Усе - про секс - Дрозд Володимир. Страница 1

Володимир ДРОЗД

УСЕ — ПРО СЕКС

Гумористична повість

А що моя жисть? Котилася возом по груддю мерзлому днів — ось і уся моя жисть. А тепер би пожити — пенсію, курва, додому несуть! — так уже не живеться. Я так нашу жисть земну пойняв: мана це все, і тільки. Чи ти жив, чи тобі наснилося — однаковісінько. Замолоду ще жисть хоч пряничком дурить — дєвці під юбку рука сама тягнеться, добра чарка душу гріє, і сії всі тіятри земні, зелено-сонячні, тішать око. А теперечки усі завіси тіятру земного упали, і ти вже бачиш, що нічого путнього за ними немає, обман самий. Не спиться ночами, кручуся в ліжкові, про жисть свою, і не тільки про свою, усе думаю: невже ж воно нічого нема у світі, і не було ніколи, і не буде? Аж гукає із спальні жінка моя:

— Чого ти там ліжком рипиш, крутишся, як блоха у кожусі, не спиш сам і мені очей склепити не даєш?

— Та оце ж рахую, скільки у мене за жисть мою курв було, — відповідаю скоренько, бо у мене язик сильно ковзкий, гостре слово — завжди напохваті.

— Тьху, дурню старий! — сердиться жінка. — Кобеляка проклятущий! Воно ще тобі у голові!..

— І не тольки у голові!.. — бадьоруся.

А у самого під ковдрою теплою, бо з головою накрився, лисина мерзне, од вікна дме, хоч груба і натоплена, а у самого сльози з очей — кап, кап, і по щоках на подушку течуть, і вже подушка геть мокра. Бо це я згадав, як матір померла, а мені сім годочків було, а сестри — ще менші, батько на цегельні днював і ночував, він за піччю дивився, у якій цеглу випалюють, а тоді сильно строго було на роботах, то я сам діжу місив, і вже руки наче одібрало, так потомилися руки, і сльози з очей рікою течуть — у тісто. Згадую теє все і плачу під ковдрою бобровими слізьми, тонкосльозим на старість зробився. Тоді згадав, як добився я було до тітки у місто, а тітка за льотчиком замужем була і жила добренно. І ось у них стіл першотравневий, празниковий, і мене уже ж запросили, куди дівать, родич, хоч і селюк, це вже я школу відходив. А там на столі у мисочці щось таке, на мед схоже, стояло. Я ложкою зачерпнув — і в рота, повненну ложку, із голодухи. А то — горчиця, усенне нутро мені наче вогнем обпалило. Сльози з очей так і бризнули, а тітчині гості — регочуться, немов дурні. Бо — ситі. І знову заплакав я, бо мало днів за жисть свою довгу ситим був, хіба що на схилі літ осьдечки, дак уже не їсться воно. І довго я так плакав під ковдрою із жалю до себе і до жисті своєї, що минулася вже безповоротно. Аж тут жінка у спальні знову заворушилася:

— Ну, то скільки-бо ти нарахував?

— Чого? — бо я вже геть забувся, про що вона серед ночі у мене запитувала.

— Та курвей же своїх.

— Дак біля батальйону женського набирається!.. — одразу знаходжуся на слові.

— А скільки ж се їх — у батальйоні? — ніяк не заспокоїться супутниця жисті моєї горісної.

— Ну, у батальйоні — дві роти, а в кожній роті — по два взводи, а в кожному взводі — одиниць по півста, ось і потягне на сотні три…

Нічого не сказала половиночка моя, а тільки чую — босими ногами по підлозі прочовгала і дверима спальні щосили — хрясь, аж стіни загули і шибки у вікнах світлиці, де я спочиваю, дзенькнули, ще й засувом чиргикнула. А я під ковдрою — як зарегочу, де й сльози мої жалібні поділися. Та й згадав, що завтра пенсію принесуть. Перевернув подушку зрошеним слізьми боком униз і з тою щасливою думкою про завтрашню пенсію — заснув. Скільки тої жисті, щоб нею журитися!..

Є миті, які висвітлюють внутрішню сутність епохи, наче блискавка — ніч, принаймні набагато краще, аніж багатотомні аналітичні писання. Було це наприкінці сімдесятих років. Я тоді подовгу жив у селі, наїжджав до Києва хіба що у видавничих справах або — заплатити партійні внески, адже я був досить дисциплінованим членом «єдиної, правлячої». А був ще членом «єдиної, правлячої», правда, не вельми дисциплінованим через надмірне вживання алкогольних напоїв такий собі журналіст і літературний критик Портуляк. Один час він редагував міську газету, але якось, надуживши спиртним, серед білого дня, привселюдно, вибачайте, справив малу нужду під ліхтарем на Хрещатику, головній вулиці соціалістичного Києва, потрапив до міліції за грубе порушення громадського порядку і комуністичної моралі. У результаті — з редактора міської газети його погнали зі строгою партійною доганою і доручили виховувати у Київському державному університеті майбутніх журналістів — товариш Портуляк, виявляється, ще був і кандидатом якихось там газетярських наук. Минуло трохи часу, партійний комітет Спілки письменників уже готувався зняти з колишнього головного редактора і члена дружного письменницького колективу догану, коли — нова надзвичайна подія. Група студенток написала до парткому СПУ колективну заяву про те, що, приймаючи заліки, член Спілки письменників України комуніст Портуляк намагався безвідповідально залізти дівчатам під спідниці, ще й запевняв студенток, що майбутній екзамен прийматиме тільки у себе удома і п'ятірки, незалежно від знань, будуть забезпечені лише тим студенткам, які у нього удома «не дуже брикатимуться»… Усе це я дізнався уже пізніше. Тепер — про Марину Миколаївну. Дружина письменника-патріота, який, на жаль, рано помер від сердечного приступу опісля програшу важливого футбольного матчу київським «Динамо», вона, певно, років сорок, від самої війни до розпаду незабутньої КПРС, була незмінною секретаркою письменницького парткому. Багато хто із нас вважав, що саме вона, а не той чи інший голова Спілки, вони часто мінялися, вершить наші письменницькі справи. Розповідали, що до війни Марина Миколаївна, тоді ще — сімнадцятилітня чарівна Марина, працювала у Центральному Комітеті українського комсомолу, який тридцять сьомого року у повному його складі був посаджений, розстріляний або назавжди засланий у табори. Марину порятував тодішній партійний вождь України, що їй симпатизував: за три дні до арешту комсомольських чиновників, уже знаючи про скору енкаведистську чистку зміни, вождь перевів її у профспілки. Самого вождя, правда, теж невдовзі арештували і поставили до стінки, а Марина — порятувалася, і їй судилося багаторічне сидіння у нашому парткомі.

Нарешті, опісля таких роз'яснень, можна продовжувати мій розказ. І ось я заходжу до розкішного будинку Спілки письменників України. Літо, жодного творця нетлінок не видко, лише біля входу — чергова. «Є там хто у парткомі?» — запитую для годиться, бо знаю, що Марина Миколаївна — завжди на посту. Окрім єдиного відпускного місяця, на початку осені, коли вона насолоджується оксамитовим сезоном у одному з найпрестижніших партійних санаторіїв на південному березі Криму. Марина Миколаївна — давно чи й завжди у номенклатурі. І ось я піднімаюся сходами на другий поверх, де у глибині будинку — партійний комітет. Переступаю поріг просторезного холу — назустріч поспішає радісна, схвильована Марина Миколаївна. Побачивши мене, вона аж розцвітає на обличчі: трапився слухач для її екстреного повідомлення. Демонструючи у випростаній правиці якийсь папірець, вона гукає на весь хол, здається — на весь білий світ:

— Є довідка, довідка є, можна закривати справу!

— Яка довідка, Марино Миколаївно?! — Я почуваюся безнадійно відсталим від бурхливого спілчанського життя.

І тоді Марина Миколаївна тріумфуюче вигукує:

— Є довідка, що комуніст Портуляк — імпотент!..

— Секс — він і раніше був, тільки називався, звиняйте, інакше — блядки. Але ж ніхто не рекламувався і ніхто ні за ким не підглядував, бо се діло житейське. А усе ми знали, усе уміли змолоду — без цих прилюдних злучок на екранах телевізорів. Як ото вони починають злягатися і смикатися одне біля одного, у кінах тих американських, то ніби я знову корову свою до бика громадського привела. Але і там ми — одверталися, із прилічія, аби бик той громадський наче не стидався своє діло потрібне робить. А се вже ми поробилися хужей тварей німих. Тічкою псів дурних на пустирі — ось ким ми стали…