Реквієм для листопаду - Матіяш Дзвінка. Страница 3

Розуміння. Свобода. Смерть. Це слова, над якими Дарині конче треба подумати. Це те, що її останнім часом найбільше бентежить. Так, ніби їй треба біля них побути, біля цих слів. Щось зрозуміти, і тоді можна бути вільною. Взагалі, бути вільною — це дуже добре. Це все здається їй настільки інтимним, що вона майже боїться говорити про такі речі з кимось. Як розуміти смерть. Бути вільним у смерті. Хоча свобода можлива й раніше.

Вона іноді соромиться відкривати (оголювати) свої думки, майже так само, як соромиться відкривати (оголювати) тіло. їй бракує відкритості, і вона панічно її боїться. Прагне розуміння, але їй хочеться, щоб це було чисте безпосереднє розуміння — без слів, пояснень і розповідей про себе. Дарині хочеться, аби люди розуміли її," не ставлячи зайвих питань. Розуміння без попереднього знання про об'єкт (чи суб'єкт) неможливе. Люди розпитують одні одних про рід занять, життєві події, світогляд, думки з приводу різних речей і так формують думку одні про одних. Часом вважають, що добре знають людину. А що означає фраза «я добре тебе знаю»? Що таке «знати»? Досконале знання про кожного посідає лише Бог. Він же здатен на безпосереднє розуміння — без словесних бар'єрів. Дарина вимагає від людей того, чого вони не можуть їй дати, шукає того, чого не може знайти, і щиро з цього дивується. їй хочеться всього й одразу, чистої досконалості у стосунках — так, щоб назавше.

Вона також думає, що розуміння — це любов. Чи може, навпаки, але це не завжди має значення.

Історія людської любові має (може) виглядати так. Він і вона познайомилися на автобусній зупинці. Він і вона познайомилися на парі з економіки (з математичного аналізу, з історії філософії, з молекулярної біології). Він і вона познайомилися на дискотеці. Він і вона познайомилися в метро. На пошті. У черзі до каси в супермаркеті. У поїзді. Ще десь, бо є так багато місць, де можна познайомитися. Він і вона слухали однакову музику, читали однакові книжки, ходили в кіно дивитись улюблені фільми. Жували в Мак-дональдсі гумові гамбургери, дивувалися зі смаку розчинної кави в пластикових скляночках. Вивчали одне одного напам'ять, придумували текст про іншого (іншу), і їм здавалося, що вони знають одне одного достатньо для того, щоби писати спільний текст. Коли все стане спільним і час також. Вони люблять одне одного — і пишуть текст про свої тіла, зафіксовуючи його кожним дотиком до шкіри іншого. Вони вивчають одне одного, щоб готувати разом сніданки, народжувати разом дітей і підтримувати одне одного, коли часу в кожного з них стане катастрофічно мало. Потім вони повільно йтимуть по вулиці, тримаючися за руки, обережно переставляючи ноги, бо їхні старі тіла тепер такі крихкі, і хтось скаже: «яка зворушлива пара. Які гарні ці старенькі». Потім залишиться тільки закрити очі тому, чий канат життя закінчиться раніше. Такою буває людська любов, і вона прекрасна, навіть якщо не наважується цього сказати про себе вголос. Справжня любов — це свобода. Не треба бачити й бути поруч, аби любити.

Смерть — це завершення любові, люди так думають, хоча це й неправда. Коли хтось близький вмирає, ті, що залишаються, дивляться на життя зовсім інакше. Людина не може страждати від власної смерті, вона страждає від смертей інших — тих, хто дуже близький їй. Ми так і живемо, просуваючись із дня удень, і несемо із собою все більше й більше пам'ятей про різні смерті, які нас зачепили більше чи менше. Свого часу я майже заздрила дорослим людям, які ніколи не були на похороні. Я пам'ятаю більше похоронів, ніж весіль. Більше смертей, ніж народжень. Принаймні мені чомусь випадало бути свідком саме смертей. Не можу зрозуміти, чому мені довелося саме це бачити. Двоє підлітків ідуть по вулиці, узявшись за руки, він і вона. «Чи помер у тебе хтось?» «Ні. А в тебе?» «Теж ні». Вони ще зовсім далеко від того світу, у якому буває смерть, і вони знають, що таке ніби є, але майже в це не вірять. Таке буває не з ними. А в них є тільки їхні руки, їхні очі, й початок любові, й довге сьогодні, яке ніколи не закінчиться і в якому немає смерті.

Дарина губиться у світі. Вона, як сліпе кошеня, не може зорієнтуватися у великих містах. Вона блукає містом, не запам'ятовуючи маршрутів, назв вулиць і номерів автобусів. Вона ніколи не знає, куди саме потрапить, якщо зверне у провулок А або в провулок В. Вона постійно втрачає орієнтири, і кожна її подорож власним містом стає першою подорожжю у світі. Дарина вбирає у себе вигляд будинків, дорожніх знаків, яскравих реклам, людський гамір та гул машин — і не запам'ятовує конкретних деталей. Іноді вона нікуди не поспішає, йде дуже повільно, вивчаючи все, що навколо неї; їй хочеться пальцями доторкатися кожної речі, щоб запам'ятати її розміщення, бо вона не певна, що їй вдруге вдасться сюди потрапити. Пам'ятати, що відчуває нога, коли ступає на бруківку. Як мружаться очі від яскравого сонця. Як осідає на щоках дорожній пил.

Дарина не тільки губиться серед речей, вона губить речі: рукавички, кулькові ручки, олівці, гребінці, проїзні квитки, документи й записники. Вона ніколи не знає, що в неї є і чого немає, ніколи не рахує грошей у гаманці, і дослідження його вмісту майже завжди виявляється для неї великою несподіванкою. Іноді приємною, іноді недуже. Витрушує звідти монети, використані автобусні квитки, візитки, чеки, фотографії, календарики, іконки, таблетки — серед цього хаосу речей їй затишно. Виїжджає з інших міст і залишає за собою безліч речей — вони житимуть своїм життям уже без неї, вона ніколи їх більше не побачить і не знатиме, що з ними сталося. Може, їх хтось знайшов, і вони стали комусь у пригоді, може, ніхто їх так і не помітив, і вони тепер дуже самотні.

МАМАМАМАМАМАМАМАМАМАМАМАМАМАМАМАМА

Дарина пише слово «мама», літери беруться за руки і танцюють. Вони стають колом, кладуть одна одній руки на плечі. Вона багато разів пише це слово, щоб пам'ятати, як воно виглядає, бо тепер майже ніколи його не вимовляє. Язик забуває звучання цих літер, а от пальці знатимуть його завжди.

Дарині потрібна фотографія. Фотографуватися вона не дуже любить. Бажання гарно виглядати не завжди можна втілити в життя. На фотографіях просто так Дарина майже завжди виходить гарно. На фотографіях для документів у неї напружено-перелякане обличчя, нажахані очі втуплені в об'єктив. Позування перед фотокамерою перетворюється на тортури. Дарині здається, що вона гарно виглядає, замислившись. Але замисленого одухотвореного обличчя об'єктив не помічає. Замисленість перетворюється на тупу й відсутню міну, очі, задивлені в небо, дивно закочені під лоба. «Невже я так виглядаю насправді?» — жахається Дарина, намагаючися побачити на фото одухотворену особу, якою їй хотілось би бути.

Дарина миє голову і навіть намагається зробити більш-менш пристойну зачіску. Укласти волосся — це теж велика майстерність, і цього Дарині майже не дано. Але сьогодні їй це вдається. Дарина пильно й суворо дивиться в дзеркало. Результат її майже влаштовує. Правда, позбутися блідості обличчя складніше. Тим паче, Дарина принципово не користується косметичними засобами, які могли б допомогти в цьому. Губи можна було би також зробити яскравішими, якби Дарина не загубила губної помади. Нової вона не купує, бо ше не втратила надії віднайти стару. Тому вона фарбує губи безколірною гігієнічною помадою і перед виходом кидає на себе останній погляд в люстро. «Вигляд трупа», — констатує скрушно, але діватися нікуди.

Дарина чвалає у фотоательє, яке порадив знайомий, — там, мовляв, дуже якісно. І фотографії зберігаються на комп'ютері, отож будь-коли можна прийти й замовити ще. Цифрове фото — це великий крок уперед. Сучасна техніка дає змогу людині стати іншою принаймні на фото. Фотограф не замикається в лабораторії, а чаклує над комп'ютером, роблячи поправки до зображення: Він стає майже Деміургом, творячи людину за образом і подобою її власних уявлень про себе. Фотографія може дуже відрізнятись від того, як насправжки виглядає її власник.

Сивий пан у сірому светрі всаджує Дарину на стільчик. Він змушує її посміхатися «красивою та відкритою усмішкою». Через декілька хвилин на екрані комп'ютера з'являються декілька Дарин — усміхнених і замислених. Фотограф пропонує вибрати правильний варіант. Дарині більше подобається усміхнений образ себе, отож вона вибирає те фото, на якому усмішка здається їй достатньо «красивою та відкритою». Пан у сірому светрі задоволений Дарининим вибором. «Це іще без поправок, так щодалі буде краще». «Які ще поправки?» — дивується Дарина. Він сміється і посвячує Дарину в чудеса комп'ютерного формування образу людини. Але найперше він мусить завершити потрібні «поправки» і на її фотографії: додає шкірі густішого персикового відтінку, витирає незліченні веснянки, чіткіше окреслює лінію уст, робить темнішим волосся. Потім, хитро й загадково усміхаючись, дає Дарині порівняти варіант «до» та «після». Дарині нічого не залишається, як збентежено промимрити, що різниця таки є. З фотографії «до» на неї дивиться замучене дівча з хворобливо-блідою шкірою, запа-лими щоками та сумною усмішкою. Фото подано крупним планом, тому всі цяточки, плямки, на які перетворились веснянки, виглядають просто відразливо. Ну, принаймні малопривабливо. На фотографії «після» до Дарини усміхається майже фотомодель, шкіра якої дихає свіжістю, ця дівчина виглядає не засмоктано-виснаженою, а тендітною і трохи ніби прозорою. А її сумовита усмішка видається загадковою та доброю. Фотограф-деміург задоволено спостерігає за реакцією Дарини. Йому явно подобається новий образ, який він щойно створив. «Ну, вас я, на щастя, не мусив омолоджувати. Бо старших жіночок доводиться». «Що, справді?» — видушує з себе Дарина. «О-о-о, — протягує фотограф. — А ось погляньте». І показує їй два знімки. З лівого боку — зморщена пані років шістдесяти, а то й старша. Праворуч її вже не впізнати — все начебто те саме, але цій особі можна дати років на п'ятнадцять менше. «Ви, може, й чоловіків омолоджуєте?» — іронічно питає Дарина. «О, у чоловіків забаганок ще більше. їм ще важче догодити». І приносить Дарині цілу пачку фотографій. «Оцей ось пан хотів схуднути, то чому б ні». З лівого боку на Дарину дивиться добродушний товстун. Аз правого — цей же чоловік, тільки щоки його вже не такі круглі, а подвійне підборіддя взагалі зникло. «Як лисий хоче, щоб у нього було волосся, то й волосся можна зробити,» — веде далі фотограф-деміург і показує Дарині ще один знімок. Сорокарічний дядечко зліва аж ніяк не може похвалитися надміром волосся. Та й жалюгідні кущики в нього на черепі складно назвати волоссям. А на фото праворуч у нього пишна каштанова чуприна, чимось схожа на волосся у ляльок — чи то своєю штучною пишнотою, чи то дивним, ненатуральним блиском. «Якщо хтось тяжко поранений, а треба фото, то й цьому можна зарадити,» — фотограф показує Дарині ще один знімок. Обличчя молодого хлопця все у синцях, а біля лівої брови шрам. На фотографії з поправками його обличчя чисте, без жодного ґанджу. Дарина ніяк не може оговтатись і тільки спантеличено водить очима туди й сюди. «Отож-бо, — лукаво підморгує їй фотограф. — Як треба будуть ще фотографії — приходьте».