Соло для комп’ютера - Тисовська Наталя. Страница 35

За кілька днів Андрій і Оленка сиділи на пошті за комп’ютером.

— Чому ти сама їй не напишеш? — питав Андрій. — Ви ж знайомі?

— А тепер і ти познайомишся. Затям: мене нема. Я зникла. Якщо вони мене знайдуть, цього разу точно вб’ють. А ти… ти менше знаєш. Та й двійника вже нема… Нікому не треба мокра справа заради мокрої справи.

До адресата полетів електронний лист. За деякий час повернулася відповідь. «Манго» Марина Латишева запропонувала сама — либонь, добре знала це місце. Андрій не заперечував — бар якраз розташовувався неподалік нічліжки.

У «Манго» він приїхав заздалегідь. Всівся за столиком обличчям до вікна і роздивлявся вулицю. Кожна жінка, яка проходила повз вікно, чіпляла його погляд на мить, поки внутрішнє відчуття раптом твердо не казало йому: не вона. Але ось на тому боці вулиці зупинилося таксі. З нього вийшла висока білявка, коричневі модні штани й червона смугаста кофтина в талію. Звідки Андрій міг її знати? Але був певен, що упізнав і цю швидку, трохи з нахилом уперед ходу, й одиноке довге пасмо, що звисало на око на тлі короткого хлопчачого їжачка, і рух, яким вона за спину закинула сумку.

Вона ступила ногою на асфальт і роззирнулася, даючи дорогу машинам. Тоді швидко рушила до бару. Андрій не бачив, як із-за рогу вискочила автівка. Вискнули шини, тіло дівчини підлетіло вгору, перевернулося й упало на тротуар. Із машини, з боку пасажира, вистрибнув підліток і, божевільно присідаючи, пішов у бік тіла, розпростертого на бруківці. З вікна, з водійського місця, на нього вискнув голос — не знати, чи чоловічий, чи жіночий: нелюдський: «Вернись!» Дверцята клацнули, й автівка, скрегочучи шинами, рвонула з місця.

Андрій вилетів із бару.

«Цього не може бути! — кричав хтось йому просто у вуха. — Цього просто не може бути! В мене на очах! Машина! Збила! Втекла! Який божевільний випадок!»

Андрій носився вулицею. Біля тіла почали збиратися люди. В кінці вулиці припаркована була «швидка», водій якої, певно, зайшов на каву в одне з кафе, що ними всіяна вуличка. Не знати, що потягло Андрія до «швидкої», та він умить опинився біля неї, смикнув ручку дверцят — незамкнені, стрибнув на сидіння — ключ у замку. Андрій крутонув ключ і під’їхав до невеликого натовпу, що зібрався біля збитої жінки.

— Розійдіться! Я лікар! — кричав Андрій, придираючись крізь натовп.

Люди помалу розступилися. Він нахилився над непорушним тілом, потім підняв його на руки й поніс до машини. Ніхто навіть не здивувався, чому не на ношах, чому сам, чому без білого халата. Андрій вклав жінку на вузьку тверду отоману. Погладив по голові. В горлі у жінки раптом забулькало, й вона розплющила очі.

— Жи-ва? — спитав Андрій сухими губами.

Післямова

ВІД ГЕРОЇНІ

— Жи-ва? — почула я власний голос. Серце зробило удар, стало, знову стукнуло, голосніше.

— Живісінька, — мовив Андрій.

— Де вона?

— Якщо будеш чемна, відведу тебе до неї.

Ніби скинувши з себе сто проспаних років, я скочила на рівні ноги.

— Якщо не відведеш просто зараз, я тебе придушу!

— Ну, тоді ходім, — Андрій підвівсь услід за мною.

Перестрибуючи через п’ять сходинок, я збігла донизу. Хряснули двері кафе, гамором озвалася вулиця. Літо було яскраве-яскраве.

— …І лежала я на тротуарі така закривавлена, череп проламаний, очиська закотилися… — за годинку розповідала мені Марина.

— Біднесенька! Дісталося тобі!

Сидячи в довгій кухні, ми пили гарячий чай у таку спеку, і по моєму тілу розливалося блаженне відчуття повного спокою, який просто неможливо порушити. Мені хотілося час від часу торкатися Марини рукою, щоб упевнитися, що вона не розтане в повітрі, якщо я на хвильку заплющу очі.

— Ото в нашому віці хіба багато треба? Легенько штовхнули — ручки-ніжки вже й поламалися. Лежу я там на бруківці й думаю: і чого вони наді мною руками махають, краще б ковдру яку знайшли: хоч і літо, але ж уже ніч! Тут нарешті приїздить добрий лікар Айболить і завантажує моє бездиханне тіло в машину. Помацав мене, помацав — і оголосив на всю площу: померла. Все, думаю, померла. Коли вже лікар каже… Розліпила я одне око, щоб хоч роздивитися цього ескулапа, і бачу…

— Андрія!

— Його.

— В яку лікарню її завіз? — поцікавилась я у свого шановного колеги, не відводячи погляду від Марини.

— В таку собі лікарню…

На руку мені сіла муха, лоскочучи крихітними ніжками, тицяючи хоботком у кожне заглиблення на шкірі, але я навіть не відганяла її. Ніщо мене зараз не могло роздратувати.

— А потім?

— А потім ми трошки відлежалися в нічліжці й поїхали додому. Інкогніто.

— Це як?

Марина замріяно звела очі:

— Узяв мене оце Андрій і завдав на спину — й поніс через прикордонний ліс. Як контрабанду. Йшли ми, йшли три доби і нарешті дійшли. Помили в прикордонній річці натруджені ноги і ступили на батьківську землю…

— Андрій помив ноги: ти ж своїх не трудила. А якщо по правді?

— Все по правді! Голову мені Андрій зав’язав такою гарною сільською хустиною, посадив у поїзд — і я поїхала.

— А сам?

— І він поїхав.

— А твої документи? — я нарешті відірвалася від Марини й повернулась до Андрія. — Твій же паспорт знайшли при Юрґені як-там-його…

— Справив собі новий, — чемно пояснив Андрій.

— Наші хлопці на кордоні й не прискіпувалися: він такий лояльний на вигляд, — засміялася Марина, і засміявсь Андрій, і засміялась я, аж сльози виступили.

— А де ви лишили Оленку?

— У селі,— відповів Андрій. — Дуже близько до нашого кордону. Я все сподівався, що місцевим удасться її просто перевести, а потім у нас вона прикордонникам сказала б, що заблукала. Та якось це не виходить. Угорці зі свого боку дуже пильнують, а паспорта її віку на той момент не було.

Я розуміла: Оленці уже не загрожує безпосередня небезпека, але ж як у мене трусяться руки, як рветься серце — туди!

— До речі,— раптом згадала я, обернувшись до Марини, — а Карлос знає, що ти жива?

— Ой, та навіщо йому це знати! Нащо я йому здалася? Ото нема мене — і йому спокійніше!

— Дзвони йому негайно! — нагримала я на товаришку.

«І треба подзвонити Матвію, — подумала я. — Сказати, що з Оленкою все добре».

«Будемо сподіватися», — підняла голову зміюка з мого нутра, але й вона мене сьогодні не могла роздратувати.

І тут зателенькав хтось у вхідні двері. Андрій вийшов у коридор. Клацнув замок, і почувся голос Матвія.

— Чаюєте? — весело спитав він.

— І ти приєднуйся, — припросив його Андрій.

А за півгодини наша маленька компанія ще пожвавилася, бо Ольжич, що його теж було запрошено до гостинного столу, зловживши довірою, влаштував допит постраждалих і свідків. Опитування тривало мало не до ночі. Олег конфіденційно повідомив, що особисто перевірив усі банківські операції, проведені за рахунками НДІ мікропроцесорів, і може підтвердити, що схема — бездоганна… Як діяла схема? О, це ще не час розголошувати!

— А Зиновій Самійлович кимось доводиться Рибицькому?

— Шваґер.

— Не може бути! Як Матвій угадав! А що сталося з синім джипом?

— Затопили його, холєра. Просто у ставку неподалік від бані Сечені.

— І я бачила його… — звела очі Марина.

— …на штрафмайданчику, вже потому, як рятувальна команда зробила йому штучне дихання.

Ще за годину Ольжич власноруч виставив за двері всіх гостей, нагадав Андрію, щоб не їхав ніде з міста, бо для слідства він досі під підозрою, склав свої записи до чорної конторської теки й мовив замість прощання:

— Пора нам, Наталко, з батьком твоїм стрітися. В нього посада яка?

— Керівна.

— Отож-бо: доступ має. Як його по батькові?

— Тарас Антонович.

— Ну, Наталю Тарасівно, а не час вам їхати пекти пляцок із маком? Я до вас завтра на гостину.

— Вже їду! — відсалютувала я.

Ми вийшли з Матвієм надвір. Вечоріло, сутінки наповзали на місто, але влітку темрява огортає вулиці так помалу, ніби сонячна колісниця сповільнює свій хід, даючи коням передихнути перед тим, як зробити стрибок за обрій. Мовчки ми дійшли до метро, мовчки ступили до вагона. На Контрактовій площі Матвій ніби прокинувся зі сну: