Царська охота - Чемерис Валентин Лукич. Страница 22

Отож у зв’язку з різким зменшенням тих, хто дає (ялмезькою мовою — даван, на відміну від беруна — того, хто бере), дозволено в першу чергу брати лише заслуженим чиновникам, достойним із достойних, але навіть для них уже не вистачає даванів.

«Невже в нас чиновників більше, ніж народу?» — з тривогою запитували оратори. — Якщо це так (а це таки так!), то треба спішно збільшувати кількість даванів, себто трудящих. Бо що ж тоді нам робити? Вимирати? Бідувати? Але ж у нас сім’ї, діти…»

Промовці запитували з усією відповідальністю: куди дивиться верховна влада? До чого вона довела народ, який уже не спроможний «на лапу» (ялмезький сленг, не перекладається) давати?! Ось чому з’їзд наголосив: треба негайно допомагати народові, аби він мав що давати, аби рука давальна ніколи не збідніла. Справедливо ж бо сказано: дай і тоді воздасться! «Зрештою, — вигукували запальні оратори, — у нас демократія, і кожен має право давати, як кожен має право брати!..»

Є на Ялмезі почесне звання «Кращий берун року», тож треба увести, наголошували оратори, і його антипод: «Кращий даван року». І таких людей варто оберігати законом як релікт, підтримувати їх, надихати на все нові й нові давання (бажано було б давати чиновникам і наперед, авансом, на всякий, як кажуть, пожежний випадок, бо якщо ти сьогодні не гориш синім полум’ям, то це ще не означає, що завтра не будеш горіти!). Але, на превеликий жаль, нині на Ялмезі якщо й дають, то лише певної категорії ялмезки, але беруть у них здебільшого чиновники нижчого рангу, себто молодші, бо високопоставлені, перебуваючи в літах почесних, на таке давання вже не реагують…

Дбаючи про добробут трудящих, надзвичайний з’їзд берунів одноголосно ухвалив: «Рятуючи народ — врятуємося самі!»

Одночасно із з’їздом берунів у тій самій будівлі, тільки поверхом вище, відбувалося — теж позачергове і теж надзвичайне — зібрання тамтешньої Верховної Окуратури (термін, що з ялмезької не перекладається), покликаної боротися з берунами на державному рівні.

Дізнавшись про таке, ваш кор кинувся поверхом вище до високого чиновника Верховної Окуратури.

— Ви — боретесь? З берунами? Це — правда?

— Стопроцентна, — твердо відповів високий чин Окуратури. — У нас демократія: одні мають право брати, інші мають право з ними боротися. І ми боремося з берунами, ми їх викорінюємо і будемо нещадно виполювати з ниви нашого життя. Щоправда, у нас брак бензину, тому вже кілька років не маємо змоги виїжджати на боротьбу з берунами. До всього ж, аби якісно й рішуче з ними боротися, треба мати надійну не лише матеріальну, а й фінансову базу. Держава нас хоч і фінансує, але… Вже сто й один рік, як нам не виплачують зарплати.

— То як борються з берунами і як, зрештою, живуть ваші підлеглі?

— Бог допомагає,— скромно відповів чиновник. — Ну й ті, хто хоче аби ми… е-е… боролися з берунами. Ви ж самі розумієте: аби боротися з корупцією, треба мати оце саме… — чиновник потер пучку об пучку. — Втямили?

— Утямив, — зітхнув ваш кор і приречено запитав: — Скільки?

— Не скільки, а спершу розберемося, скільком, — поправив чиновник з боротьби з берунами. — Кому? Потрібним людям. Другому-третьому, п’ятому-десятому, аби вони змогли ефективно виконувати свої службові обов’язки, покладені на них Конституцією.

«Плакали мої відряджувальні», — зітхнув ваш кор. Але довелося давати… Кому? Ну… другому-третьому, п’ятому-десятому, на святу справу.

— Тільки ж як із корупцією боротися? — зітхнув високий чин, беручи у вашого кора «гуманітарну допомогу», — Якщо вона на Ялмезі вже перебуває на грані банкрутства… А не стане берунів, — ще тяжче зітхнув чин, — хто ж тоді нам даватиме на священну боротьбу з берунами?..

А ВИ ЧОГО БОЇТЕСЯ, ГРОМАДЯНИ?

Ніхто ще не бачив грому і не чув блискавки, але вони, як кажуть, в наявності — грім можна почути, а блискавку побачити. Тому й бояться їх — і не тільки діти. А ось, приміром, страх — ні побачити, /хоча, як запевняють бувалі, у нього превеликі очі і це, мабуть, так/, ні почути. Його можна лише відчути. Переживати почуттями. Але й цього досить, бо цим він — своєю невидимою сутністю — ще острашкуватіший. Бо ж відчуєш його, як надійде йому час, всіма фібрами душі, кожною клітиною тіла і; навіть, волоссям на голові — сторч, капосне, стає! Страх безликий, не має своєї парсуни-мармизи чи, даруйте, банальної пики-морди — то як його впізнати? Проте впізнаємо. Ще і як! А вже позбутися його, знайомого незнайомця, невидимки по-суті, ой не просто! /Навіть, чорт, нащо вже…чорт, а й той страхопудиться — наприклад, ладану, хреста, свяченої води/.

Отож і виходить, що з усіх почуттів людини найстійкішим і найвірнішим є почуття страху, що не залишає людину від дитинства й до старості. І людство в цілому — від первісних /чи яких там?/ часів і до наших днів, до епохи підкорення космосу, а втім, космонавти теж бояться. Одне слово, страх — вічний і незрадливий супутник, друг хомо сапієнса на всіх етапах його життя — особистого й суспільного, — за всіх формацій, що були, є і ще будуть. Тут вже хоч феодалізм, хоч соціалізм в купі з так і не збудованим в окремо взятій країні комунізмом, хоч демократія, а люди боялися, бояться і будуть боятися. Навіть за світлого майбутнього, якщо воно коли-небудь настане. Це радість-щастя можуть бути, а можуть і не бути, а ляк-переляк відчувають усі, тільки не кожен може зізнатися в тому. Безстрашних — хоч і є таке слово, — героїв немає. Принаймні, серед нормальних людей, а не серед фанатиків чи мумій. /А втім. героєм легко бути, а ти спробуй все життя бути простим трудівником, наприклад. хліборобом!/ І дарма пишуть, що «страх являє собою певні фізіологічні симптоми, які в людей з дужою нервовою системою або зовсім не з» являються /тільки де ж ти у нас час їх здибаєш — з дужою нервовою системою? — В.Ч./, приглушуються або ж швидко зникають». І все ж не бояться за даними соціологічних опитувань ледь-ледь 6 відсотків. Але з одним суттєвим уточненням: на даний момент. Себто тоді, коли їм ніщо не загрожує.

В слов'янській міфології Страх — фантастична істота, що з’являється з вітром суховієм в центрі вихора — своєрідне язичеське божество, радше демон. А загалом — страхіття, страховище, страховидло, страхота, страховисько, страховіття, страховина, страхополох, страшило, страшило… Це все він — демон страху, фантастична істота, страхопудна й жахна! А ще — ляк-переляк. І тривога, і неспокій, і… Оніміння /побіління, пополотніння, заціпеніння,/ це все від нього, від страху. Превелике в нашій мові синонімічне гніздо на означення понять страху, бо люди постійно і стійко бояться. Наші пра-пра… слов’яни завжди були великими дітьми, тож страхалися всього: відьом, зміїв-гориничів, солов’їв-розбійників, песиголовців, різних дідьків, чудиськ, домовиків, лісовиків, польовиків, водяників. русалок, дідьків, чортів та бісів, упирів, перевертні в, демонів, мерців, вовкулаків, карачунів, чарівників… І, зрештою, недолі. А ще ж неврожаїв, засухи, злиднів, хворої грому-блискавки, каліцтва, смерті, баби з косою і взагалі, чи не всього того, чого й ми сьогодні у наш прагматичний вік боїмося.

Людині властиво боятися.

Страх — її вічний супутник, хоче вона того чи не хоче. За даними соціологічних опитувань, проведених серед різних верств населення — за віком, професіями та соціальними станами, — бояться сьогодні від малого до великого: маля впасти /як починає ходити/, залишитися без мами, боїться темряви чи виття вітру вночі, сусідського собаки, пізні ще — поганої оцінки, мами — тата, старшого брата, героїв мультиків чи казок, батькового паска…

А вже після десяти і далі; діти починають замислюватися над суттю життя і смерті, бояться приниження, втрати близьких, невідомості, контрольних робіт, іспитів, служби в армії…

Від сорока років і далі бояться смерті рідних і близьких. особливо дітей, безвиході, злодіїв, аварій, непотрібності: каліцтва, хвороб, дорожнечі, інфляцій, сніду, гніву начальства, втратити засоби до існування. Люди літнього віку, ті, що вже йдуть з ярмарку найбільше бояться /а розважити їх вже неможливо/ хвороб, каліцтва інвалідності, непотрібності, несправедливості, пожеж і звичайно ж, смерті, що в них уже не за горами…