Соло для комп’ютера - Тисовська Наталя. Страница 19

І, звісна річ, заблукали в лабіринті.

Ми спробували повернутися на вихідну позицію, але у цих бічних потаємних ходах — ні знаків, ні стрілок для туристів. Пошерхлі цеглини кам’яного склепіння здавалися поточеними часом, і жовтувато-сірі стіни тиснули на нас своєю вагою — всією вагою дев’ятьох попередніх сторіч. Я нервувалася, як у ліфті, що зненацька зупинився між поверхами. Виходу не було.

Я вже хортом гасала з кутка в куток.

— Крихітко, це що таке? — Марина спробувала вхопити мене за руку.

— Чорт, де вихід?

Товаришка нарешті впіймала мою долоню й потягла за собою. Карлос теж не втратив латиноамериканського запалу, тому сміливо наступав із фронту. На черговому роздоріжжі він підкинув і впіймав мідний американський цент і, поглянувши на суворий профіль президента Лінкольна, запевнив нас, що повертати треба ліворуч.

— Нема тут виходу! — запручалась я. — Ні ліворуч, ні праворуч!

Кам’яна долівка глухо відлунювала під ногами. Нас почують, стукотіло у скронях, от-от почують, нас обов’язково почують, не можуть не почути… Вони…

— Стійте! — раптом скрикнув Карлос.

Я метнула швидкий погляд. Біла пляма попереду зовсім не вписувалась у похмуру середньовічну картину підземелля. Погляд уперся у двері — білі новісінькі двері, що аж вилискували свіжою фарбою.

— Двері,— пробурмотів Карлос. Він простягнув руку, ніби хотів пересвідчитися, що це не фантом.

— Крихітко, скоро перевіряй, чи немає сигналізації,— підштовхнула мене Марина. Вона чомусь вважала, що коли моя робота пов’язана з телефонами, я маю розумітися на всілякій електроніці.

Сигналізація була. Але щось підказало: сьогодні вона нам не завадить. Від легкого дотику двері прочинилися. Марина зазирнула всередину, сахнулась і сперлася на стіну. Мене вразило її перекривлене обличчя. Ми з Карлосом одночасно всунули писки в щілину дверей.

Покійник лежав зовсім тихо, і тому важко було збагнути, чому він так усім не сподобався.

Дорогою додому ми купили літрову пляшку сухого вермуту — п’янкий букет спецій робить його смак гіркуватим, пряним; нема в ньому навіть і натяку на цукор — тільки чистий, незіпсований смак винограду. «Не завадить нам сьогодні напитися», — вніс раціональну пропозицію Карлос, і тепер ніс «Мартіні» у двох руках, не довіривши цінного вантажу нікому.

— Навіщо ви його так? — дорогою допитувалась Марина. — Ото що він вам зробив?

— То не ми! — захищалась я. — Коли ми з Матвієм утікали, він дихав! Він уже приходив до тями! І дірочки від кулі в нього теж не було!

— Крихітко, а це — Андрій?

Я тільки здвигнула плечима. Здалеку покійник був викапаний Андрій; він плавав у калюжі крові, і я малодушно боялася підійти до нього та запевняла зміюку в своєму нутрі, яка вигиналася кільцями та глузливо шкірила зуби, що то не мій шановний колега.

Залишаючи лабіринт, ми найбільше здивовані були тим, що нікого не зустріли, тільки двох касирів на вході. Підземелля не відкрило нам своєї таємниці — підземелля було як пастка, з якої ніби й вибрався, а насправді — лишився навіки.

Матвій зустрів нас не вельми привітно:

— Що за вигляд такий набурмосений? Вляпалися десь?

— У підземеллі труп лишили…

— Твоїх рук діло? — Матвій сипав іскри з нових окулярів.

Відібравши в Карлоса пляшку «Мартіні», я боком обережно запхала її в холодильник і перевірила, чи не вискочить вона на підлогу, якщо зненацька шарпонути двері.

— На жаль, ні.

— Труп знайомий? — недвозначно поцікавився Матвій.

— Кхе-кхе…

— Вона каже, що це не він, — втрутилася Марина.

— Слухай, кому ти голову дуриш?

Я вже вдруге знизала плечима.

— Крихітко, в поліцію дзвонимо? — спитала моя товаришка. — Мені потрібні непересічні заслуги перед Угорщиною!

— І що ви скажете? — Матвій поставився до пропозиції скептично. — У лабіринті за сорок восьмим рогом за білими дверима лежить труп?

— Ото так і скажемо. Дуже, дуже гарне формулювання. Крихітко, як гадаєш?

— Це ж просто музей! — махнув рукою Матвій. — Певен, там повно робочих приміщень, для яких білі двері — не дивина.

У нашу перепалку зненацька увірвалося англо-іспанське голосіння Карлоса — на такій високій ноті, що я вклякла з роззявленим ротом. Хто б подумав, що людське горло на таке здатне!

— Два тижні відпустки на рік! Два тижні!.. Відділок, депортація… Господи, зглянься на нас!..

Матвій у пошуках дрібних грошей почав оскаженіло нишпорити по всіх кишенях. Уже за порогом він обернувся:

— Ви там дуже наслідили?

— Е-е-е…

— Яку, ви казали, монетку в автомат кидати? — і вийшов, не чекаючи відповіді.

— Куди це ти зібрався? — гукнула я йому навздогін, але почула у відповідь лише клацання замка.

— У поліцію дзвонити, — охоче пояснила Марина. — Ото подзвонить зараз, прийде, і будемо вечеряти…

— Заберуть! Заберуть! Усіх! — простогнав Карлос у розпачі.

— Відправимо його завтра назад до Штатів, — Марина кровожерно клацнула зубами на американського кавалера, — бо рознервував мене так, аж я зголодніла… Так, що тут у нас у холодильнику?

З холодильника віяло пусткою.

Тоді Марина розчаровано всілася на ліжку й почала роздивлятися трофеї з підземного лабіринту.

Мушу зізнатися, коли минув перший шок, ми таки зайшли в офіс за білими дверима, обережно обминаючи темно-сірий пістолет, що лежав нам на дорозі. Магнітом нас тягнула чорна квадратна книжечка, де всі сторінки були списані вихлястим почерком німецькою мовою, і тому ми не знали ще точної цінності своєї знахідки. Знали тільки, що хоч чимось вона нам придасться: на першій сторінці стояло ім’я і назва фірми: Юрґен Вайзе, «Quantum Gibraltar Co».

З верхньої шухляди письмового столу Марина витягнула складений учетверо шматок карти автомобільних доріг Європи, де вмістилися пів-України, Угорщина, Австрія і потрошку — всі навколишні країни. На карті синім фломастером було вказано маршрут: Київ — Чоп — Будапешт, — і обведені деякі населені пункти. Тільки в Будапешті подорож іще не закінчувалася: попереду був Відень. Не уявляю, хто поїде до Відня, якщо у нас нема візи, покійник уже, ясна річ, не зможе, а Андрій Голод, якщо він не покійник…

Відкинувши чорний записник убік, Марина виставила на стіл вермут і чотири склянки. Цієї ж миті, мов на нюх, повернувся Оленчин наречений. Усміхнувшись самими кутиками вуст, він мовчки дістав із морозильника лід, і тут погляд його упав на клаптик карти.

— Що це за стрілочка й назва? — запитав повільно він.

— Назва схожа на назву вулиці.

— Ця карта мені щось нагадує,— похитав головою Матвій. — Оці всі обведені містечка. Так ніби я вже їхав таким маршрутом… Ми ж з Оленою були в Альпах…

— А я саму карту бачила, — мовила раптом я, не відаючи, звідки воно взялося.

Де?

— В Оленки. В кишені дублянки. У вас Фред з’явився в лютому? Отже, це було в лютому…

Розділ дев’ятий

КАФЕ «БОН-БОН»

Лютий стояв холодний, але без снігу. Тротуари, вкриті тонкою плівкою льоду, перетворилися на найдовші у світі ковзанки: ставай на них і лети, доки духу тобі стане. Оленка та її приятелька Ніна вели мене з двох боків попідруки, бо ноги мої, взуті в ковзькі, порскі чоботи, просто вислизали й летіли вперед окремо від тіла.

Ми зустрілися біля Оперного театру, бо я йшла з університету, Оленка — з нашої шановної контори, а Ніна — зі станції. Учора ми з Оленкою в складчину купили білого папугу в центральному зоомагазині,— Оленка обожнювала птахів, — назвали його Фредом і сьогодні вирішили випити за його здоров’я — так ніби день народження святкуємо. Обрали кафе на Леонтовича — з найкращими в світі тортами, з найкращими в світі десертами — і тепер нестримно неслися вулицею Богдана Хмельницького без жодної надії вчасно загальмувати.

— На розі є бар’єр чи нема? — кричала Ніна, а вітер зривав її слова та жбурляв нам у лице шматками, і замість мови рідної вчувалась якась чужинська, незрозуміла: «…а… зі… ар’є… и… ма…» Ніна, однією рукою підтримуючи мене, другою затискала коси, що розліталися навколо її голови. Вона була невеличкого зросту, як Оленка, і зовсім тоненька, а волосся! Чорне, пряме, а що вже густе! Не слухалося, не вкладалося в жодну зачіску. Коли вона його раптом обрізала, зробивши з довгого — пишне каре, я ледь не плакала, що таке чудо, таку красу — відтяли. Ніби руку втяли!