На схрещених дорогах - Парфанович Софія. Страница 14

Потім приїхала комісія, Даф [12] і інші чинники й таки робітники своє вибороли: під час алярму залишали фабрику, але мали бути так близько, щоб через 10 хвилин по відклику вернутись до роботи.

Тут треба ще додати: Пішль почав будувати бункер у збочі гори. Правда, треба було до нього бігти через поле яких 5 хвилин, але в ньому було зовсім безпечно. Та в той час замість п’ятдесятьох робітників на будові денно робило п’ять, а інженер, якого я про те питала, заявив, що як таким темпом будуватимуть то бункер буде до вжиття за два роки… Пішль розводив безрадно руками й говорив, що немає грошей. Бункер почав, бо такий приказ був. І будує, бо є приказ…

На закінчення:

Не зважаючи на двократне бомбардування Тельфсу, ні одна бомба не впала на ні одну з чотирьох фабрик. Навіть було пізнати, що ціллю летунів були не фабрики, а залізнична станція й міст. Але одне й друге залишились зовсім не заторкненими. Навіть з людей не було нікого поранено. Та це все діялось за два місяці перед кінцем війни. Тоді вже лежала в руїнах німецька промисловість і решту фабрик уже не бомбардували.

НІМЦІ Й УКРАЇНЦІ

Так, оце робота наладнувалась, не вважаючи на оці налети і на все, що тривожило всіх, а нервувало жінок. Але вони так твердо вірили, що всьому швидко прийде кінець, що було аж дивно. До того ж заявляли:

— Швидко прийдуть наші брати і батьки, то всім вам буде!

Навіть відгрожувались, що буде і тим з них, що мають дитину від чужих, а головно від німців.

Виборовши й урядивши родільню, я приступила до боротьби за шпиталик, тобто хоч одну кімнату для хворих. Її стали робити з неоформленої частини коридора коло гуртожитку матерів. Працювали там італійці, з якими я радо хоч декілька слів денно говорила їхньою мовою. Вона відкривала мені їхні серця. Аж дивно: усім рідна мова розкривала серця, тільки українкам ні.

Окрім мене говорили нею до них і другі. Ті, що вели з Гофманового дозволу і дозволу Дафу культурно-освітню працю на фабриці. Наші студенти-галичани, що працювали тут як робітники. І вони не потрапили дібратись до їх душ. Про це дещо ширше.

Перший обід у харчівні зразу ж сконтактував мене з українцями Тельфсу, були то два молоді хлопці в робочих одягах з сірого бархану, запилені цементовим пилом. Данилович був абсольвентом філософії, філолог з університету в Бельгії, Малюк — теолог. Обидва вони приступили до мене, знаючи мене з Галичини, і стали інформувати про життя в Тельфсі. Тут вони були три місяці після мандрівки через Словаччину й Штрасгоф — як більшість наших біженців з Галичини. Тому, що іншої праці не було, стали до Пішля, який їх «відступив» Шнайдерові до будови бункеру. Працюють обидва при цементі. Робота не легка, але можна привикнути, головно коли працюють так, щоб надто не перемучуватись. Обидва вони ведуть на фабриці культ-освітню працю. Просили про співдіяння, тішились, що я приїхала і що вкінці наведу лад. Вони як і всі, навіть німці, казали мені, що відносини в «Ентбіндунгсгаймі» [13] вимагають оздоровлення. Усі ми знали, що за нацистською програмою, слов’яни повинні вигинути отут на праці. Ясне, що в такому підприємстві, як оцей «Ентбіндунґсгайм» повинно бути все наставлене на те, щоб в першу чергу діти вмирали. Та, треба сказати, що помимо мого чуйного слідкування в часі праці, я власне поза вгорі поданими недостачами не помітила свідомого діяння фабричних властей на шкоду немовлят, чи матерів. Треба ж вкінці сказати, що фабрика не була пристосована до праці вагітних і матерів і що між материнством і фаховою працею є всюди і завжди велика колізія. В основі жінка повинна цілий час бути при дитині, бо як не годувати, то перевивати треба. Коли вона має працювати, хочби в найліпших умовах, є зле. Треба сказати, що діставши на цю працю вагітних і матерів, Гіішль дістав великий тягар, до якого не був пристосований. Тут треба б було просто спорожнити частину корпусу і побудувати для них усе потрібне, що я вгорі намітила, включно з кращим приміщенням для здорових. Треба затруднити ряд доглядачок та іншого санперсоналу для опіки над дітьми. Принаймні так, як це діялось на фабриках для німок. Розуміючи це, я хотіла хоч частинно зробити щось подібне. Та на те Пішль не мав грошей.

Щоб насвітлити становище робітників, мушу згадати про «добрі сторінки» гітлерівського режиму, тобто про те, що йшло на користь робітникам. Одною з таких корисних установ був Даф — Дойче Арбайтсфронт. Була це якась підбудівка партії, якої завданням було боронити інтереси робітників. У більших робітничих скупченнях були представництва цієї установи, які мали, знову, свої відділи в менших містах. Тельфс підлягав, очевидно і в тому огляді Іннсбрукові. Там в будинку обласної управи цілий один поверх займала ця установа. Які вона мала відділи і чим цікавилась, тяжко мені з’ясувати. Але знаю, що дівчата нераз погрожували, що підуть туди на скаргу. Думаю, що скаргу німецьких робітників там пильно розглядали, але щодо чужих, то мабуть не багато могли їм там помогти їхні представники. Та й таки не були то люди вибрані робітниками, але такі, яких партія чи уряд признали. Були там справді 3 українці, але часто з якимось додатком, що визначував їхню льояльність до режиму, отже, всілякі фолькс — чи райхс — чи якісь інші «дойче».

Коровицький, буковинець, що був заступником наших робітників, був рівно зненавиджений ними, як ціла фабрика й режим безрозбірно. Чи його це вина, чи таки підпадав він так під загальний маштаб ненависти — тяжко було в такому короткому часі вирішити. Зустрілась я з ним двічі і говорила раз у справі робітниць, а другий раз у моїй. Обидва рази я винесла враження, що ця хитка людина нічого не може зробити і навіть не буде старатись, тим більше, що, приїхавши на фабрику, заходив він до дирекції, а до робітників старався не прийти. Тож довідавшись, що він на фабриці, Наташа підняла крик: «Ловіть його, Ірода проклятого, наймита продажнього й тягніть тутечки!» Його й зловили, коли хотів висмикнутись з фабрики, та засипали таким криком і лементом — що обіцяв усе, а — не зробив нічого. Йшло в першу чергу про оцю справу перебування на фабриці під час тривоги.

Зате німецький Даф полагодив цю справу відразу, коли вона опинилась у руках німецьких робітників

Другий раз я говорила з ним про моє звільнення і санітарну справу на фабриці і що я в тій справі досі зробила, та він зразу ж сказав, що нічого не може порадити.

Для повного образу треба додати: десь на весні прогнали його з посади в Дафі й він скитався по Іннсбруку без заняття. Навіть такий чоловік німцям був невигідний. Та це піднесло його в моїх очах, хоч причини його звільнення я не доходила. Та хіба треба було до цього загалом якоїсь причини? Вона завжди була так, як у большевиків: всілякі статті в роді «кре», чи «сне» тощо. Тут вистачало того, що був чужинцем, і до нього сяк чи так не було довір’я.

Треба сказати, що до тих мужів довір’я Дафу не мали довір’я й наші робітники та майже ніколи до них не зверталися. Бо й так вони нічого не могли вдіяти.

Та вертаймось до наших людей.

Оці два хлопці мешкали вже півприватно, бо в готелі «Цум Ресль», де віддали для них якусь одну, чи дві великі кімнати на гуртожиток. Про той гуртожиток я й потім не раз чула, та мало ним цікавилась, навіть не була там. Отже жили вони, як вільні люди, без оцих гидких «лагерфюрерів» і всіляких доглядачок в роді Пешлихи.

В той час було в Тельфсі вже яких 150 українців (в тому числі й жінки та діти), отже, українська колонія. Вони працювали частинно в Пішля, частинно в фабриці взуття Найнера, потім мало хто в Шіндлера, як от цей інженер придніпрянець Радюк. Більшість — у Шнайдера при будові бункерів. Працювали теж у лісі, при будові чогось замаскованого, що називалось «Шпінфазерлябор», а згідно з словами оцього інженера, це мусіла б бути фабрика чи лабораторія для якихось нових родів озброєнь, що мали зв’язок з атомами, сильними електричними струмами тощо. Найбільше там працювало італійців, що мали в лісі свої бараки. Там теж, близько них, був і український лагер, у двірку, закиненому серед лісу «Ференгоф», де було яких 20 осіб наддніпрянців, що стали теж напливати в міру просунення фронту на захід, та самі лагеризувались з питомим їм умінням достосовуватись до гуртового життя. Дехто працював — жінки по швальнях, яких було кілька в містечку, в ресторанах, чоловіки — де хто міг. По селах у баверів, розсіяні одинцем, чоловіки й жінки працювали як сільські робітники.