Гра в королеву - Пишнюк Тетяна. Страница 22

— Якщо вже так несподівано трапилося, що всі знайомі — будемо обідати, — посміхнулася чоловікам Маруся. — Смачного.

Обідали мовчки, лише ненав’язливо поглядали одне на одного. Маруся почала пильніше придивлятися до Юрія — він їй когось нагадував. Наполегливо в пам’яті перебирала знайомих зі свого минулого. І таки зринув один образ. Жінка аж перестала їсти та пильно глянула на Юрія. Погляд, напевне, був красномовним, бо той припинив жувати й теж подивився на Марусю, очікуючи її запитання.

— Пробачте, Юро, — зрозуміла, що поглядом зупинила його трапезування. — Мені здалося, що я звідкілясь вас знаю, або ж ви на когось із моїх знайомих схожі.

— Не знаю, Марусю… Вас точно бачу вперше. Я б не забув…

— Вірю…. — і все ж продовжувала придивлятися до чоловіка.

— Точно! — гукнула голосніше, ніж зазвичай. — Ой, вибачте ради Бога. Емоції, знаєте… Юро, у вас є брат?

— Є, — здивувався той.

— А звати його Болеслав?

— Так, — ще більше здивувавсь Юра.

— Зрозуміло! Це — він! Збіг із таким рідкісним іменем бути не може, — зраділа Маруся. — А ще цей самий погляд і губи. Один в один! Вибачте, Юро, я їх добре пам’ятаю, бо цілуватися його вчила. Він, така зараза, цим користувався — просив дівчат навчити його цілуватися. Ми цей прийомчик розкусили не зразу. Але жодна не розсердилась і, головне, не пошкодувала за тим, що сталося, — розсміялася Маруся. — Ми в групі всі його називали Боликом.

— Його так і досі всі називають…

— А де він тепер?

— У лікарні… Три дні тому перевели з реанімації в палату…

— Боженько! — спохмурніла Маруся. — А що трапилося?

— Другий інфаркт…

— Звідки?..

— З життя… Мабуть…

Вони ходили парком увесь вечір. Маруся мовчки слухала Юркову розповідь про брата. Була здивована частими Боликовими відрядженнями у гарячі точки — Афґан, Ірак, Балкани… Не могла уявити його з автоматом, такого ніжного, веселого, аж ніяк не войовничого хлопця. Він писав вірші й грав на гітарі на всіх університетських вечорах або вилазках на природу. Як усе в житті міняється! Самі люди міняються. Вона й сама себе іноді не впізнає. То як вона може судити на відстані про однокурсника, якого не бачила стільки років?! Чомусь же він зробив такий дивний вибір, промінявши спокійне життя на круті переходи горами, стрілянину, часті смерті навколо з утратою близьких людей, на розлуку із сім’єю. Це ж до чого треба було довести свій організм, щоб за три роки мати інсульт і два інфаркти? І як же жити йому далі — він ще такий молодий?

— Що кажуть лікарі, Юрку? — запитала, порушивши довге мовчання.

— Нічого не ґарантують… Хочемо привезти його в Київ на консультацію. Буду шукати вихід на Національний інститут серцево-судинної хірургії. Треба якнайшвидше зробити шунтування. У нашому місті таких операцій не роблять. Я матиму ще два дні після семінару, хочу лишитися в Києві й зайнятися цим.

— У цьому нема жодної проблеми. Моя близька подруга — професор серцево-судинної хірургії. Саме й займається такими операціями. Повернемося в Київ — і зразу ж до неї в клініку. Там про все й домовимося.

— Марусю… — Юрій замовк, не міг підібрати слів.

— Ну що ви, Юрку? Я думаю — все буде гаразд… Ми ще поборемося за Болика. І більше того — виборемо його в смерті. Я просто впевнена.

— Це дивний збіг, але Світлана, дружина його, сказала це ж саме. Просто запевнила мене у тому, що виборемо його у смерті…

— Тоді — жодного сумніву… — нарешті знову всміхнулася Маруся.

На диво, їй спалося добре на новому місці. Це трапляється вкрай рідко. Зазвичай, вона вовтузиться, передумає купу усілякого непотрібного, що примушує неприємно шарпатися серце, і лише під ранок, змучена, засинає. Сьогодні ж вона прокинулася від телефонного будильника бадьора, виспана і в гарному настрої. Відразу ж захотілося вибігти на балкон до магнолії.

— Привіт, красуне! — гукнула, щойно відчинивши балконні двері.

— Привіт! — почула із сусідського балкона. — Красунею мене ще ніхто не називав, — пожартував Василь.

— І вони були неправі! — розсміялася Маруся.

— Я перегляну своє ставлення до статі…

— Ні в якому разі, Василю! Вам дуже пасує бути чоловіком!

— Звучить, як комплімент.

— Це правда…

— Обнадіяли… — посміхався, заглядаючи на балкон до жінки.

— А то ви самі не знали, пане полковнику, — піймала себе на кокетстві Маруся і розсміялася. — Пробачте, Василю, я безнадійна кокетка…

— А кокетка — це хто? — перебив чоловік.

— Кокетка — це… — зробила паузу. — Це жінка, яка носить у собі безліч бісиків і час від часу випускає їх погасати довкруж чоловіків. А вони (чоловіки) на це купуються, надіються і потім розчаровуються, тільки-но бісики стомлюються гоцати і ховаються під маску байдужості.

— Цікаво… Я ніколи навіть не задумувався про це. Як ви здорово потрактували. Десь вичитали, чи?..

— Чи… — підняла брови Маруся. — Щойно зроблений висновок.

— То, я так розумію, що зараз ви швиденько заженете своїх бісиків під маску.

— Я їх зараз усіх до одного зажену в душ, бо там сьогодні ми ще не були. Лишень прокинулись — і вибігли на балкон.

— Гаразд! Але ще одне питання. Можна?

— Ну… Давайте!

— А чи є жінки не кокетки?

— Є. Але то вже не жінки!

— А хто?

— Маруди…

— Маруди?.. — гучно розсміявся Василь. — Яка ж ви розумниця, Марусю!

— Я це десь уже чула… — посміхнулася жінка. Помахала рукою і сховалася в кімнату.

Гра-симуляція, несподівано для Марусі, набула цікавості, їм пропонували різні ситуації, які потребували негайного вирішення. А їхні чотири штаби, на які були поділені учасники, мали якнайшвидше відреагувати і правильно скерувати свої дії так, щоб проінформувати своєчасно населення і справитись із ситуацією. Спершу Маруся тихо обурювалася, що такі дорослі поважні дядьки граються в якісь віртуальні вигадки. Але з часом, коли запропонували ситуацію з аварією на хімічному заводі, а Маруся, «увімкнувши» бурхливу фантазію, уявила, що це загрожує не якимсь незнайомим людям, а її дітям, так панічно шукала вихід із загрозливого становища, що аж відчула біль у скронях.

Уже покликали на каву-брейк, а вона ще сиділа за столом і намагалася впливати на ситуацію. Зрештою, Володя легенько взяв її за лікоть.

— Марусю, ви вже всіх врятували…

— Точно? — нарешті підняла голову.

— Факт. Ходімо пити каву.

У вестибюлі на великому столі стояв диво-апарат, що видавав кожному бажаний напій: каву, какао і гарячий шоколад. Тістечка також були на будь-який смак. Маруся аж розгубилася. Дивилася на таці й не могла зважитися на щось одне.

— Візьміть оцей шоколадний круглячок, — запропонувала Світлана, показуючи рукою на гірку шоколадних тістечок. — Неймовірно смачні! Я вже не одне знищила.

— І це правильно — ворогів треба знищувати. Але бажано, щоби це робили інші жінки, — пожартувала Маруся.

— А ви оці смачнючки маєте за ворогів? — здивувалася Світлана.

— Ну, не за друзів точно.

— І завдяки цьому у вас такий бездоганний вигляд? — глянула оцінююче на Марусину талію. — Ось що значить — знати ворога в лице.

— І ви, пані Світлано, судячи з вашого вигляду, дуже розбірливі у виборі. Жоден солодкий ворог не здатен зруйнувати стовідсоткову гармонію вашого образу.

— Ось ми й обмінялися компліментами, — всміхалася Світлана. — То чи допоможете знищувати ворога?

— Як не допомогти… — взяла тістечко Маруся.

— Не пошкодуєте…

— О, яка смакота! — надкусила. — Отак би до вечора знешкоджувала…

Жінкам було легко у спілкуванні. Вони переходили з теми на тему, і чоловіки, спостерігаючи за ними, навіть не сміли втручатися. Маруся, судячи з їхньої розмови, зрозуміла, що Світлана ще буде й генералом. І це звання вона отримає не за якісь принади чи зв’язки, а за свій неймовірний розум і сильний характер. Як Маруся шкодувала, що навіть сотої частки не має в характері того, що носить у собі цей справжній полковник.

— Приємно з вами спілкуватися, Марусю. Дуже, знаєте, люблю розумних жінок. Признаюся, з першого погляду не визначила. Подумалося спершу — як ця лялечка сюди потрапила і навіщо їй ця гра. Думала, що ви, крім кокетства, нічого й не маєте. Все-таки перше враження може бути оманливим… І ось за багато років уперше подумала, що не проти завести з жінкою дружбу.