Флешка-2GB - Іздрик Юрій Романович. Страница 18

Історію про фісташкове безсмертя я почув на конференції неконвенційних ботаніків, куди мене запросив Тарас Прохасько. Конференція відбувалася в Делятині, в Тарасовій хаті, огорненій містичним флером міфу чи то навіяним прозою господаря, чи то до появи цієї прози причетним.

Звісно, конференція жодним чином не нагадувала традиційні зібрання науковців: тут не читалося доповідей, не піднімалося на кафедру і не дискутувалося про мутагенні агротехнології, наприклад. Побут нагадував радше табірне життя «переміщених осіб» DP. Розклад — санаторне життя зубожілого гірського пансіонату. Та й самі учасники скидалися не на світил альтернативної науки і навіть не на Прохаськових непрОстих, а радше на різного штибу марґіналів та аутсайдерів.

Звісно, ботаніка займала в нашому недовгому спільному житті важливе місце. Однак була вона не так темою розмов, як необхідним елементом побуту: ожина, що росла під хатою, добре смакувала з домашнім вином; хмиз, зібраний в найближчому переліску, згорав у печі або у вогнищах, коло яких ми збиралися щовечора; експедиції ентузіастів надовго пропадали в пошуках священних карпатських грибів; траву курилося, на траві спалося, гербарії цікавили хіба окремих некомунікабельних аутистів.

Історію про фісташки розповів мені безумний, як рожева хмарка, молодик семітської зовнішності родом звідкілясь чи з-під Маріуполя, чи то з-над Аралу. Мав він ядучо-одеколонне прізвище Шипр, зловживав діоптріями, а замість очікуваного гаркавлення приголомшував займенниками та іншими цікавими мені лексичними кунштюками. Ми сиділи з ним на колоді під південним вікном Прохаськової хати, пахкали на двох ароматичну люльку, й історія про фісташки виникла без найменшого зв'язку як із попередньою, так і з наступною темами.

«Фісташки… — казав він, — ну, це, в натурі, тіпа, земляной оріх, як ці, ну, знаєш, арахіси, токо арахіси так і дозрівають у землі, в таких, вроді как пористих оболочках, ти же пиво п'єш, да? Нє? Ну, карочє, неважно, так вот, а фісташки появляються, тіпа, як із почьок, вони такі вроді почьки, да? Ну і вони, карочє, до соньца із-под землі вилазять, проізростають, в натурі, ти не гуманітарій, да? Но должен в'їхать, і вот, чуєш, када така почька под лучі соньца попадає, а фісташки, вони реально лучше всього на солончаках ростуть, потому шо соль, ну як сказать, от, возьми, к приміру, консерви, у нас, на Аралі, їх вопше без уксуса готовлять… Кстаті, будеш у наших краях… А сам ти откуда? Западенець, да?… Ну, бог с тобой, чуєш, так вот фісташки, вони на соньці, тіпа, зразу висихають і лопаються, ти же пиво п'єш? Нє? Ну, неважно, але бачив, які вони розколоті, прикольно, да? Береш і їш, бо єслі би вони від жари не лопали, то не факт, шо їх скар-лупу роздавиш, да, по крайній мірі зубами не візьмеш, обламаєшся, карочє, а всьо потому, шо це, в натурі, оболочка почьки, а не оріх, вона без базара болії тверда, ти не гуманітарій, ти должен в'їхать, вот, і разні греки, там, асірійці, хазари, в старину тими почьками амфори обклеювали, і разні другі горшки, і сосуди, бо вроді і кошерно, і укріпляє стінки сосудов, і термоізоляція, да, а всьо, шо внутрі у почєк, висихає, то получаєтся тіпа як оріх, по-ботанічєскі це ложний плод називається, потому шо воно не плод на самому ділі, но, як сказать, корочє, вроді листков, которі зрослісь, не розпустівся, так вот сольона пиль і глина, наслоясь на оріх, проізводять замічательний ефект…»

Коротше кажучи, гаркавий пафос рожевої одеколонної хмарки зводився до того, що фісташки, які віддавна вважаються способом для продовження життя, затримання старіння, про що знають і сучасні косметологи з фармацевтами, насправді володіють секретом безсмертя зовсім не завдяки чудодійному хімічному складові, а тому, що, дозріваючи на солончаках, фісташки обдуваються солоними вітрами, і кристалики солі разом із частинками сірої глини осідають на плодах, утворюючи природний захисний шар, який оберігає горішки від псування, але справа тут не в консерваційних властивостях солі, а в тому, що легкорозчинна у воді сіль проникає разом із нею в саму суть, у водообіг кожної живої істоти, кожного створіння, вливається у її найпотаємніші судини, проникає в генетичний код… І зберігає його в комбінаціях власних кристалів. Назавжди. Та навіть не в цьому справа.

Сама потенційна здатність соляних структур проникати у фундаментальні засади біологічного існування породжує те емоційно-інформаційне поле, відчуваючи яке організм згадує… що насправді… вже володіє секретом безсмертя. Що ним володіє кожна жива істота. Кожна людина. Кожна душа.

Все це, звісно, виявилося повною бриднею. Енциклопедія повідомляла, що фісташки ростуть на субтропічних кущах. Консерваційні властивості солі зумовлені її антибактерійними властивостями. А безсмертя взагалі не існує.

Така є правда. Проте фісташки смакують мені дедалі більше, і, купуючи їх, я завжди перевіряю, чи достаточно для замічательного ефекту наслоїлося на оріхах сольоної пилі і глини, потому шо єслі солі недостаточно, ну, карочє, ви поняли, да?

Розділ четвертий. Мої території 

Готель «Україна»

У те, що мої літературні борсання можна назвати «письменницькою кар'єрою», я починаю вірити завдяки ознакам, далеким від літератури. Наприклад, мене все частіше запрошують у різні журі. І хоча ще не дійшло до гонорарів за суддівство, та й повернення грошей за квитки залишається рідкістю, від якогось часу мене почали поселяти в готелі. Я вже не мушу шукати знайомих, у котрих можна було би заночувати. А що готелі зазвичай ще й є спонсорами всіх цих фестивалів, то спробую описати феномен «готелю-спонсора».

Кімната, в яку вас поселяє готель-спонсор, зовні мало чим відрізняється від решти. Але в ній обов'язково є якийсь сюрприз. Сюрпризи ці не вирізняються різноманітністю і найчастіше означають вади функціонального характеру: щось не діє. Або відірвано шланг душу, або бракує батарейок у телевізійному пульті, або просто під вікном працює різницький цех місцевого м'ясокомбінату.

Останнього разу я мешкав у чудесному готелі, сама назва якого обіцяла якщо не європейський сервіс, то бодай євроремонт. Номер був гідним усіляких похвал. Одноразові капці, білий халат із капюшоном, міні-бар, супутникове телебачення…

Щоправда, бар був порожній, а блок налаштування супутникового телебачення нагадував пульт запуску ракет протиповітряної оборони і без докладної інструкції не надавався до експлуатації.

Шланг і душова головка були якісними, принаймні, не турецького виробництва, але сама кабінка протікала — навіть після швидкого холодного споліскування на підлозі утворювалося озерце, яке завдяки дбайливо вимощеній плитці не перетікало до сусідів поверхом нижче.

Зате в лазничці був потужний німецький фен, яким мені вдавалося висушувати озерце менш, ніж за 20 хвилин.

Не хочеться видаватися надто прискіпливим, але в номері не було смітника. А через свою любов до фісташок і йогуртів я завжди залишаю по собі гори сміття. І без смітника мені ніяк не можна. Особливо в готелях, де самотніми зимовими вечорами так добре смакують фісташки і йогурти.

Після недовгих душевних вагань я почав викидати шкаралупу фісташок у шухляду стола, а упакування від йогуртів — у спеціально куплений поліетиленовий мішок для цементу (в тому ж господарському магазині я придбав велику шмату для підлоги, бо, з огляду на мій гігієнізм, фен від висушування озер почав перегріватися). Однак на другий день сміття було вже надто багато. Двічі я вивішував табличку «Прошу прибрати» — безрезультатно. Тоді я надягнув білий халат із капюшоном і вивісив табличку «Прошу не турбувати». Покоївка з'явилася відразу, однак ми збавили час за обговоренням фасону готельних халатів, тож до прибирання так і не дійшло.