Флешка-2GB - Іздрик Юрій Романович. Страница 29

Іван АНДРУСЯК, Степан ПРОЦЮК, Іван ЦИПЕРДЮК — триєдиність, зорганізована в поетичне угруповання «Нова деґенерація». Помітний екзотично-епатажний штрих на татуйованому тілі Станіслава.

Ігор ПАНЧИШИН, більше відомий у світі не як мистець, а як один із батьків «ІМПРЕЗИ», що за офіційним статусом — міжнародне бієнале візуального мистецтва, а в нашій системі відліку — один із важливих елементів карнавальної станіславської imitoroлогії.

Богдан БРИНСЬКИЙ, Тарас ПЛІЩ, Олександр ЧУЛКОВ, Олександр НІКАНОРОВ та інші справжні, автентичні живописці, про яких просто нечемно згадувати у цій присвяченій несправжності статті.

Втім, я, здається, заплутався. Що ж, виходить, ніби всі перелічені художники, письменники, поети — удавані, несправжні? Може, це перелік фальсифікаторів, пройдисвітів, авантурників?

Тут знову, очевидно, не обійтися без пояснень.

6. Пояснення (explicatio in enumeratio Simplex)

Не буду більше прикидатися поетом і вкотре запевняти, ніби прокидалася весна. Скажу лише, що був час, коли ще нічого не було. Натомість був сам час. Він уже не мав жодних ознак, не був часом чогось чи когось, але ще був часом, часами навіть непоганим. На жаль, це стало зрозумілим лиш тепер, сьогодні, нині, в позачассі, коли слова: «тепер», «сьогодні», «нині», «час» більше нічого не означають. Ми (пам'ятаєте, чого не слід під цим розуміти?) пожадливо й похапцем ловили манну інформації, хоча це, мабуть, була ніяка не манна, а хрестоматійна едемська садовина. Ми напихалися нею по саму зав'язку. Ми мацали божків, бовванів, ідолів, не встигаючи навіть як слід розчаруватися, бо треба було перемацати ще цілі купи — стільки їх наклепали, поки ми собі мирно зростали на одній шостій частині земної кулі. Ми укладали міфологічні словники, вчилися розшифровувати невідомі знаки, нотували коди, класифікували способи класифікацій, реєстрували реєстри, яких ставало дедалі більше. І поза тим ще встигали жити. Все, що ми раніше знали про життя з книжок, переказів, кіно, легенд, пліток, чуток, анекдотів, тепер можна було реалізувати власноруч.

Вільне мистецтво? — будь ласка.

Незалежний часопис? — прошу дуже.

Альтернативна музика? — з превеликим задоволенням.

Фестивалі, виставки, акції? — залюбки.

Богемні втіхи? — з утіхою.

Виявилось, у нас є все, що потрібно для такого життя. Щоправда — в мініатюрі, може, навіть у мініатюрі шаржованій. Те, що в метрополіях представляють цілі соціальні групи, прошарки, у нас уособлювали і висублімовували окремі особистості. Зате можна було випити філіжанку кави з усім наявним місцевим масонством. Або відбути філософський декалог, який насправді був діалогом, а міг би бути й монологом, бо представники різних шкіл вживалися в одному тілі. Або погомоніти з оракулом квакеро-картезіанства, що розглядає учення Григорія Сковороди крізь призму «Майтрайяні-самхіта Яджуверди». Або подивуватися месії постпрокрусталізму, котрий у вигляді презенту розсилає президентам усіх країн проекти старого влаштування світу. Або, в гіршому випадку, зустріти на вулиці підпилий гуртик, що репрезентує значний діапазон української поезії. Погодьтеся, доволі-таки зручне, компактне, щоб не сказати — ергономічне влаштування світу. Те, заради чого в столицях, можливо, довелося би вдаватись до пошуків, у Станіславі завжди було в полі зору, в межах слуху, під рукою, а деколи й просто плуталося попід ногами.

Щоправда, потрібні були неабиякі здібності, аби одночасно вважатися, скажімо, редактором, інженером (бо доводилося ще й годувати сім'ю), художником, віолончелістом, поетом і не захворіти при цьому на шизофренічне роздвоєння, розтроєння, розсотнення особистості. Проте на відсутність здібностей ніхто не нарікав. Кожен хотів спробувати бути кожним, кожен прагнув усього.

Так, для прикладу, Мирослав Яремак задекларував намір створити і власноруч зреалізувати всі стилі, течії і напрямки образотворчого мистецтва, які могли б у свій час виникнути на цьому терені, але, з огляду на відомі обставини, не виникли і не заіснували. Він один вирішив надолужити втрачені можливості кількох поколінь, і якби ті покоління знали, що в якомусь коліні у них буде такий вартий поклоніння послідовник, вони принаймні щезали б із полегкістю або, що легше, могли би дозволити собі не з'явитися зовсім. Натомість Тарас Прохасько у своєму тотальному прагненні охопити все, а може, у всеохопній любові до тотальності сформулював тавтонімінно-тотемінне поняття чи категорію «всьогості», котра саме з огляду на свою всьогість не змогла б уже бути ні категорією, ні поняттям, а тільки сама собою. Університетський же універсал Володимир Єшкілєв, своєю чергою, вдосконалювався в пошуках універсального знаку, універсального закону, універсальної унії Універсуму.

Все це, безумовно, була гра, приміряння найрізноманітніших масок і вбрань. Адже ми втрапили зненацька у гармидер всесвітнього гардеробу, і мус' було якнайшвидше вгадати, вирахувати, відчути свою майбутню роль, щоб вчасно вибрати, щоб не згубитися серед цього блискітливого мотлоху: зіжмаканих трико, лискучих смокінґів, злинялих джинсів, вільного покрою мулярських фартухів, вельветових комбінезонів, спорохнявілих киптарів, запасок, тунік, ковбойок, светрів, корсетів, пуловерів, футболок, фуфайок, кальсонів, шароварів, панталонів, галіфе, шортів, блюзок, курток, плащів, мундирів, камізельок, фраків, френчів, ропілью, пурпуенів, рединготів, «кажанів», «штормівок», «штурмовок», «вітрівок», «толстовок», «тєльніків», «бермудів», «треків», майок, майток, бюстгальтерів, панчіх, підв'язок, колготів, леґінсів, шкарпеток, гольфів, гетрів, беретів, брилів, циліндрів, шапокляків, канотьє, панам, «підарок», «гандонів», «будьоновок», «аеродромів», касок, кепі, тюбетейок, чалм, мармурок, парандж, черкесок, халатів, хітонів, сарафанів, саванів, сарі, бікіні, настегнових пов'язок, фіґових листків. Бо карнавал не чекає, бо обіцяна радість життя чигає тут же за дверима, і як не перейнятися хвилюванням, віталістичною неврастенією, коли все, про що ти стільки мріяв, — ось воно тут, перед тобою; тож поспішай, лови, хапай, пильніш шукай — не помилися у виборі, вдихай, вдихай на повні груди столітній порох, вбирай, вбирай просякле історичним потом шмаття, весь цей культурний second-hand, вбивай, вбивай в собі архаїчні турботи про ідентичність, стиль, мораль, традицію — еклектика, mixborder, дифузія, fusion, артистична неперебірливість, cross-current, давно самі вже стали ідентичністю, і стилем, і мораллю: етично те, що еклектично.

«Жінки зникали за завісою, залишали там свої сукні і з'являлися в нових. На стільчиках з позолоченими ніжками сиділи рядком пані і тупали по килиму щойно взутими черевичками. […] Ті, що спізнилися, поривалися на сцену, натомість звідти струмів потік щасливиць у бальних сукнях, у піжамах з драконами, у ділових костюмах, у капелюшках набакир».

Впізнали? Так, безумовно, це був театр Воланда, ми повинні були ідентифікувати його принаймні за Булгаковим. Та нам було ніколи. Ми поспішали показатися один поперед одним у найрізноманітніших одежах, в найнесподіванішому антуражі, під найнежданнішою машкарою. Ми мавпували все, що можна було змавпувати: художні прийоми, філософські методи, засоби вираження, форми протесту і форму окулярів, кодекси честі, ходу, жести, посмішки, артикуляцію, сленґ, варіанти реакцій, стереотипи сприйняття і списки стереотипів, довжину волосся і висоту обцасів, манеру поведінки, ширину кльошів, широту поглядів, діапазон прийнятного і перелік табу, рецепти невимушеності й переписи кави, марки вин, порядок причащання, комплекти комплексів та індекси імперативів, способи куріння і злягання, канони стьобу і закони кайфу, правила письма, різновиди прозрінь, розміщення та розмір стигм, розмахи крил…

Однак я, здається, знову захопився.

А вся справа полягала в нашому підсвідомому намаганні якнайшвидше, прискореним курсом набути той досвід, який Європа набувала упродовж століття і який силою обставин був для нас раніше недоступним. (Існує навіть ідіома, що дивним чином пасує цьому випадку: галопом по Європах.) Забувалося і те, що омріяна Європа великою мірою давно вже фантом, міф, ілюзія, і те, що вона не тільки і не стільки: