На схрещених дорогах - Парфанович Софія. Страница 18

В Іннсбруку. Руїни, пожарища і мандрівка народів. З клунками й без, різномовна юрба біженців з Угорщини, Словаччини, Північних Надбалтійських країн, Австрії, Польщі — коротко, з східніх частин недавньої Великонімеччини. Розвал висить у повітрі.

Шефа нема, хворий. Звіт похапцем переглядає його всемогуча секретарка й директорка канцелярії, фон Тарноцсі, час-до-часу скрикує «унергирт» [24] та посилає мене до якогось начального лікаря від фабрик з італійським прізвищем. І заявляє, що вони самі для мене праці не мають, але не примушуватимуть мене працювати.

Виходжу на вулицю — останній раз з Уряду Здоров’я. Так недавно ще тут ми в трійку з братом і колегою чекали на конференцію у Черамка і сміялись з нього! Мене очарував вид з вікна кімнати, а височінь і близькість гори Гафелєкар була для мене чимось дивним і чарівним. Я була зачарована Іннсбруком і потім Куфштайном. Мої обидва товариші, колега й брат, не рішились піти тоді в Іннсбруччину. Я одна сама самотою помандрувала далі в Альпи на працю. Але в мене не було виходу. Хворий чоловік лежав у клініці в Відні, і вся відповідальність за влаштування сім’ї лежала на мені. Я мусіла прийняти працю, яку могла дістати — а жінці, фахівцеві, всюди було значно важче, як чоловікові. Я мусіла найти шматок землі де в цих неймовірних умовах ми всі троє мали б право поставити ноги, дозвіл прописування на мешкання й одержання харчевих карток. Що ж буде тепер, коли я втратила працю?! Ми мали право жити на горищі дві неділі.

У цього лікаря з італійським прізвищем я мала тільки моральну сатисфакцію: нашвидку перекинув оком папери — був час перед тривогою, похвалив за працю й звіт, просив, щоб його залишити та заявив, що нічого для мене не може вдіяти. На відході — пошепки:

— Це вже недовго, кілька днів, і настане провал!

Як і інші Яйтнери і він носив свастику на кляпці блюзки…

З Іннсбруку я від’їздила під вечір. В той час уже не їздили полудневі потяги. Та був час майже безпереривних налетів і тривог. Тож поділ дня був такий: зранку десь до 10 год. люди працювали нервово, кожної хвилини чекаючи сирен. Потім усі бігли до бункерів та виходили з них десь біля 3–4 год. по-полудні. Тоді починалось щось схоже на життя божевільних чи засудженців: якесь недоладне поладнування якихось справ, так щоб здавалось, що життя йде вперед. Бо за наказами влади воно мало йти нормально. Тоді коли вже були понищені фабрики, докінчувалось бомбардування міст, зруйновано вповні залізничний зв’язок. Станції стреміли руїнами й недобитками, магазини постійно догорали. Колії густо поорані вирвами. Декілька днів не було ніякого зв’язку; потім потяги їхали до тих місць, які були зруйновані, люди проходили цілі кілометри і їхали далі, щоб знову висідати й проходити. З Куфштайну до Інсбрука можна було таким ладом їхати цілий день (біля 70 км.). За той час направляли один-два тори. Потім знову день-два їхали потяги, щоб зараз же знову закінчити свій біг перед вирвами і примарно поскручуваними рейками. Люди ходили з темними обличчями, змучені, схвильовані, невиспані, голодні — одні втікали з міст на села, другі мандрували зі сходу на захід і знову ж з заходу — терену найстрашливіших знищень і потворних бомблень — на схід. З клунками, дітьми, голіруч.

Над усім маяла несамовито повигинана свастика і лунав голос Гітлера, що ще й тепер обіцяв перемогу завдяки новим родам зброї.

Над таким смертельно хворим Іннсбруком стояло пречисте підвечірнє небо і висипались перші зорі. В непорушній красі гори Північного Ланцюга дивились зі своїх висот вниз на божевільні людські дії. Досконало білі сніги покривали їхні збочі й верхів’я і там панував вічний спокій і безжурність. Ще до їхніх підніг тулилося місто вілл: Гунгербург з станцією линвової залізниці на Гафелєкар. Там ще панував лад і незруйноване життя. Але нижче лежав у руїнах Іннсбрук, позбавлений цісарської австрійської достойности. У цісарських палатах повиривано боки, святині давньої австрійської могутньости лежали у підніжжі ненажерливої свастики. Диміли згарища, всюди був відразливий сморід пожарищ.

Але непорушно біле й вічно маєстатичне верхів’я починало дрімати свій нічний сон. Над обездоленою землею лежав уже сутінок, але верхів’я дивилось на захід і тепліло рожево-золотим заревом від сонця, що сіло за обрій. Здавалось, що для нього людське життя було таке дрібне, таке неважне й незрозуміло глупе. Оце німці затіяли загладу собі й знищення своїм містам. Яке діло до того вічним, холодним горам? Позіхаючи останнім сумерком, гори поринали в обіймах зоряних просторів.

То був космічний простір понад землею, залитою кров’ю й покритою руїнами й пожарищами.

ІІ

ДОЖИДАЛИ ЗМІНИ

НА ГОРИЩІ

Змученими, тяжкими кроками я верталась до хати. Як першого дня, коли я приїхала до Тельфсу, містечко тонуло в вечірній дрімоті. Люди відбули вже працю на фабриках, щасливо перебули тривогу і тепер наставала пора віддиху й спочинку.

Але я вже не йшла на фабрику й, як досі бувало, через фабричне подвір’я. З головної вулиці зараз повище Шіндлерової фабрики я скрутила ліворуч і вузесеньким провулком між селянськими домами і фабричним городом, що лежав позад фабричних будинків, я бралась угору. Ще трохи праворуч від мене біг оцей потік-канал, що вибігав з Пішлівського обійстя, виконавши свою службу для фабрики. Він гнав малу електрівню, а потім забирав фабричні відпливи. З фабричного обійстя вела через нього кладка до городчика, в якому був дімок, де я жила: Шіслінггавз. Понад містком була брама, поросла диким виноградом, а обабіч потока — береги, закидані фабричними випадками і порослі якимись дикими кущами. Потім уже городець Шіслінггавзу з овочевими деревцятами і грядками. Ще дрімав під сніговою покрівлею. Але сморід з потоку лежав завжди густим шаром над ним і нашою хатою. І з відпадків. Та нині я не йшла туди. Це належало вже до фабрики і між її забудуваннями й виходом до городця через місток лежала дерев’яна одротована брама, яку й замикали на ніч щільно. Ліворуч від неї — вхід до підвалу, де жили полонені французи. Одротований стережений дерев’яною будкою вартівника.

Але тепер це все було далеке від мене й чуже. Швидко я покинула долішню частину потока, що вибігав з фабричного обійстя, і стежкою піднялась вище. Тут уже починався паркан нашого города, а в ньому на горі хвіртка, що вела на наше подвір’я. От і дімок. Коли взяти праворуч — заходилось на кращу його частину: фронтові мешкання німців. На високому партері і на першому поверсі жили вони дуже вигідно й приємно в великих кількакімнатних хатах. Але ми обходили дімок зліва й, заходячи з чорного входу, спинались нашими брудними сходами на горище. Там ми жили поруч литовської родини й голяндських монтерів.

Філько сидів біля пічки і при півсвітлі з слабкої жарівки палив у пічці. Здавалось, що оце я вперше побачила цю хату, пічку й це господарство. Досі я була там гостем-нічліжанином. Я знала тільки, що там темно та холодно. Палили ми в залізній пічці тільки на ніч, бо не було чим. Маруся крала для нас якісь тріски-відпадки, хоч, ніби, мені належався опал. Але зараз же на вступі заявили мені, що його немає. Оце тепер виринула думка: чим палитиму без Марусиної крадіжки? Філько потішав, що знайде працю й хату та й якось воно буде. Вранці я вже не спішила вставати. Я лежала на Пішлевому дерев’яному помості, роздумувала над моїм життям тепер і майбутнім. Певно, треба буде якось жити. Оце тепер я зможу здійснити мою мрію: жити в Альпах і писати. А писати маю так багато! Тим і потішав мене Філько. Зрештою, наладнається приватна практика і заживу спокійно подалік від цього підлого режиму усіх тих Штурмів і Пішлів. Відпадало все тяжке, чим давила фабрика, одначе ставало холодно, пусто й беззмістовно. Але ціле нутро заливало почування невдачі та кривди. Окрім втоми, джерелом нервового перенапруження було безробіття. Перший раз у житті я була позбавлена фахової праці. Мала враження, наче б усі мої студії і фахові здобутки відлучилися від мене і полетіли кудись у безодню.