воно береться, бо ніколи не бачу його, коли повертаюся додому. Воно надто велике, щоби я могла принести його на черевиках і не помітити. Мию щовечора свої черевики й знаходжу на них тоненькі волосинки трави та шматочки рудої глини. Не знаю тому, звідки береться це листя. Вчора зранку було два листки, і я викинула їх назад надвір. А сьогодні — вже три. І я вирішила, що нехай собі там лежать, якщо їм там подобається, і взяла собі одного листка до кімнати — нехай буде при мені, поки я працюю, мені буде веселіше. Я навіть його не помила, бо негоже мити гостей без їхньої на те волі, а мені здавалось, шо листок не хоче, щоб я поливала його каламутною водою з крана. Він такого глибокого зеленого кольору — такого глибокого, що не одразу видно, що він зелений, і тому доводиться піднести його до очей, щоб роздивитися. А піднісши до очей, одразу відчуваю горіховий запах. Отож тепер у мене житиме ще й цей пошерхлий листок. Осіннє листя завжди пошерхле. А в мене шерхнуть губи на зиму».