Соло для комп’ютера - Тисовська Наталя. Страница 26

Милі тіні, бережіть мене!..

Клацнув замок, на другому поверсі відчинилися двері. Жіночий голос, смішливий і задиркуватий, проспівав:

Нападник, не оглядаючися, скотився сходами і згинув у темряві.

Стискаючи обома руками комп’ютер, що ним я — сподіваюся — тільки-но розтрощила пару-трійку кісток, я вмить злетіла нагору. Тремтячими руками відімкнула двері — швидше, швидше! — й заскочила досередини. Комп’ютер полетів на диван, сумка на підлогу. Хутко, хутко! Дзвонити Матвію… Дзвонити Ольжичу… Кудись бігти, щось чинити… Лють накочувала на мене хвилями, я пашіла від неї, як від жару. Лють, як кров, застилала очі. Але я впізнала цей гострий ніс і великі вуха! Це він, він узимку лежав головою на брівці ледь не під колесами моєї машини!

Розділ дванадцятий

КАТАСТРОФА

О десятій годині ранку замість приймальні Зиновія Самійловича я сиділа на довгій дерев’яній лавці в Ольжичевому відділку. Грюкали двері, стукотіли важкі підбори казенного взуття, гуркотіли голоси. Навпроти мене на такій самісінькій лавці — фарба облізла, спинки немає — сидів бомж із Ями. Він лузав насіння, дістаючи його з однієї кишені незмінної своєї шкірянки і зсипаючи лушпиння в іншу. Хлопчина в міліційній формі, що висіла на ньому трохи мішкувато, раз по раз гримав на бомжа, той відгризався, на хвилину вгавав, а тоді знову діставав жменю насіння з кишені.

— Привіт! — кивнула я бомжу.

— Здоров, — відповів той замислено, цикаючи крізь зуби. — Як справи? Що в Яму не заходиш?

— Часу не мала, — кволо усміхнулась я бомжеві.

— Тут як опинилася?

— Та я тут ніби в гостях… А ти?

— Напилися вчора в Ямі й побилися з чужаками. Аж раптом — патруль.

Бомж витягнув із кишені повну жменю насіння.

— Зернят хочеш?

Я простягнула долоню. Хлопчина-міліціонер почервонів і гаркнув:

— Ану, негайно припинити!

Бомж зітхнув, заховав насіння. Запитав:

— З товаришкою своєю зустрілася?

Він і це пам’ятає?..

Я похитала головою. Тоді бомж, стишуючи голос і нахиляючись до мене через коридор, заговорив:

— Бачив тих хлопів, що дівчину тоді забрали. Заходили в Яму нещодавно. Я тільки уривок розмови почув, — він нахилився ще нижче. — Спочатку про мужика з таким прізвиськом дивним — щось про їжу, не пам’ятаю…

— Голод? — вихопилось у мене.

— О, точняк. Ти його знаєш?

— Знаю, це прізвище.

— Ну, коротше, щось про те, що він «товар» забрав. І ще про дівчину, яка втекла. Накладка там якась вийшла…

Серце тьохнуло. Втекла? Оленка? — слабко ворухнулася надія в душі.

Хто повірить у такий збіг обставин? Чому саме сьогодні я мала прийти сюди, у відділок, і саме сьогодні тут опинився бомж, що посіяв у мені крихку, непевну надію? І тепер я сиділа навпроти бомжа, який знову зосереджено лузгав насіння і який мені зараз був найріднішою людиною.

— Тисовська! Тридцять п’ята кімната, — долинув голос, і я рушила до дверей. Останньої миті встигла вдячно потиснути бомжеві руку.

Сидячи в Ольжичевому кабінеті, я гралася дерев’яною ручкою — непристойною іграшкою, які возили з Франківської області, та знехотя розповідала про вухатого нападника в під’їзді. Ольжич курив, струшуючи попіл просто на підлогу.

— Не потрафило ґанґстерам із тобою, — глузливо зронив він. — А от із Матвієм потрафило…

— Що?! Що з ним?!

— Закрита черепно-мозкова травма. Він ся зараз відлежує у Жовтневій лікарні. Нічо, скоро випустять.

Я притисла долоні до обличчя. Недарма Зиновій Самійлович так легко пристав на нашу пропозицію! На цей раз йому не пощастило, але завтра…

— А завтра…

— Ти кирпу не гни, — гмикнув Ольжич, — вас максимум настрашити хтіли. Ви ж нич важливого не знаєте.

— А платіжки?

— А що платіжки? Діла як такого нема… І з Голодом-Вайзе облизня зловили: мертвого не розпитаєш…

За прикладом Олега, я теж визирнула у вікно, вдихнула літні запахи, де аромати цвітіння витончено поєднувалися з вихлопними газами, й собі зітхнула. «Мій новий комп’ютер лишаю тобі», — знову стукнуло в голові. Що Оленка намагалася мені сказати? Я глипала і глипала у вікно, і щось на самому споді душі потроху ворушилося. Завмерти. Не сполохати далекий-далекий спогад.

…Біжу додому з університету. Біля самого метро на площі Толстого раптом наражаюся на Оленку з кавалером. Пари вона, звісна річ, прогуляла… Кавалер трохи старший за неї, але, як на мене, малоінтелектуальний. Хоча… Ми постояли хвильку, щоб обмінятися привітаннями та жартами, присталими в такій ситуації.

«Брала участь, — пояснювала мені Оленка, звівши вгору пальчик, — у науковому досліді! Можна сказати, власноруч рухала вперед науку».

«Що ж то за надзвичайний дослід?»

«Гряде вік нового покоління комп’ютерів. Скоро все дізнаєшся».

Стрельнувши оком убік, як спостерегла, як в Оленчиного супутника захмарилось обличчя…

«Нове покоління комп’ютерів»… Спливає в уяві лице Оленчиного тодішнього кавалера… Хто він? Чорнявий, не худий, це я точно пам’ятаю. Кругловидий. Дай поміркувати хвильку…

— Зиновій Самійлович, директор! — вигукнула я.

— А тепер — від самого початку, — наказав Ольжич.

Довелось розповідати.

— Бігме, цей клятий комп’ютер тут не випадково, — Ольжич витер крапельки поту під носом. — Ану подай мені папендекель отой…

— Це кого? — не допетрала я.

— Ну, картонку оту подай! — Ольжич поривсь у картонній теці, щось перевіряючи, потім мовив: — Гаразд, Наталіє Тарасівно, можете бути вільні.

— Здрастуй, моя Крихітко, — у трубці глухо звучав Маринин голос. Говорила вона швидко-швидко. — Ти там чуєш мене? Я тобі мейл вислала. Прочитай мого листа і подзвони на мобільний. Тут у телефоні гроші кінчаються, зрозуміла мене? Ну все, привіт-привіт.

І відбій. Жодного запитання не дала поставити! Який мобільний? Як я знатиму його номер, та ще й у Будапешті?.. Я ще раз перевірила торбу — напакувала різних смаколиків Матвію в лікарню, — відімкнула замок і глянула на годинник. Третя година, на четверту буду в лікарні… А на зворотній дорозі доведеться зробити непередбачену зупинку.

Вхідні двері гримнули, і протяг виніс мене надвір.

…Інтернет-кафе на Прорізній у ранню годину відвідують тільки іноземці та студенти. Іноземці п’ють каву й вермут, студенти курять цигарки, і загалом створюється домашня затишна атмосфера. Я прилаштувалась у кутку, щоб перевірити пошту, і зайшла на безплатний поштовий сервер. Зараз, зараз він ідентифікує пароль і відчинить мені скриньку. Ще хвилинка. Синім кольором помережана сторінка завантажилась і показала нове повідомлення. Клацнула мишка, комп’ютер почав думати, видаючи текст порціями. Першу порцію вже можна було читати.

«Крихітко!

Сьогодні негадано-неждано я натрапила на ваш синій джип. Схоже, він сплавав у далекі краї — вода з нього так і хльоскала…»

Що це може означати? Я дочекалася, заки сторінка відкриється повністю. Лист написаний був українською, але латинськими літерами. Ми завжди так писали: на угорських комп’ютерах нема кириличних шрифтів.

«Карлосів мобільний — +1-617-383-22-14. Набери нас, пліз, у суботу по обіді. Мене розшукав такий собі пан Андрій, сьогодні ввечері я з ним зустрічаюся. Не бійся, в присутствії, там народ тусується. Потім розповім, якщо буде цікаво.

Та, про яку ти знаєш, що твоя, я».

За сусідній стіл присіла пара. Дівчина спритно почала клацати мишкою, скоромовкою пояснюючи своєму супутнику, яким чином можна зареєструвати безкоштовну поштову скриньку в інтернеті. У того був вигляд людини, що її тільки-но витягли на берег із води і роблять штучне дихання. Я тихенько пирснула в кулачок.

То ось куди мені треба дзвонити — на мобільний Карлоса!

У п’ятницю пізно ввечері Матвій утік із лікарні.