Такий він був... - Парфанович Софія. Страница 9

— «Зрештою, ми між людьми, хоч нас і не багато», — міркував Омелян.

Проте, якийсь неспокій огортав його. Що може отакий гурт цивільних людей проти озброєних? В такий непевний час можна всякого зла очікувати і від німців, і від партизанів.

Отже, Микола пішов. За гроші нічого не можна було дістати, тим більше, що втікачі мали польські гроші, яких словаки не брали. Харчів можна було дістати тільки в обмін, найчастіше за цигарки чи тютюн, яких всюди було обмаль. Тож узяв їх з собою й Микола. Може вдасться виміняти на молоко і хліб. Всі такі помарнілі й збідовані в дорозі.

Перший загавкав Фік. За ним відізвалося ще два пси, що мандрували з господарями. Всі три вони були сторожами валки і не раз поночі будили людей, остерігаючи проти небезпеки. Від села наближалися якісь люди.

— Хто ви? — спитали, підійшовши до возів.

— Ми — українці, — відказав хтось з утікачів.

— Проїздимо через вашу землю на захід. Не думаємо тут залишатися.

— Пречо уходіте? — знайоме, настирливе питання. Тяжко було розказувати їм усе. І так би не повірили.

Зібрали чоловіків і зажадали, щоб ішли партизанити, бити, мовляв, спільного ворога, німців, допомагати русским братам.

Та охочих не знайшлося.

— Тих старших не будемо просити, ані примушувати, — звернувся один до Омеляна. — Але ти молодий, чому б тобі не повоювати? Підеш з нами!

— Не піду! Я своє відвоював. І коли сюди прийдуть большевики, ви теж так воюватимете, — боронився Омелян.

— А як ми тебе попросимо? — в руці партизана блиснула пістоля.

— І то не піду. Прошу, гляньте на мої пальці, як мені стріляти? А знаєте, хто їх так гарно покривив? Брати-слов’яни, що їх ви чекаєте!

— То ти німець або німецький коляборант, коли вони до тебе поставилися вороже.

— Ні, я українець. А цього доволі, щоб проходити муки й бути приреченому на загибіль.

Почали радитись. Очевидно, не дуже вірили Омелянові. Але чоловік і справді не здібний до зброї.

— Коні твої? Замість тебе вони підуть з нами! Придадуться. Хлопців щораз прибуває і ми формуємо кінний відділ.

Тут уже обидві жінки і Омелян стали просити, щоб коней не забирали. Чим же поїдуть далі?

— Не поїдете. Залишитеся в селі, аж доки не прийдуть русове. Тоді вернетеся додому.

Казали, що додому нізащо не вернуться, і благали не брати коней. Та даремно. Їх відв’язали від воза і погнали до річки, за якою темнів ліс.

З голосним гавканням кинувся їм навздогін Фік. Але його відкликала Марія. Що він може помогти проти насильства?

Повернувшись із села, де йому вдалося роздобути трохи харчів, Микола застав сім’ю в розпуці.

Віз без коней стояв на зарінку, і ватра догоріла, і Стефа плакала…

— Не плач, Стефцю! — просив. — Щось же мусимо порадити!

— Ще добре, що його не було — потішав Омелян. — А то взяли б з собою.

— Так, це правда, ще добре, що всі разом, — сказав Микола. — Але якби я був з кіньми, то при нагоді міг би з ними втекти. Тепер нам залишається тільки чекати, що буде. Партизанські бої розгортаються і в хаосі замішання різне може трапитися.

Ніч журбою оповила валку втікачів. Забракло кількох чоловіків, не стало коней.

ШУКАЙ!

До села скитальці не хотіли йти. Та й не дуже їх запрошували. Війна зробила людей обережними й неприязними. А ще ж до скитальців-приблуд. Якби були чесні, сиділи б удома. Звичайній людині нічого політикувати, нічого кидати рідний край. Так думали поголовно ті, що не зазнали ще нового ладу, прикритого блискучою покришкою пропаганди.

Не хотіли йти ще й тому, що боялися розсипатися. І старалися знайти якийсь спосіб мандрувати далі.

Щодня чоловіки ходили до громадської управи і жадали, щоб звернули їм неправно забраних коней. Інколи їм обіцяли дослідити справу і щось допомогти, а то виявляли повну незацікавленість і навіть ворожість.

Зустрічали німецькі військові відділи і просили транспорту. Їм або відмовляли, або казали, щоб їхали в тій справі до міста, до ортскоманди. Туди вони не дуже спішилися. Знали, що коли звернуться до німецької влади, то їх негайно заберуть до Німеччини на примусову працю. Цей останній вихід залишався їм на випадок, коли вже не буде ніякої іншої надії.

А час ішов. Разом з ним розвивалися й воєнні події. Большевицька навала залила вже всю Західню Україну. День і ніч тягнули дорогами німецькі війська. Їх бомбували американські літаки вдень, а вночі нападали на них партизани. Як українські там, в Карпатах.

Але ні гори, ні ріки вже не ставили перешкод воєнним діям. І жінки сподівалися, що у воєнній замішаннні вдасться їм знайти забраних чоловіків. Переходили скитальці через річку і йшли до лісу шукати своїх. Але далеко не відважувалися заходити в чужі, незнайомі гори, де могла чекати небезпека.

Ночі вже розсвічувались загравами, і глухий грім котився землею.

Місяць стоїть високо на небі. Ніч ясна і тепла, літня ніч. В мирний час люди, а головно молодь, радіють такій ночі. Допізна гомонять пісні по селах, і закохані пари мандрують доріжками-стежками, залитими срібним місячним сяйвом.

Насторожена тиша панує тепер у селі. Інколи скрипнуть двері, якась тінь проховзнеться і зникне в темряві. Хтось стоїть у вікні, в нічних сутінках, і стежить. Загавкає пес, один, другий. Заторохкотить скоростріл. Хтось біжить і падає, виють пси.

Дорогою їдуть танки. Зелено-буро розмальовані, вони наче величезні черепахи. За ними — змоторизований відділ. Гуркочуть вужівниці по битій дорозі і місяць розсвічує їх звисока.

Шум крил, гук моторів! Червоні іскри між срібними зорями. Вибухи бомб, що летять з літаків на дорогу.

Покручений метал танків змішується з камінням і землею, крик ранених, метушня.

З лісу — скорострільний вогонь.

Колона повертає гармати й відкриває вогонь по лісі. Вояки припадають поза вирвами й купами землі.

Звичайна нічна дія.

Рештки колони торохкотять далі вужівницями. Місяць лягає за горами. Люди в хатах прислухаються до страхітливого гомону, моляться до образів, перед якими горять лямпадки, і думають з журбою про синів-братів, що в таку ніч стоять у полі з рушницею в руках.

Ранок — і далі звичайне життя села, і далі нашвидку направленою дорогою сунуть колони військ.

Омелян і Микола вибираються в ліс шукати коней. Дають Фікові понюхати упряж і кажуть: шукай! Цей наказ і запах пес добре знає, не раз уже ходив шукати коней. Нова надія оживлює скитальців: після нічного бою могло дещо змінитися, може дехто зміг сховатися, може коні розбіглися.

Ліс, як і люди, постраждав у воєнну бурю. Лежали покотом смереки, що шуміли ще недавно, посріблені місячним сяйвом, стриміли стовбури буків, що їх порозривали стрільна. Ями і біля них купи землі, коріння вивертами, пів боку ялиці, обдертої з кори, скапує кров’ю-живицею. Сполошеним птахам забракло гнізд. Яструби та вірли кружляють понад лісовим побойовищем. Прокрадаються люди поміж деревами й обламами. Пес бігає закрутами й петлями, нюшить. Вуха насторч, хвіст пружко-поземо.

— Шукай, Фіку, шукай!

Знайомий запах! Але багато запахів у лісі. Фік бере гостро вправо. Зникає.

Гострий гавкіт лунає в лісі. Йдуть якомога швидко в тому напрямі. Нагло кінчиться ліс і появляється невеличка галявина. На ній коні! Подерте мотуззя волочиться за ними. Очевидно, зірвалися з припон, сполохані гарматними пострілами вночі. Фік гавкає уривано, раз-по-раз. Побачивши господарів, підбігає до них і радісно гавкає:

— Знайшов! Є!

Два вершники чвалають лісовою дорогою. За ними пес.

— Швидко до річки! Швидко до броду!

Фікові вуха вже не наставлені: вони весело метляються по боках голови. За кожним стрибком танцюють вони, клапаті вуся, як каже Марточка. Хвіст наче крутить задом, а не зад хвостом. Все ж обидва разом біжать за передньою частиною, забігаючи її то з правого, то з лівого боку. Біла зірка ясніє на грудях, темна цятка шовково цвіте над оком на цинамоновому лобі. Очі випромінюють велику псячу радість.