На схрещених дорогах - Парфанович Софія. Страница 44

Чекали ми з дві години на палючому сонці, стало братись під вечір. Неспокій, що зразу був загніздився в мені, ріс. Я боялась, чи хлопця не затримало СІС. Надто довга його відсутність непокоїла. Тож я вирішила піти в тому напрямі, може якраз побачу його біля СІС.

Коли я стала доходити до будинку тієї установи, вже заздалегідь з ганку побачив мене на дорозі цей старшина. Був очевидно поінформований про наші пляни і чекав, що з того вийде. Затримав мене і накинувся з гострим криком, мовляв, він не дозволив нам їхати і не дозволить, іти невільно. Я сказала, що вартові мене пустили, та це тільки збільшило його злість. Я вернулась дуже схвильована. Тепер становище ставало прикре: ні сюди, ні туди. Пакунків стільки, що нічого з ними вдіяти, транспорту жодного. Швидко ми порадились, і Філько став перекидати пакунки через границю назад. Були то тяжкі скрині з книжками, посудом, лікарським приладдям. Якийсь чоловік помагав йому на наше прохання. Я упросила когось піти до села по фіру, щоб звезла кудись: в сусідстві була господа з великою стодолою. Їзда не далека але треба було мати чим. Я сиділа на клунках і обганялась від вояків, які старались добутись до них. Схвильовані, покриті потом і пилом, ми з трудом звезли до стодоли «Цур Травбе» свої речі. Коли ми зупинилися в стодолі, трохи відпочили. Тепер можна подумати, що далі. Дуже неввічлива господиня відмовилась прийняти нас на ніч — немає місця. Тож пішла я від хати до хати проситись. По багатьох проханнях нас прийняли власники готелю «Цум Адлєр» та примістили у якісь комірчині. Усе зайнято для біженців. Зрештою в подібному становищі опинились чимало німців, які так як ми приїхали з перепусткою на кордон і яких не пустили. Одні стояли з своїми автами при дорозі й «кампували», чекаючи на щось, другі чекали в хатах, інші від’їздили кудись. Та ми мали багато пакунків, усі не тільки дивувались, але й сміялись з нас.

Коли ми вже були приміщені, приїхав Роман з фірою. Фіра поїхала з нічим, а мене він лаяв, що я непотрібно «швендялась», що якби не я, все було б добре. Обидва чоловіки, здавалось, бачили причину не успіху в мені та в моїй білій шапочці — наче б не знали, що сказав старшина з СІС.

Що ж робити далі? Вертатись до Тельфсу я ніяк не хотіла. Становище було невідрадне: не усміхався мені захвалюваний «дах над головою і молоко». Краще вже до Іннсбруку. Але куди, до кого? Ні, ні! не туди дорога! Проте: як же далі?

Заснули сном крайньої втоми з вичерпання так фізичного як нервового.

Вранці ми вирішили таке: Роман мав прослідити другу дорогу вже тепер на «зелений» кордон. Цю дорогу знав він з поїздки велосипедом. Від німців ми чули, що туди пробираються ті, що їх не пустили через Шарніц. Але в нас стільки речей…. Кожен мотав головою. Я мала їхати до Зефельду, де було ще якесь СІС, якого печатка мала більше значення як Іннсбруцького. І знову Роман поїхав собі преспокійно через границю, а ми чекали. Була в Шарніц залізнична станція Міттенвальдбан, і потяг їхав по полудні о 4 годині.

До обіду я була вільна. Філько договорювався з господарем про приміщення пакунків, якби ми взагалі не могли нічим і ніяк виїхати з ними. Потім ми обоє розбіглись по селі шукати транспорту. Коні були в полонинах при сіні, договори з людьми йшли тяжко. Тож бігали ми за кіньми і за бензиною безуспішно.

В міжчасі через кордон був великий рух: їхали американські війська до Баварії, чи далі. З ранку до ночі гуділи особові авта з елегантно одягненими старшинами. Були і ті, з червоними зорями, і на місці, де американці пишуть імена своїх любок, був клич: пролетарі всіх країн, єднайтеся! Клич могутній і грізний. Вони їхали собі через кордон значно легше й вигіднійше, як у себе дома до котроїсь з союзних республік. Навіть їх не спиняли, навіть паперів не жадали.

Разом з відходом американців приїхали французи. Це були також «кольорові»: смагляві марокканці й альжирці. Вони стояли на залізничній станції. Були зовсім не схожі на американців! Цілком байдужі, задумані сини пустині. Білий завій понад смаглявим лицем, що інколи носило сліди шляхетної краси, часто гостра борідка. Нагадувались оповідання про дивний і часто грізний мусульманський світ. Вставали в спогадах образи, знайомі з казок Тисячі й одної ночі.

Зі станції лунав пустельний плач флейти. Одноманітний, гостротоновий і тужливий. Навколо стояли оці вояки, похмурі, байдужі й заслухані в музику своєї батьківщини. Їм доводилося дивитися не на пустелю, розіскрену сонцем, а на тисячометрової висоти гори. Такий чужий і далекий був для них цей світ! У них не було навіть тієї хлоп’ячої цікавости, яка була в американських вояків.

Одяг цих вояків був старий і знищений. Про бензину, за якою я до них ходила, вони й не думали: не було.

Пополудні вернувся Роман з вісткою, що через Льойташ можна їхати зовсім добре, кордону ніхто не береже, і їдуть туди усі, кого не пустили на Шарніц. У лісі є дорога розірвана мінами, і через прірву треба перенести клунки. Він навіть договорився з носіями. Там зорганізована ціла переправа, і всі без труднощів переходять. Віддалення таке саме, як і до Тельфсу яких 30 км.

Що робити? Їхати? З такими речами? Роман запевнював, що все піде. Все ж не хотілось вірити, що одну дорогу пильно стерегли, а другу і зовсім ні, хай вона й пошкоджена. Все ж ми вирішили ще спробувати справи у Зефельді. Мала їхати я. Алеж потяг їхав в одну сторону, а в другу — 11 кілометрів пішком. Роман поїхав потягом, але взяв з собою велосипеда.

І знову прийшлось чекати. Нерви перепружені, втома брала верх. Були ми в пустці, без дому й дороги. Так недалеко був Тельфс і хата, щось шептало несміло. Але я гнала його решткою сил, останками опору.

Вже під вечір я пішла в напрямі Зефельду. Йшла між сіножатями, на яких гребли сіно, порожня і вбита. Часом здавалось, що постійні докори — пощо було «швендятись» не позбавлені рації. На оборону від них я мала тільки одне: не можу довше! В останній час в Тельфсі я вже стала така нервова, що не могла спокійно говорити, і між мною й чоловіками були не раз непорозуміння. Я ненавиділа миски, ложки, ненавиділа хату, ненавиділа Тельфс. Я мусіла йти кудись, де люди, фах і життя.

Серед моїх похмурих роздумувань я й не звернула уваги на авто з «Мілітері Говернемент», що проїхало біля мене. Щойно коли спинилось і вистрибнув з нього Роман, я зрозуміла, що діється — очевидно з його розповіді. Отже у Зефельді не було вже ніякої американської влади і ні з ким було говорити. Натомість він знайшов газогенератор, і той має нас відвезти до границі через Льойташ. Якто, нині? Так зараз!

Що потім настало — був це так званий плян божевільного. Це було поспішне вантаження на авто і ми біля 7 години вечора покинули Шарніц. Поворотна дорога через Зефельд і повз Гогемунду. В заходячому сонці гора стояла величня й тяжка та широка. Розсілася як квочка, і до неї притулились малими курчатами інші гори. Ясне синє небо й сонце, що клалось спати за Гогемундою. Я вітала її без радости. Я питалась: невже її таки й справді не можна покинути!

Генератор пахкав поволі під гору. Ми виїхали в чудовий край — на північний захід від Гогемунди. Буйні смерекові ліси, вологість північних альпійських збочів і краса пралісів на них. Це не оці сухі соснові, що мучили мене в Тельфсі. Тут були квіти, афини, птаство. І запах смерек і ялиць, що нагадував Карпати. Дорога крутилась раз лісом, то знову долиною ріки, цілий час обходячи Гогемунду. Аж доки не ввійшла в Льойташ. Останнє село під кордоном було довге-довжелезне, було й «обер» і «нідер» і хто його зна яке. З висоти підніжжя Гогемунди входилось тут в яр і на луки. Нагадувало чимось якесь з наших гірських сіл. Тільки ж огрядні тірольські будинки й високі гори понад селом говорили, що це десь у чужині. Але село, закинене далеко від світу, схоже було на якесь Волосате, село на Бойківщині під Закарпатським кордоном.

На американській стійці — мурини. Виглядають з хати і, побачивши вщерть навантажене авто, сміються широко, добродушно. Їхні пащеки на лискучих чорних лицях — одна радість. Малі очка так і сяють з оцієї «виглянцованої» морди. Страх перед цією стійкою тримав мене в напрузі цілий час і навіть не дозволяв захоплюватись справжнім чаром цього вечора серед великої краси краєвиду. Проте ніхто нас не займав, і ми, вкінці, покинули село та в’їхали в ліс. Ще по дорозі взяли ми носія, молодого хлопця, якого батько мав ще надійти, бо був у полі. Було вже сіро, як ми опинились у лісі над прірвою. Скинули речі, розплатились з шофером і стали переносити.