Гра в королеву - Пишнюк Тетяна. Страница 1

Тетяна Пишнюк ГРА В КОРОЛЕВУ

1

«Глибокий вдих і повільний видих… Головне — не видихнути передчасно, бо точно не поміщуся в оцю металеву пересувку», — подумки командувала легенями Маруся, втягувала живіт і на ходу заскакувала у перший вагон. Підтискують ззаду так, що хоч би й хотіла видихнути, то зась. Години-пік призвичаїли тримати своє дихання всередині, й вона, як ота рибина, котра випірнула з-під води, лише коротким зіпанням вдихала коктейль із чужих запахів, замішаних на парфумах, перегарах і людському поту.

— Женщіна, ви мєня толкаєтє, — намагався озирнутися на неї молодик, якому вона носом уперлася в шубу.

— Пробачте… — видавила із себе.

Маруся крутила головою вліво-вправо, та легше дихати не ставало — хутро забиралося в рот, лоскотало у носі, від чого навернулися сльози й вона несподівано чхнула, аж лобом стукнулася в спину чоловіка..

— Женщіна, ви на мєня чіхаєте… — знову пожалівся той.

— Та хіба я винувата, що в мене алергія на вашого собаку, — в голосі забриніло роздратування.

— Ето не саба-ка… Ето — пє-сєц…. — тонко протягнув чоловік.

— До того ж — повний… — намагалася затримати своє чергове «апчхи», але воно нестримно вилетіло, і Маруся вкотре уткнулася лобом у шубу.

Вагоном прокотився смішок. Діалог, що відбувався між Марусею і чоловіком, який так і не зміг повернутися, щоб з докором глянути їй в очі за обічхану шубу, всім здавався веселим. Хто всміхався тільки очима, інші коментували цю ситуацію, додаючи дотепів, а Маруся чхала. Вона ладна була б вийти з вагона від цього ненависного хутра, але, спресована в моноліт із рештою пасажирів, не могла навіть відвернутися, — чхала й билася головою в пухнасту спину вкрай знервованого чоловіка. Той тільки зіпав. Він уже здавсь і намагався не реагувати на черговий «апчих» та на колючі дотепи з приводу його шуби, лише втягував глибше голову в пухнастий комір і, напевне, як і Маруся, чекав зупинки, на якій добра частина цієї спресованої стіни вивалиться на перон.

Нарешті Маруся змогла розвернутись, і течія винесла її з вагона. Вдихала морозне повітря, ловила ротом залітаючі на перон сніжинки й нервово посміхалася. Здавалося, що її посмішкою керує хтось сторонній, бо самій було зовсім не смішно. Навпаки — хотілося плакати. Це щоденне борсання в натовпі, який тебе заковтує, наче велетенська акула, й випльовує не на твоїй зупинці, висмоктує рештки сили, що якимсь дивом ще лишилися після робочого дня, — стає просто нестерпним. Але губи розтягуються в посмішці. Напевне, в мозку відбувся збій програми, і замість того, аби прямо на платформі розридатися від безсилля будь-що змінити, Маруся посміхалася, наче з нею щойно трапилася найромантичніша пригода.

Електрички зупинялися, з дверей виштовхували пасажирів і з виском мчали до Дарниці. Жінка стояла, як припнута, серед вируючого натовпу. На її вустах зависла причеплива посмішка.

— Машо! — гучний чоловічий голос поруч ураз прибрав її дурнувату посмішку з обличчя одним звуком.

Вона не любить, коли її називають Машею. Різко озирнулася й одразу ж знітилася, зрозуміла, що не кожна Маша — Маруся. Бо та Маша, яку щойно покликали, летіла пероном із осяйною усмішкою назустріч високому чоловікові в окулярах.

Маруся не могла відірвати погляду від чоловіка, котрий нахиливсь і поцілував жінку, взявши по-родинному обома руками за плечі. Незважаючи на морозець, чоловік був без шапки. Хвилясте, ледь сивіюче волосся пасувало до неймовірно красивого обличчя, яке щось таїло в собі, випромінювало і так манило, притягувало до себе її погляд. На мить Марусі захотілося, щоб оті руки лягли так впевнено на її плечі.

Тіло не рухалось, а погляд не відривався від його обличчя. Спивала жадливо чоловічу вроду, насолоджуючись кожною рисочкою. Отямилася, коли ті, обоє, зайшли до вагона. Якась невідома сила підхопила і занесла слідом. Електричка рушила, і Маруся за інерцією налетіла на чоловіка. Той із несподіванки шарпнувся й мало не впав, але встиг схопитися за поручень і повис на ньому разом із Марусею, яка також, аби не впасти, вчепилася у рукав його пальта.

— Що за напад? — не без лукавства запитав чоловік.

— Вибачте, ради Бога, що не збила… Ой, пробачте, — виправилася, — що ледь не збила…

— Це, мабуть, була остання електричка? — продовжував глузувати.

— Ні. То був останній шанс, — відпарирувала впевненіше, відновлюючи рівновагу.

— Шанс чого? — не витримала і втрутилася в розмову Маша.

— Шанс довести вашому чоловікові… — обірвала фразу Маруся.

— Ви знаєте мого чоловіка? — якось знічено і навіть трохи злякано запитала жінка.

— Ну… — не знайшовши, що інше відповісти, миттєво продовжила: — Як ви здогадалися — знаю.

— І що ви маєте йому довести? — вороже глянула жінка. — Що я маю роман на стороні?

— Роман? — зрозуміла, в що вляпалася. — Роман, — повторила, перебігаючи поглядом із жінки на чоловіка, і щось зсередини під’юджувало продовжувати цю гру.

— То я вас запевняю — це ніякий не роман, — почала виправдовуватися Маша. — Просто випадкова зустріч давніх друзів. А ви, як і мій чоловік, усе гіперболізуєте. У вас, мила жіночко, зіпсована уява про стосунки. До речі, як вас звати? — запитала зненацька, мабуть, і сама того не очікуючи.

— Маруся.

— Ви жартуєте… — образилася Маша.

— Чому? — щиро здивувалася. — Ви можете бути Марусею, а я ні?

— Я не Маруся. І не люблю, коли він мене так називає, — вже майже образилася жінка. — Я — Маша. На крайній випадок — Марія.

— Взагалі-то, і я на крайній випадок — Марія. А зазвичай — Маруся.

— То це він через вас мене так називає?

— Він — я так розумію — чоловік?

— Хто ви? — втрутився мужчина, який, терпляче спостерігаючи за ними, не дочекався логічного закінчення жіночої перепалки.

— Я — не та, що греблі рве… — кинула жартома.

— Але й не та, що тихенько в скалі сидить… Чого вам треба?

— Пробачте, моя зупинка, — вискочила з вагона.

Стояла на пероні й не могла отямитися — що ж це щойно відбулося. Що найшло на неї? Чому влізла в чуже життя? Люди зустрілися з такими осяйними лицями, можливо, очікували на цю зустріч тиждень або й місяць… А може, й усе життя! І тут раптом вона зі своїм «здрасцє».

Усе відбулося так швидко й несподівано! Вона й зовсім не хотіла спантеличити ту парочку. Жінка сама їй все виповіла. Он як можна купитися! За якихось кілька хвилин вивідала чужу таємницю. Як кажуть: «На злодієві шапка горить». Ну, не дурень вигадав. Цікаво, що ж тепер вони робитимуть? Те, що побачення їхнє підірвалось, як мавпа на міні, — факт. Маруся піймала себе на тому, що посміхається. Який цинізм! Втрутилася в чужі стосунки, наламала дров, ще й має від того задоволення.

Через цю авантюрну пригоду проїхала свою зупинку. Сьогодні чомусь ніяк не втрапить у ціль — то не доїде, то переїде. Роззирнулася довкіл — дрібні сніжинки іскрилися на тлі вечірніх вогнів, що, наче світлячки, обліпили столичні крамниці. Холодний вітер дихав у лице морозом, отямлював розбурхану голову. З-перед очей не йшов чоловік, чий образ чітко відбився в пам’яті. Наче сфотографувала і тепер розглядала щойно зроблену світлину.

Загарчав у сумці мобільний.

— Чую, золотко моє. Що трапилося?

— Мамо, Олесь істерить. Погрожує заістерити мене, якщо я не дам йому погратися твоєю цяцькою…

— Моєю цяцькою? — здивовано запитала Маруся. Ніяк не могла втямити, що донька має на увазі. — Якою цяцькою, Яринко?

— Ну, твоєю… Тією, що в коробці на шафі…

— У коробці?.. — перепитала й почала здогадуватися, про яку цяцьку йде мова. — Ярино! Хто дозволив залазити на шафу?! І як ви туди добралися?! — перейшла на роздратований крик.

— Це О-ле-е-сь… — протягла дівчинка. — Він вніс із балкона драбину і виліз на шафу… Шукав старого глобуса.

— А глобус йому навіщо?

— Зібрався в Індію…

— Дай мені його!

— Кого, мамо?

— Глобуса! Тобто — Олеся!