Царська охота - Чемерис Валентин Лукич. Страница 60

Настіна голівонька від такої поезії та ще коньячку завжди була хмільненькою і світ їй тоді справді здавався чарівним. Тим більше, чоловік її ніколи не був здатним до таких ніжностей поетичних…

І все було б добре, і Настя була задоволена своєю роботою. (та й стільки там того діла — постелити класику рідної літератури постіль та розділити з ним скромну його вдівцеву трапезу), як десь через півроку (Ой леле! Коли ж вони пролетіли — півроку?) негадана вість: повертається із заробітків чоловік, про існування якого вона, правду кажучи, за тим стелінням постелі вже й забувати почала.

А чоловік повернувся як пес приблудний — з опущеним хвостом. Що заробив в Сибіру на лісорозробках, те там і пропив. Тож мучається чоловік, як про те ненаглядній своїй повідати, аби не вразити її наповал? Аж тут йому кажуть: доки ти, кажуть, позауманню тинявся, твоя Настя справно стелила постіль класику української літератури. Надихала, так би мовити, його на подальші шедеври. Додому поверталася завжди під ранок, городами, лисицею крадучись (та хіба від сусідів сховаєшся?)

Що бідному чоловікові в такій ситуації робити — відомо. Як кажуть, не він перший, не він останній. Побіг невдаха до сільмагу, на останню десятку білого міцного набрав і сам добряче набрався. А тоді до жінки: ага, кричить, доки я Родінє ліс валив, ти класику української радянської літератури постіль стелила?..

Бідна жінка втекла з хати (а що їй лишалося робити?), а чоловік, допивши рештки біоміцину, взяв замашну довбню і подався на дачу до того класика, якому його жіночка, стелила, значить, постіль…

Була друга чи тертя година чудової української ночі, коли невгамовно тьохкали соловейки, а чоловіки кохали своїх жінок.

Тієї ночі класику не було кого кохати, тож він, згадуючи Настю, покачався-покачався самотнім та якось і заснув, нічого лихого не підозрюючи.

От прийшов ревнивець до пишних дачних пенатів класика української літератури, а металеві ворота із середини заперті. От він, не довго думаючи, розмахнувся довбнею та з усього маху — г-га-ах по тих воротах! Аж загуло навколо. Передихнув, розмахнувся довбнею та знову — т-тр-рах!.. І пішов молотити довбнею по воротах

Проснувся класик від того гармидеру, все збагнув, крутиться-вертиться в ліжку, а гахкання й не затихає. Він, бідолашний, вже було й вуха спробував заткнути — де там! От влип, думає. І взагалі, інтересна виходить картина. Він — визнаний класик української і радянської літератури, людина відома на увесь Союз, творчість його в школах та вузах вивчають, в історії літератури він зайняв солідне місце, ще й Спілку письменників очолює, депутат не одного скликання, член президії КПУ і самої КПРС, академік, лауреат багатьох державних премій. Відомий громадський діяч. Одних орденів Леніна в нього щось більше півдесятка, видав кілька багатотомників. Член Всесвітньої Ради миру і… І тут раптом таке…

Ну, викличе він міліцію, до нього вона примчить не забарившись. Якщо вже не мчить — ач яке бахкання здійняв той некультурний тип. А далі що? Міліція складе протокола, вранці його викличуть в ЦК-а на розмову до першого… Мда-а… Треба якось миром зам’ята скандали, токи той ревнивець не зґвалтував усі дачі, а з ними й село. Ну й підібрала ж Настя собі чоловіка!..

Отож, вийшов класик із своїх пенатів (нічка, місячна та гарна — як на замовлення!), спинився зі свого боку воріт на безпечній відстані, аби той… нервенний і його довбнею не шарахнув.

— Здрасті… — обережно і чемно так почав. — Ви, шановний, здається, щось хотіли мені сказати?

А чоловік шановний — нуль уваги, знає своє робить — трах і трах у ворота. Ну, це вже занадто. Класик аж дозволив свобі трохи розсердитись.

— Чого це ви, шановний, трахкаєте серед ночі у мої ворота?

А той як гаркне ледь чи не на все село:

— Ти мою жінку ночами трахкав і тобі нічого, а мені у твої ворота трахнути не можна?

«Взагалі — логічно», — змушений був зізнатися класик.

— Можна, бодай трохи тихіше, — попрохав. — Люди сплять, ви їх побудите.

— А я це й хочу зробити…

Еге-ге, занепокоївся і без того занепокоєний класик, таки побудить, довбня в нього важенна, а сам він… безкультурний… Доведеться… рублів п’ятсот йому відкупного дати…»

— Я згоден компенсувати деякі… е-е… моральні збитки…

У відповідь — трах-бах!

Бідні ворота! Шкода було воріт.

«Кепські справи, — занепокоївся кавалер більш як півдесятка самих лише орденів Леніна. — Була не була — запропоную тисячу…»

— Послухайте…

— Та ні, це вже ти с-слухай! — тр-рах! — Ледь ворота втримались.

«Дві, — поспішно вирішив про себе член ЦК-а керівної і спрямовуючої. — Шкода воріт. Ворота ж не винні…»

— Послухайте…

— Я вже наслухався, що ти тут із моєю жінкою видєлував, доки я в Сибіряці вкалував!..

«Дам три тисячі», — поспішно подумав член президії Всесвітньої Ради миру.

— Ти мою жінку…

— Та чув уже, не глухий, — поспішно вигукнув класик і, озирнувшись, поспішно перейшов на шепіт: — Чого кричати? Кожний конфлікт можна тихо та мирно владнати.

У відповідь теж саме трахкання. Ворота (шкода було воріт) вже ось-ось репнуть. Ні, ворота треба було рятувати, ворота, принаймні, не винні… І вирішив запропонувати чотири тисячі відкупного.

Тр-ра-ах!..

«Рознесе ворота й село зґвалтує, — занепокоївся класик, загледівши кілька вже освітлених вікон. — Дам чотири п’ятсот!..»

Тр-р-ах!!!

«Діло — швах! — в розпачі класик. — доведеться давати п’ять…»

— Послухайте, шановний, ворота ж не винні…

— Впораюся з воротами, до тебе доберуся…

«Шість, — твердо вирішив класик (воріт було шкода, не винні ж ворота) і аж жахнувся своєї щедрості нечуваної — це ж ціла машина! Потрахкав довбнею і заробив…»

— Скільки? — нарешті запитав ревнивець, але довбню над головою все ще тримав напоготові, ворота вже була перехняблені… — Кажи швидше, бо зараз твоїм воротам — амбець! (Він, правда, вжив інше, більш популярніше слівце, яке автор, будучи цивілізованим, не зважується навести).

Класик уже хотів було назвати «шість п’ятсот…» (гроші він мав), але в останню мить його наче щось за рукав смикнуло: не квапся, поцікався його ціною…

— А на вашу думку, скільки? — запитав з острахом — раптом назве тисяч десять? І нічого не зробиш, доведеться платити.

— Давай… — чоловік, певно, напруживши всі свої мозкові звивини, щось таки звідти видобув: — Давай… півлітру!

— Тобто… чого? — вкрай розгубився класик.

— Та вже ж не пива і не білого міцного, — аж розгнівався чоловік. — Настя моя — не остання баба, гони півлітру горілки!

Незважаючи на свою солідність, класик метеором метнувся до будинку і тим же макаром назад повернувся, несучи в кожній руці по пляшці. Та не горілки, а — коньяку імпортного.

— Ось… прошу.

— Обидві? — аж подивувався чоловік.

— Обидві. Для доброї людини і двох пляшок не шкода.

— Так би відразу, — вже подобрів чоловік. — А то… воріт йому шкода. Не за ворота беру, за Анастасію…

— Настіньку? — не второпав класик і миттєво прикусив язика.

Жінку того чоловіка, як вона стелила йому постіль, він називив не інакше, як Настусенькою, Натонькою і навіть Стасею, Стасунькою. І навіть — Тусею, Тусенькою… Але в даній ситуації вирішив не вдаватися до зайвої лірики. Та й чоловік не став чекати од нього лірики, схопив дві пляшки (ще передумає класик, щедро відвалив!) і наче розтанув в пітьмі ночі, лишивши класику на згадку про себе свою розчудесну довбоньку…

Майже до рану не міг заснути тієї ночі розтривожений класик. Качався самотній в холодній, якійсь аж неприкаяній постелі, відчуваючи, як йому поруч не вистачає покоївки Настусеньки…

Уявив її тепле, покірне тіло з усіма звабами, пристрасні обійми і геть прогнав сон. Правда, на душі в нього навіть від спогадів зробилося гарно так, гарно…

«Дурень, — зрештою подумав він на адресу Настиного чоловіка. — У якусь там пляшку якоїсь там горілки оцінив свою Настусю… Неборака навіть не підозрює, що його Настуся варта всіх скарбів світу…»