Такий він був... - Парфанович Софія. Страница 14

Та час ішов. Врешті, в лікарні було повно таких самих людей, з такими ж або ще гіршими втратами. Бо Марії залишився, принаймні, синок. Під час нальоту він потерпів менше, і давно вже був у дядька. І його, як і Василя, бауер виганяв на роботу: громадити сіно, пасти худобу, доглядати дріб. Не буде ж задарма їсти хліба. Обурювався і лаявся, що, крім тих нероб, які вже має, мусить прийняти ще один рот до хати.

Але війна кінчилася, і він побоювався. Хтозна, який лад настане, і чи ці самі ости не стануть якими бурмістрами або комісарами? Тож прийняв мовчки Марію, коли Микола привіз її з лікарні.

З радістю зустрів Марію Фік. Не бачив її довгі місяці і тепер стрибав і вертівся, як тільки вміє пес. З плачем тулилася до нього Марія, кажучи, що нема вже його пана і ніколи ніхто з них не побачить уже його та Марточки. Що розумів з того пес?

Цвіли сади, на альпійських луках синіли терличі і золотіли ключики, і був травень. І було ще кілька днів тривоги, якийсь хаос, стрілянина по лісах. Хтось ішов і їхав в один бік і в другий, і тривожні вістки непокоїли й так війною вичерпаних людей. Ніби міст мали висадити в повітря, але самі мешканці вночі вийняли міну. Ніби їдуть і йдуть і вже за горою.

На домах повисли білі плахти, на ратуші появились американський і англійський прапори. І відкіля їх взяли мешканці?

А вранці в’їхала в тісні вулички старовинного містечка змоторизована колона кольорових американських військ. Гриміли бруком танки, котилися гармати, і темнолиця людина розглядала з цікавістю новий світ, якого не бачила ніколи.

Війна покінчилася. Для тубільців. Вони повернуться до щоденних зайнять, відбудують міста, фабрики, і край їхній знову розцвіте й стане зразком для інших. Але яка доля чекає тих, що забрели в чужий край, що не мають рідної землі під ногами? Що чекає їх завтра, тих, що, як Жуки, збереглись від нещастя, і тих, що, як Марія, втратили найдорожчих?

А таких було теж немало.

ДЛЯ НИХ ПОЧАЛАСЯ

Літо. Тепле, яскраве. Від снігів на горах відбивалося сонце, розливало гаряче, ясне сяйво в долини, на узбіччя гір, на полонини. Німці садили кукурудзу, обкопували картоплю і з полегшею зідхали: «Богу дякувати війна покінчилася!»

Брескви й морелі цвіли перші. Від них рожевіли стіни баварських будинків і рясніли садки. Потім забіліли груші, що пнялися по стінах домів, розмальованих великими картинами, найчастіше з святого письма, з улюбленим мотивом: св. Христофор несе на плечі Христа з земною кулею в руці. Так, садки гарно цвіли, буде садовина, будуть знамениті тірольські яблука й груші, що вже самі заглядають у вікна. Як гарно, все таки, жити, як хороше, мирно, привітно!

Микола робив далі у свого господаря. На горах весна приходить пізніше, і треба було її використати. Тож усі руки були зайняті. Навіть Фікові дозволяли час від часу іти в поле. Тоді біг він за плугом чи бороною, шукав личинок хрущів та хрупав їх із смаком. Поївши, лягав у борозні й дрімав. Навертаючи коней, Микола казав до нього:

— Добре тобі тут. І твоя господиня з тобою, і ситий ти, і маєш дах над головою. Та це нині. А що буде завтра? Що чекає нас усіх завтра? Не залишимось же тут у чужих. Скоро й їхні сини повернуться з лікарень, з полону. Тоді буде кому робити. Врешті, нам тут не сидіти.

Журба не давала скитальцям спокою. Та Фік не багато з того розумів. Для нього був мир: не літали літаки, не гриміли бомби. Тож, слухаючи Миколу, помахував хвостом і з довір’ям лащився до нього. Добре бути навіть псом, думав Микола.

Добре бути господарським псом. А не таким скитальцем, як Фік. Його завтра таке ж непевне, як і його господарів, а може ще непевніше.

Зараз по приході союзники зарядили реєстрацію. Перевіряли: хто, відкіля, на які документи приїхав. Українців записували як росіян і всім разом обіцяли, що скоро вернуться додому. Бо й чому ж би ні ? Таж вони, вояки, тільки й чекають хвилини, щоб вернутися до своїх в Америці, Англії чи Франції. То чому б не вертатися насильно вивезеним російським громадянам?

Скитальці стали організуватися. Так, як розпалася штучно побудована німецька велика держава, так розлетілися й «ости» на українців, поляків, чехословаків, мадяр. Представники кожної групи говорили з тимчасовою владою, відбирали зарядження та переказували їх своїм людям.

Замаяв жовто-блакитний прапор над будинком у місті, де була домівка українського комітету.

Нелегко було представникові українців, Григорієві Онищакові, бо він, майже як всі українці, не знав англійської мови. А треба було переконувати американських вояків і старшин, що українці не росіяни і не поляки і що вони не хочуть вертатися додому.

Найтяжче було говорити з ними про комунізм та загрозу, яку несе він світові. Завжди казали американці: «Рашія ол райт, олд Джо авр френд». А про ніякий комунізм і слухати не хотіли.

Також і з другого боку доля била скитальців. Німці бо звільняли їх з праці, виселювали з будинків, і так цілими сім’ями вони залишалися бездомними. При тому відносилися до них з непритаєною ненавистю, мовляв, доволі вже поїли нашого хліба. Забували, як тяжко працювали вони на той хліб і як разом з ними наражались на небезпеки й злигодні війни.

Тяжкі були ці дні для скитальців. А тим часом приходили щораз тривожніші вістки: одних кудись повезли, інших віддали насильно большевикам, ще інших забрали до табору, за дроти. Невідомо, що буде завтра…

Так, для скитальців війна ще не покінчилася. Вона щойно розгоралася, набираючи чимраз більшої гостроти. Бо скитальці вирішили радше згинути, як віддатися живими в руки большевикам.

А вони роз’їздили вільно по не своїй країні. В американських чи англійських військових автах, з намальованою на них червоною зіркою. У нових уніформах. Вони почували себе як вдома. Сиділи в головних кватирах, переглядали списки «остів» і вибирали людей. Концтабори, вивози, насильства — не першина їм. Мали в цьому досвід.

З їх то наказу американці заборонили вивішувати український прапор. На всіх інших національних комітетах були прапори, тільки український залишився без нього. Був то корабель, що пливе без прапора. Бо українці були — бездержавні. Бо заявляли при всіх реєстраціях, при всіх переслухуваннях:

— Ми не поляки і не росіяни. Нашу країну поділили по першій світовій війні на частини і віддали їх сусідам. Але ми ніколи не визнавали й не визнаємо їхньої влади над нами. Ми хочемо бути вільні. Ми — українці!

Зводили плечима, списували, переговорювали.

А дні південнонімецького літа лежали яскравими смугами на блудних стежках бездомних людей.

НЕБЕЗПЕКА

Ніч була неспокійна. Десь внизу, в містечку, гуркотіли автомашини, але до осель на гору долітали тільки слабі відгуки. Все ж таки пси по господарствах непокоїлися. Незвичайний рух в містечку будив у них якусь тривогу. Та чи не найбільше з усіх непокоївся Фік. Цілу ніч він гавкав, торгав ланцюг і протяжно вив. Декілька разів Микола виходив дивитися, чи часом не закрадаються злодії. Але довкола було тихо, місяць заливав срібним сяйвом полонину, дерева в лісі стояли нерухомо. Тоді він підходив до пса і заспокоював його:

— Що сталося, Фіку? Ніде нікого немає.

Фік повертав голову в напрямі містечка і зараз же починав гавкати.

— «Щось діється в містечку, — міркував Микола, вертаючись до хати. — Фік не без причини непокоїться. Такий він був завжди перед нальотами...»

Фік торгав ланцюг і брехав. Тож, западаючи в сон, Микола вирішив: треба вранці збігти в містечко і подивитися, що воно там таке. А то тут на полонині нічого не знати.

Ледве зійшло сонце пан Жук устав, взяв зі собою Фіка і пішов з ним униз лісовою доріжкою. Зупинившись на краю лісу, подивився на містечко.

Воно прокидалось зі сну. Де-не-де скрипіли ворота, гуркотіли колодязні помпи та мукали корови. У малому костелику озвався дзвінок на вранішнє «Аве».

На площі перед ратушею стояли дві великі вантажні машини і особове авто гнилозеленого кольору. На кожному з них була червона зірка. Серце у Миколи забилося тривожно. Фік з пронизливим гавкотом кинувся вперед.