Флешка-2GB - Іздрик Юрій Романович. Страница 14

Заради об'єктивності додам, що відгомін гіперреалізму трапляється й у «мистецьких пошуках» сучасників: варто згадати бодай силіконових потвор by Patricia Piccinini чи гігантського гуманоїда, яким англієць Ron Mueck шугав відвідувачів Венеційського Бієнале 2001. Однак гіперреалізм нинішній відрізняється від класичного лише новими матеріалами та додатковим просторово-маркетинговим виміром: Його-Ясновельможність-Прищ тепер доступний у 3D-варіанті (купивши ампулу діоксину, 3D-прищі отримуєте в подарунок, бггг).

Усе це чудесно і славно. Славно, що людина навчилася перфектно імітувати реальність, та ще й на різні способи. Силіконові андрогіни й латексові запчастини до них (які, що не може не тішити, надаються до автономного використання). Цифрові світи, Second Life-и і вербалізовані простори літературного фентезі. Анімовані косміти зі своїми чудернацькими Н(е)Л(ітаючими)О(б'єктами) та мегапіксельні мегастраховиська… Пригадую, коли малим я дивився радянське science fiction чи інші жанрові підробки, завжди прикро розчаровувався, якщо обіцяний і очікуваний упродовж усієї стрічки казковий дракон виявлявся недбало склеєним із пап'є-маше опудалом, а моторошний Гоголівський Вій з'являвся в оточенні кордебалету обласної філармонії, у фольговій короні, позиченій із минулорічного «Праздника Нептуна». Нинішні дітлахи мають можливість бачити ціле інферно в деталях: до лусочки, до подряпини на бронтозавровому кігті, і вже нікого не окрилює анекдот, у якому маленька дівчинка з азартом першовідкривача повідомляє батькові: «Тату! Тату! Виявляється, Хрюша і Степашка — це ляльки! А я думала — 3D-анімація…» І однак, здається мені, що цілковита відмова від умовності (сценічної чи екранної), намагання показати все, «як воно є», збіднює уяву глядача, відбирає простір власної інтерпретації та можливість «додумати» свого персонального монстра, люцифера чи маньяка… Моралізую?..

Втім, повернімося до шпалер. Себто до фотошпалер. Ширпотреб епохи зрілого соціалізму майже всім асортиментом належав до розряду т.зв. дефіциту. Кахлі та вафлі, меблі й кеглі, помаранчі й мандаринки, ковбаса, лінолеум, шпроти, авто — усе це вимагало виснажливих інтелектуальних комбінацій, грошово-товарних ритуалів та багатогодинного вистоювання в чергах. Неабияким успіхом вважалася купівля туалетного паперу, що вже й казати про шпалери, тим паче — фото… По-буддійському мудрі вожді партії перетворили на зразково-показову чергу навіть оглядини найґламурнішого мерця СРСР — Ульянова-Леніна — в цьому було стільки символічної потуги, що ремствувати з приводу нестачі піпіфаксу просто не випадало. Однак секретна каста «рівніших від рівних» мала доступ до будь-яких ексклюзивів, у тому числі й до фотошпалер. Для потреб соцтабору продукували їх, здається, лише в НДР, і продукція дуже чітко поділялася на два потоки: для роздрібної торгівлі й для оформлення державних установ. Тож якщо приватний сектор нишпорив у пошуках кічових морських пейзажів зі зміщеним кольороподілом, то райкоми-обкоми, партійні санаторії, валютні ресторани та «кімнати відпочинку вищого командного складу ЗС» прикрашали ідеологічно правильні краєвиди, на ілюзорних просторах яких легко було уявити собі євангелістсько-компартійний рай (це там, де лев кладеться з вівцею, комісар — із викладачкою прикладної лінгвістики, а ІБТ цілує Кокотюху). Перевагу віддавали засніженим вершинам Непалу (змальованим із туристичного путівника Бескидами), захмарному ширянню гордих орлів (подібних на дефіцитних курей із книги «О вкусной и здоровой пище») та індустріальним панорамам матричного майбутнього (за взірець правили шпигунські знімки, що їх зробив 1957 року перший радянський супутник під час космічного дрейфу над автозаводами Форда).

Але траплялися й дотепніші комбінації. Пригадую, майже всі «дворцы бракосочетаний» прикрашали шпалерні панно із зображенням березового гаю. Це тепер цинічні класики нової літератури дозволяють собі скабрезні пародії на кшталт «я в весеннем лесу пил березовый Спрайт», а в ті часи Спрайту ніхто не знав, берізка була деревом тотемним, а березові гаї на стінах ЗАГСІВ викликали в брачующіхся неясну тривогу: «Боже, куди мене занесло, в які ж це хащі я забрів?! Утікати! Втікати, поки не пізно!» Лише згодом, після зруйнування Берлінського муру з'ясувалося, що ідею березових лісів для радянських ЗАГСів підкинули НДРівським шпалерникам резиденти західно-німецької контррозвідки з метою зменшення кількості шлюбів, а, відповідно — падіння народжуваності і, як результат, скорочення в майбутньому чисельності Радянської Армії через брак чоловіків призовного віку. Такою ж провокацією (що ґрунтувалася на спецдослідженнях західних психоаналітиків) слід уважати моду на фотошпалери з гіперреалістичним зображенням цегляної стіни. Та ж очевидно, що пересічним радянським громадянам така ідея ніяк не могла сама спасти на думку. Вселяючись до вистражданої в багатолітніх чергах, традиційно незакінченої будівельниками тісної хрущовки, ці громадяни мали інший клопіт: довести до пуття сантехніку, позароблювати шпари в дверях і вікнах, а також дістати цементу й вапна, аби доштукатурити стіни, де справжня, ненамапьована, не фотографічна цегла проглядала крізь тонкий шар крейди. Якою ж бузувірською, нелюдською технологією нейролінгвістичного програмування треба було володіти, щоби переконати цих нещасних ганяти по магазинах і базах, шукати блат, давати хабарі, аби лиш дістати шпалери з імітацією цегли та позаклеювати ними стіни, ще донедавна майже цілком цегляні по-справжньому.

Годі й казати, що після такого, з дозволу сказати, євроремонту (тоді й слова такого не було) психіка пересічної радянської людини, — по короткотривалій ейфорії з нагоди здобуття дефіциту, — запала в глибоку й затяжну депресію. Можна хіба що здогадуватись, як почувався обиватель країни з наглухо закритими державними кордонами, відгородженої від решти світу залізною завісою, країни, де добра третина населення мала прописаний у генетичному коді досвід тюремного чи табірного ув'язнення… І цей обиватель добровільно, ціною помітних зусиль влаштовує у власному помешканні подобу тюремної камери? Символізм цієї карцерної естетики мене хвилює найменше. А от психофізичні наслідки її ігнорувати не варто. Донині люди, що пережили в дитинстві шок естетичного ув'язнення, потерпають від гострих нападів відчаю, метафізичної клаустрофобії та діалектичного песимізму. Он і секс-ідол українського дівоцтва, вихованець кафедри фізики ЛНУ співає, маскуючи внутрішні конвульсії патріотичним пафосом: «Веселі, брате, часи настали… і замість мами — глуха стіна». Їй-бо, нічого трагічнішого й тужнішого в національній поезії я не зустрічав. І в цьому контексті (а також у рамках народної самопомочі) смію пропонувати такі поради, такі ото рецепти виходу із ситуації:

«Братове! Співвітчизники! Соратники!»

(Ні, не так, тут важливе індивідуальне звертання.)

Отже:

«Брате! Сестро! Майн лібер фройнд!

Якщо всередині — ніч, на серці — щем, у слухавках — «The Wall», довкола — мур, надворі — смоґ і …ядскоє самодєржавіє; якщо Твої стежки ведуть у тупики, за кожним поворотом — темний кут, а замість мами — глуха стіна, не впадай у відчай.

Не панікуй, не зводь порахунків із життям і не втікай у світ ілюзій.

Ні інтернет, ні наркомат, ні ґанджа, ні Second Life, ні «колеса» нічого, крім віртуальних обманок і 3D-пасток, Тобі не запропонують. А Ти напруж уяву. Згадай їжачка в тумані й дитячі малюнки. Довкола мур і no way out? Вихід є. Вихід завжди є. Візьми олівець і намалюй. Намалюй вихід. Свій персональний вихід на своїй персональній стіні. Тим більше, що вона паперова. Намалюй двері і світ за ними. Намалюй маму, врешті-решт. Це не гріх. Спробуй, намалюй собі маму. Навіть якщо Ти все життя вважав, ніби «мама» — це материнська плата комп'ютера. Не біда. Мама вигребе. І Ти вигребеш.

Намалюй себе. Спробуй хоч раз. Намалюєш — будеш жити».

Теорія відмови