Усе - про секс - Дрозд Володимир. Страница 11

Тільки баба Оришка з двору, а уже Феня, по дорозі до лавки, а вона тричі на день туди бігає, сільські новини дізнається і по кутку, як місцеве радіо, розносить, під вікно моє:

— Драстуйте! Ви ото про теє стидне запитували, то я згадала. Се ще до війни було. Ото ж гори за нами, над Дніпром, Жомирівка і Холодна, то тії гори, що до них Ной із ковчегом приставав, коли потоп закінчився. Десь там у кручі ковчег той і єстяка досі, казали якось у лавці, що будуть до Жомирівки повз нас стратегічеськую дорогу прокладать, щоб ковчега вивезти, бо він величенний, усі звірі і птахи, по парі, на ньому уміщалися. Дак до війни гори тії були голі, сама трава на шпилях росла, се уже осьдечки недавно їх лісівники соснами засадили. А тоді тамочки худобу пасли, людську череду. По черзі пасли. І ось випала черга пасти череду Гальці Джигуновій, із кумом своїм. А вона, Галька Джигунова, сильно розслаблена була, звиняйте вже, на передок, і чоловік її, Толя, коваль колгоспний, сеє знав, але піймать на гріху ніяк не міг, така викрутуха. І так получилося, що того дня, коли Галька із кумом своїм пасли череду на горі Жомирівці, сів на колгоспі літак, кукурузник. І за червінця льотчик пропонував над селом піднять, хто захоче. Але ні у кого грошиків зайвих не було. І тільки Толя-коваль напросився. Піднялися вони на літаку над селом, а Толя-коваль і каже льотчикові: «Пролети над отою ондечки горою, де череда пасеться». Дак летять вони над горою Жомирівкою, низенько летять і бачать як на долоні: на самісінькому шпилі Жомирівки, в улоговинці, лише з неба і видко, Галька із кумом своїм любиться, голі ноги, мов дула зеніток, угору задерши. І так любляться вони, що й літака над собою не чують. Що ж, коло вони зробили над Жомирівкою та й сіли знову на колгоспному дворищі. Дак Толя-коваль потім і казав про політ свій, се я ще дівувала і на власні вуха чула, а він грамотний був, у червоній кінноті одслужив і усілякі культурні слова знав: «Що ж той самольот: люди — як мурашки, хати сільські — як черепашки, а моя Галька — як простітутка…» Дак, може, звиняйте, слово теє, що ви просили його пригадать, «простітутка" і є?

Уже сонечко торкнулося верхівок золочених осінню верб, уже робітники цегельні, перша зміна, проїхали повз мій двір стареньким, деренчливим автобусом у сусіднє село, коли межу переступила дружина героя мого «Кролика» баба Софія. Про мої філологічні пошуки на кутку вона не знала, я не хотів залучати до творчого процесу і її, аби не здогадалася, що пишу про історію, яка трапилася не так давно із чоловіком. Але Софія сама втрутилася у творчий процес. Поклавши на підвіконня кружало стиглого соняшника, вона почала жалітися мені, як останній інстанції:

— Не оддає чортова лахудра мого кролика, що уже я сварилася! Кролик там — як кабанюра, скільки я йому трави переносила, скільки буряків поперерізала. Якби уже у них там що получилося, мені не було б так обидно. Але ж я й сама давно знаю, що у мого дуралея давно уже — у матні похорон, хоч на слизькому язику його ще і свайба. Він сам часто каже, на дівок через тин зирячи: «Забрав, Боже, силу, забери і помишленіє…» І охляне мій кроличок у того «червоного ліхтаря», у неї і трави уже нема де скубнуть, увесь беріг витовкла, випрасувала худими ребрами своїми, трав'янка погана!..

— Трав'янка! — щасливо вигукнув я, молотячи на друкарській машинці останній абзац оповідання, куди це слово і просилося, куди і лягло, наче остання цеглина у вимурувану стіну. — Саме — трав'янка! А в моїй голові — наче коротке замикання!

Світовий літературний процес на даних етапах, як сказав би мій номенклатурний герой, було порятовано.

Уже я, здається, розповідав цю історію в своїх книгах. Але вона така багатогранна і парадоксальна і водночас така типова для епохи так званого застою, що її можна розповідати безліч разів, кожного разу відкриваючи нові грані. Головне ж, що вона — не вигадана, як і більшість моїх історій. Якби я вигадав її, мене можна було б без вагань записувати у генії. На жаль, у цій історії немає жодної вигаданої сцени. Усе відбувалося насправді. У братній соціалістичній Польщі, куди я у складі напівофіційної-напівтуристичної, від Комітету молодіжних організацій, делегації прибув навесні шістдесят восьмого року, напередодні відомих чеських подій. Добрий сюжет для роману про застійні часи і взагалі — про тоталітарну систему, як мене з допомогою кагебе споряджали до Польщі, додавши до делегації, уже в останні дні, спеціальну агентшу для стеження за підозрілим письменником, досить симпатичну, але, на жаль, на шостому місяці вагітності… І я змушений був нікуди від неї не відходити, оскільки як людина більш-менш вихована носив її досить тяжку валізу. Втім, і агентша тримала мене на дуже короткому повідку, проводжала мене навіть до дверей вбиральні. Можливо, боялася, що я передам американським військовикам плани свого нового роману або мене захочуть викрасти таємні слуги імперіалізму в братній соціалістичній Польщі… Що ж, незадовго перед тим мене було названо з високої трибуни високою посадовою людиною націоналістом, а мій новий роман «Катастрофа» був підданий, як тоді казали, заслуженій критиці за ідеологічні помилки політичне незагартованого автора. Хоч автор писав роман у лавах рідної радянської армії, з якої не так давно і повернувся. Це був мій перший виїзд за кордон, хоч справжнім кордоном між двома світами тоді була Берлінська стіна, а смуга поблизу Перемишля, де нас шмонали прикордонники, — так собі, для ока світової громадськості…

Але — про секс. Ми приїхали до Варшави напередодні католицького Великоднього свята. Костьоли нагадували прозоростінні тунелі у небесній блакиті до Бога, на перонах земних станцій фали на органах і співали про вічне янголи. Керівник делегації на імення Лев, ідеологічний секретар провінційного обкому комсомолу, вирішив, що для нашого ідеологічного здоров'я корисніше думати про земне, а не про небесне, і у великодній вечір чоловічу частину групи повів на вечірку із стриптизом до якоїсь поганенької кав'ярні: «Штоб не шатались по костелам…» Із жінками у готелі залишився комсорг делегації, отримавши суворого наказа керівника різко посилити антирелігійну пропаганду. Але навіть у цій поганенькій кав'ярні ціни для нас, радянських пролетарів, були зависокі, і Лев розпорядився узяти горілку із собою, нашу рідну «Московську». До соціалістичної Польщі ми привезли її повнісінькі валізи, разом із гіпсовими портретами Ілліча, які просяться до окремої оповідки. Замовили ми лише вино, по пляшці на стіл, а в кишенях мали сухенне, що пахло мишвою, печиво, куплене у складчину на останній радянській станції. Ним і закусували. Офіціанти, наближаючись до наших столів у закутку зали, кривилися, презирливо одверталися: клієнти ми були вкрай невигідні. Давалася взнаки і гоноровита польська кров — за столами сиділа репана українська мужва, у завеликих, хоч і нових (комбайнерів, трактористів, робітників тоді споряджали за кордон трудові колективи), радянського пошиву чорних костюмах. Ми ж перед варшавськими європейцями не комплексували: дістали з кишень свою «Московську», трохи не по пляшці на кожного, розлили у високі, для вина, фужери. Випили по першій, запили легким польським вином замість води, пожували по сухому печивцю…

На протилежному від нас краю височіла сцена, до неї вели широкі і довгі, через усю залу, сходні, схожі на пароплавні, але без поперечок. Вони ніби продовжували сцену, робили її ближчою. На сцені і сходнях виспівували та витанцьовували актори і акторки, якісь дуже вже поношені. Втім, нашим хлопцям було те байдуже. Наливаючись принесеною горілякою, вони нетерпляче очікували на основне дійство, заради якого заплатили, зваблені товаришем Левом, із своїх кревних і вельми не щедрих злотих за вхідні квитки. Для радянської людини, ідеологічно і політичне засушеної, як листок у шкільному гербарії, оголення жінки на сцені видавалося вершиною і сексуальної свободи, і розтлінного буржуазного мистецтва, і збуджуючої розпусти водночас. Нарешті сцена потонула у таємничій напівтьмі, угорі заблискали полохкі ліхтарики, тріумфуюче залунало щось на зразок фанфар, і — з'явилася вона. Та, що ось-ось продемонструє перед усією залою свої жіночі приваби. Навіть здалеку видко було, що акторка, так би мовити, не першої свіжості, підстаркувата і сухоребра, як драбина. Але нашим хлопцям, одірваним для зміцнення радянсько-польської дружби від своїх законних дружин і позашлюбних зв'язків, які навіть ідеологія засушених гербаріїв безсила була ліквідувати, вона здавалася вершиною жагучої, бо легко, як їм здавалося, доступної, жіночності. Обличчя їхні, вище середньої вгодованості, бо в українських селах, незважаючи на застійні десятиліття, було що і їсти, і пити, почали буряковіти, коли жінка на сцені ще й не починала роздягатися, а лише розгойдувалася під музику, демонструючи рухливість свого стану. Коли ж вона скинула накидку і прошерехтіла блискавкою на платті, обличчя членів нашої делегації зробилися не менш пурпурові, аніж прапорці з написом «СССР», які товариш Лев наказав поставити на кожному із столиків, які ми займали. Музика у залі сягала вершин гріховного шалу, жінка на сцені потроху знімала із себе усе, що належить знімати жінці, коли вона прагне інтиму, нарешті останній, найгучніший, аккорд, сцена освітилася, жінка стояла в самій сіточці, по-соціалістичному цнотливій, все ж стриптиз стриптизом, а кордонів соціалістичного табору ми не перетинали… І тут товариш Лев, на відміну від рядових членів делегації, незворушно білий із обличчя, бо клопотався, певно, лише успішним проведенням вечірнього заходу, нагадав мені про свої високі повноваження: