На схрещених дорогах - Парфанович Софія. Страница 33

Замовкли сирени, що шість років непокоїли людність та звіщали про смерть і руїну. Минувся великодержавний сон германського народу може назавжди. Наставали для них під’яремні будні.

Зараз після перших стеж і відділів в’їхала до Тельфсу змоторизована муринська дивізія. От тоді було що бачити! Люди вийшли на вулиці, та з вікон оглядали небачених людей і машини. Оце великий заморський континент кидає на вузькі тірольські вулички свої кольорові війська і свою переможну зброю.

Їдуть на великих гарматах кольорові люди. Бурі вози, величезні дула гармат, гуркіт моторів, запах бензини. Танки торохтять плазунами, авта біжать, котяться. Кольорова людина сидить на возах і цікаво розглядається по альпійському світі. Одні з них бронзові, майже смагляві як опалені. Другі темніші, більше жовтяві чи оливкові. Товсті, сяючі обличчя, соковиті губи, малі усміхнені очі. Руки в перстенях і браслетах, при апашках шпильки, здебільша жіночого фасону прибрані кольоровим камінням. Годинники, золоті ланцюжки на шиї…

Є й другий тип. Оці зовсім чорні. Сухі, похмурі, вистаючі вилиці, низьке чоло, кучеряве, як вовна, чорне, як вугілля, волосся, малі хижі очі. Сидять непорушно на возах і грізно дивляться на білу людину. Нагадуються оповідання Джека Лондона про острови Тихого Океану або повісті про африканські нетрі. Чується одноманітний, грізний звук тамтамів, що кличуть у похід. І страшне «кай-кай» (їсти). І, хоча вони сьогодні дістають їсти прегарні консерви й досконалі американські харчі, все ж ми жартуємо: оцей виглянцуваний, як чобіт, то певно з тих, що — «я тебе кай-кай».

Їх розташовують по хатах, з яких нашвидку виселюють мешканців. І вже в містечку знову паніка: їдуть знову візочки та возять від хати до хати господарське добро. Це переселенці. Та роблять це спокійно й без нарікань. Розуміють, що десь же вояк мусить жити. Швидко теж оці кольорові вояки зживаються з публікою. Надто швидко й надто тісно, як на такі дуже чужі між собою раси й народи. Не давні ж ті часи, коли німець уважав усіх інших за нижчих від себе, а ще коли ті інші чорної раси. Оце зараз же дівчата знайомляться з муринами й не одна шукає в раменах чорного джентельмена екзотичних насолод..

Шоколяда! Помаранчі! Шинка, ковбаса, білий як папір хліб!

Америка! Америка! Америка!

Кава! Розкішний збуджуючий запах майже наркотику. Стільки літ пили тільки жито, змішане з якимись перепаленими відпадками — ерзацкафе [51]. Оце чудовий запах кави! Какао! — теоброма — божий напиток.

А вони потребують тільки двох речей: снепс [52] і дівчат. Подумати тільки — можуть мати білих жіночок стільки, скільки хочуть, без ніяких заборон, лінчів і переслідувань. Тож черпають з криниці розкошів, як з рогу достатку…

А тірольці кажуть — «дер шварце Ман іш філь фройндліхер, альс дер вайсе» [53]. Дуже люблять дітей. Білі діти — це пристрасть чорних, перепрошую, кольорових вояків. Носять їх на руках, пестять і обдаровують. Навіть мала малярка Ліда приходить до хати з шоколядою в руці та з грайливою міною каже: «Мама, чорний дав мені шоколяду за красоту». Ой, мала замурзана жаба з задертим носиком і малими вовчими оченятами батька!

Але є й білі. Для кольорових призначають виселок. Там виселюють три передні великі бльоки й приміщують вояків. На подвір’ях стоять гармати, танки й вози. При вході до оселі варта. Тріскотять дрова й гілля, чорна людина снить при прадідній ватрі сон давно покинених диких жител і країн гарячого сонця. Над її сном високі альпійські вершини, байдуже задивлені в небо, біліють снігами.

В нашому районі — білі. Грають в бейзбол та відбиванку, хлопчики підносять м’ячі. З кухонь пахнуть принадно смачні присмаки. Рештки харчів викидають до ям і спалюють. З великою марнотратністю. Тіролець дивиться з жалем і облизується.

Хлопці молоді, не змучені війною, веселі, безжурні й наївні. Яка велика різниця від похмурого, суворого німця, що ще як молодий хлопчак маширує штивно і б’є в лице сивовусого чужинця. Як вільно себе ведуть! Ноги викидають з авта поза його берег, кладуть на поруччі балькону чи підвіконня. Вигідна блюзка, оголена шия, кольорова апашка. Вигідний, гігієнічний одяг, привітні обличчя. Не хочеться вірити, що вони були на війні, що проламали страшний Атлянтіквал і виграли війну.

У нас у хаті по перших зворушеннях, які коштували Фількової камери, Рольрефлекса, і Романового мапника, мап та інших речей — настав спокій. Наша хата мала, стара, повна затухлого лахміття. Правда час від часу приходять її оглядати вдень і вночі, але вона не цікава ні своїм виглядом, ні змістом. Тож ніхто з неї не проганяє старих і нас при них. Тепер ми раді, що не живемо в одній з тих гарних віль, що вище нас, які мені так дуже подобались. Можемо спокійно жити в нашій буді.

Після перших подій містечко теж стало заспокоюватись. Від’їхали візки й возики з Пішлівським майном, прогомонів розпал грабунків і прилягла насичена жадоба наживи. Ще довго громадяни мали про що балакати, а набране майно стало обмінною і обіговою монетою цілої околиці. Воно мало дуже малу вартість, так що коли хто хотів дістати один кілограм масла, мусів дати 3 метри цінного військового сукна, чи цілий оберемок коців. З харчами було завжди сутужно, а тепер, коли бракло довозу, просто катастрофально. Очевидно, не баверам а тільки чужому, напливаючому елементові. Та наші якось собі радили.

Наші старі доживають свої будні. Завжди вранці Марія сходить з поверху, а її чоловічі черевики, підкуті цвяхами, гупають по сходах. Іде до стайні годувати корову. Ліна йде до своїх курей. Оці «пулі» — її журба й пристрасть. Ще звечора позамикала в кухні в койцях тих, що з яйцем. Ліна добре пильнує, щоб котра не покинула де яйце. Вранці випускає тих, що виконали свій обов’язок і тих, що в стайні. Погодувавши, веде на пашу. З патиком у руці обводить їх довкруги хати, і вони пасуться. Як же Ліна не догляне і декотра просмикнеться до її городця, тоді Ліна жене її патиком і кличе разом з другими до курочок на подвір’я:

— Пуль, пуль, пуль! Пулі, пулі, пулі!

Опірений народ біжить і летить, якби погоня гнала. Це ж господиня кличе! Певно сипне зерна.

Колетта шкутильгає по хаті на двох ціпках і молиться з товстої книжки. Добрий Герєссас [54] і Юнг-фрав Марія [55] дозволили їм щасливо перебути війну. Є мир на землі.

І є, направду, благовоління.

Латаста, чорнобіла киця, треться до Ліниних ніг, чуючи запах молока й смаженої картоплі. Ця «Муйнц» привітна й ласкава. Вона пеститься з усіма й краде. Дуже спритно. Цілих 300 грам нашого м’яса — величезне майно — з-під тяжкої ринки ще й обтяженої каменем. Як та бестія це зробила, невідомо. На нашу голодівку! Майже з плачем біжу за нею — застала її, як доїдала м'ясо, але Муйнц шпарка і хитра і забезпечила собі заздалегідь тили. Вона подається бігцем на гору і, хоч на горище двері замкнені, в них внизу є щілина, і нею вона прокрадається на горище. Шукай її тепер! А я так радо була б її набила! Перший раз в житті я мала таке завзяття на кицю! І хоч потім Філько старався мене з нею примирити, я обіцяла її набити. Все ж, коли за два-три дні вона стала до мене лащитись у кухні, так наче б між нами нічого не було, я вибачила їй і не била.

Другий Муйнц — там усі коти муйнци — чорний як вугілля і блискучий. Теж кицька. Але дика і ненавидить людей і хату. Не спить ніколи в хаті, як її подруга, не лежить на ліжку, не пеститься ні до кого. Це справжній кіплінгівський кіт. Вона ходить своїми шляхами, куди і де, ніхто не знає. В хату заходить тільки їсти, і зникає, як дух. Навіть до Ліни не йде. І вона не бере її до рук, бо дикунка дере та кусає.

З весною обидві кицьки починають своїх весняних пісень. Поночі «співають» вони, ходячи попід вікнами та навкруги хати, і тоді ми будимось та полошимо їх з вікон. Але це триває коротко: для одної і другої, яких дві-три ночі. На господарстві появляється відкілясь «Муйнцфатер» (батько) — латастий як перша Муйнц тільки більший і лінивіший. Та голова у нього ширша, з бачками. Іде на руки й пеститься та їсть залюбки. З жалем нагадую собі мого найлюбішого Биця.