Гра в королеву - Пишнюк Тетяна. Страница 30

— Дякую, Романе. Несподіваний тост… — отямлювалася Маруся. — Не думала, що розмова про жінок може так вплинути на чоловіка…

— На чоловіків… Зауваж, — додав Петро.

— Навіть? — підняла брови Маруся.

— Не думаю, що ми з Романом виняток. Ви, говорячи про жінок, зачепили стільки чоловічих струнок…

— Усе-таки пропоную випити, — перебив Роман.

Бокали притулилися блискучими боками, і приємний дзенькіт злетів до стелі, поволі розсипався залою, налаштовуючи, наче камертон, на свято. Для них, чотирьох, це було свято. І для кожного своє. Бо з нинішнього дня, точніше — вечора, починалося щось нове. Петро блискуче репрезентував свій новий телепроект, над яким працював тривалий час і який довелося з боєм відстоювати. Світлана змінила обстановку, розкрила себе, передусім перед собою, як жінку і відчула певну зміну в ставленні до чоловіків. І Марусі здалося, що у них із Петром щось гарне зароджується. Ще раз глянула на них і переконалась у власній спостережливості. Залишилася задоволена своїми здогадами та дружніми поглядами, що зараз були красномовніші за будь-які слова.

Від доторків до бокалу поколювало губи. І цей «шампанський поцілунок» здававсь їй приємним. Музика створювала тло мовчанню, і було дуже затишно серед близьких людей, серед красивого інтер’єру та біля Романа. Маруся підняла погляд на нього. Чомусь цієї миті здалося, що саме він потрібен їй. Саме цей чоловік, який не зводить із неї погляду. Вона навіть рот відкрила, аби сказати Романові, що згодна вийти за нього заміж. Але чийсь погляд зупинив її на півдиханні. Жінка зіпнула і продовжувала мовчати.

— Ти щось хотіла сказати? — зауважив її намір Роман.

— Так, — підтвердила Маруся. — Я хотіла сказати, що є миті, коли відчуваєш щастя на дотик. Зараз у мене саме така мить… І щиро хочу, щоб у вас якнайчастіше вони траплялися, — підняла бокал, припрошуючи решту приєднатися до її тосту.

6

Лара їхала швидко, аж шини шкварчали по асфальту. Але, попри такий стрімкий рух, емоційно розповідала про останню справу, яку вела в суді:

— І так мені захотілося бути прокурором, а не адвокатом, що всерйоз подумала — чи не поміняти професію? Гидко стало захищати ту…

— Ларо, — це у тебе вперше? — перебила Маруся.

— Ти хочеш сказати — старію?

— Уже вдруге за сьогоднішній ранок згадуєш старість. До чого тут вона?

— Не знаю. Може, старію… — посміхнулася лукаво Лара.

— От маруда, — озвалася, теж посміхаючись, Світлана. — Що на тебе зранку найшло, Ларко? Це тобі не личить. Може, Валерик на щось натякнув?

— Нехай би посмів! То довідався б про все своє родове дерево, починаючи з коріння!

— А ти так добре його родовід вивчила? — сміялася Світлана.

— Навіщо людині, яка має гарну фантазію, щось глибоко вивчати? Га, дівчата? Можна ж і придумати…

— Після твого показового виступу в «Барабані» ніхто не сумнівається у твоїй неймовірній фантазії, — зауважила Маруся.

— До речі, а твій очкарик не зголошувався? — поцікавилася Лара.

— Не зголошувався… Та, власне, як він це може зробити? У нього нема моїх координат.

— Ти могла сама зателефонувати! Я ж тобі давала його номер! — вигукнула емоційно Лара.

— Е-е-е, Шумахер, на дорогу дивися! — зауважила Світлана.

— Не бійтеся, дівчата, я ж найдорожче везу…

— От брехуха! — розсміялася Маруся. — Відколи це ми для тебе такими дорогими стали?

— А хто вам про це казав? — лукаво озиралася на подруг Лара. — Я свою красу маю на увазі.

— А тобі хто казав, що ти красива?

— Я що — очей не маю.

— Так, Ларонько! І зі скромністю у тебе все гаразд… — кинула Маруся.

— Не збивай із думки, Марусю. Я цікавилася твоїм очкариком…

— Пам’ятаєш, ти казала, що його звати Віктором, а сама вперто називаєш очкариком. Так нечемно, — продовжувала зволікати з відповіддю Маруся.

— То ти, зрештою, розповіси про свого Віктора-очкарика, чи застосовувати тортури? — не відставала Лара.

— Я заборонила собі думати про нього. Не скажу, що успішно з цим справляюся, але певні позитивні зрушення є. Він уже рідше зринає в уяві. І… Скажу вам більше — я виходжу заміж.

Усі, крім двигуна машини, мовчали. Маруся не очікувала на таку тиху реакцію, знову озвалася:

— А-у-у, дівчата! Я виходжу заміж, а вам заціпило. Ви що — заздрите?

— Еге ж. Якщо врахувати, що ми всі, крім тебе, заміжні — чорно заздримо, — озвалася Світлана. — Ти до цього часу приховувала від нас таке важливе рішення. Ми тобі — взагалі по барабану?

— Дівчата, коли ми були в «Барабані», я про це ще навіть не думала… — намагалася звести до жарту Маруся.

— І коли ж ти зважилася? — не велася подруга.

— Щойно…

— Тобто? — Лара різко озирнулася назад і машину хитнуло.

— Вкотре кажу — пильнуй дорогу! — наказала Світлана. — А то ще обранець цієї дами не дізнається про її рішення.

— А ця дама визначилася з обранцем? — уже не озиралася на подруг Лара.

— Приїдемо до Валі, запоручусь її підтримкою і поб’ю тебе, зла жінко! — жартувала Маруся.

— Ти вміло уникаєш відповіді. Я сьогодні довідаюся, хто ж той щасливчик? — наполягала Лара.

— Можна подумати, що в мене їх найменше з десяток.

— То це таки Тунгус?

— Це таки Роман.

— Я рада за тебе, Марусю, — сказала серйозно Світлана. — То найрозумніше, що ти зробила за останні роки.

— Я не була б така впевнена, Свєт. Сама знаєш, хто такий Тунгус… Вибач, Марусю, скажу відверто — людина не може змінитися радикально. Якщо він був бандитом, то ним і залишиться.

Характер — не костюм, його так легко не зміниш. Нині такі обставини — чоловік поводиться, як звичайна нормальна багата людина, котра може щедро обдаровувати, любити та обіцяти гарне затишне життя. Але невідомо, що може трапитись. І тоді не знати, як поведеться цей чоловік. Він звик брати від життя не те, що належить, а те, чого хоче. І вміє це робити… Не буду тебе, Марусю, відмовляти від твого рішення, ще раз поміркуй, зваж усе добре, бо цей вибір — дуже серйозний, — розмірковувала Лара, пильнуючи за дорогою.

— Ларо, дякую за відвертість. Я про це постійно думаю, зважую, придивляюся до Романа, знаходжу в ньому купу позитиву і стільки ж неґативу. Власне, як і в кожному з нас. Але мені, мабуть, почало бракувати захистку. Я стомилася за все відповідати, бути здобувальницею і берегинею, при цьому ще й жінкою… Знаю, що заміжжя — не тимчасове місце відпочинку. Але, дівчата, я, по-чесному, стомилася від самотності, — сказала відверто Маруся.

— Ти права, у заміжжі не дуже відпочинеш. Там у кожного свої проблеми. Зазвичай, якісь дріб’язкові, незначні, але інколи вони призводять до великих конфліктів. А коли починаєш аналізувати з чого все почалося, самим смішно. Та в тебе, Марусю, інша ситуація. Ти будеш забезпеченою, а це — мінус багато проблем, ти будеш коханою, що доведено часом, і це також дуже важливо, — розмірковувала Світлана.

— Дівчата, ви забули про ще одну вельми важливу деталь… Коли тебе люблять — це приємно. Але, Марусю, ти любиш Романа? — запитала Лара.

І знову не мовчав лише двигун машини. Подруги очікували Марусиної відповіді, а жінка задумалася. Брехати не хотіла, а те, чи вона насправді любить Романа, не знала навіть душа. Щось було у ставленні Марусі до Романа, можливо, навіть пристрасть, але не любов. Чи то і є любов? Не знала. І знову несподівано зринуло обличчя Віктора, отого чужого, майже незнайомого, очкарика. Звідки він і навіщо?

— Якась мара, дівчата… — несподівано сказала Маруся.

— Хто мара? — здивувалася Світлана.

— Тільки-но я задумалася про любов, знову промайнуло обличчя Віктора, а не Романа. Що це значить? Якщо те, пpo що подумала, — не хочу. Я цього боюся, — розгублено сказала Маруся.

— І я про це ж… — підсумувала Лара. — Я бачила твої очі в «Барабані», коли ти вгледіла того «ведмедя». Там була любов. Така, що не запитує, коли їй приходити. А приходить — і все. Роби з нею що хочеш, а вона буде стояти тобі в очах, переслідувати тебе… І як хочеш, так себе й переконуй, що то просто мара… Охо-хо, дівчата! Що ж ми будемо з цим робити?