Чорторий - Чемерис Валентин Лукич. Страница 14

Це кажу вам я, Чемерис Валентин Лукич, теж член НСПУ, якого ніжний лірик, пісняр та епітафіїст не раз запрошував і на Чорторий, а потім на свою Троєщину — на традиційну дегустацію фірмового СОМОгону із традиційною закуссю у складі незмінної печеної картоплі — делікатес! — та смажених карасиків — смакота! До всього ж Микола Сом глибоко переконаний, що скромна пляшечка його СОМОгонки дуже вигідна і просто-таки незамінима на випадок навали гостей, адже вона не тільки достойно прикрасить собою будь-який стіл, а й приховає будь-яку кулінарну промашку господарів. Під чарку-другу тієї СОМОгонки навіть промашки йдуть за милу душу!

О, ні, ні, не підбивайте мене на подальше живописання, бо я хоч і видатний письменник (я ж навіть у наш час видаюся!) і ще й живописець, але… ні, ні… Не можу далі. Бо, захопившись, такого напишу, такого…

— Валько, не відставати! — лунає бадьора команда мого друга, — Пам’ятай, що нас чекає на моєму балконі у старому валянку…

І я налягаю на ноги, поспішаючи після чорторийської риболовлі на Троєщину, де був колись «Рай». А можливо, якісь його рештки ще й нині там позалишалися? Недарма ж Сом такий веселий і такий, безперечно, щасливий чоловік. Неодмінно раює на своїй Троєщині, де село сходиться з містом… На цьому я й зібрався було ставити крапку. Ні, мабуть, не тут, а лише після того, як Сом дістане із свого потаємного валянка заповітну пляшечку… коли я вже зібрався було ставити крапку в цій повісті, як раптом з Троєщинського раю, з лівобережжя Десенки і протоки Чортория на мою Святошинську сторону Києва прилетів лист, у якому виявився всього лише один аркушик, але який!

ЧОРТОРИЙ

Валентину ЧЕМЕРИСУ

Кльов на уди, друже!
Кльов на уди!
Вислів гарний, мудрий і старий
із віків, коли прадавні люди
На Дніпрі уздріли Чорторий.
Скільки літ пробігло — прошуміло!
Скільки хвиль хлюпнуло в береги!
Але знов те сатанинське тіло
Каламутить воду навкруги.
О! Дивися: риє дно чортяка.
Обережно веслами греби!
Тут колись Микита Кожум’яка
Скинув чорта в річку із гарби.
Се мій берег. Далі міст і Київ.
Он луги, де я травою ріс.
Що ти, чорте? Гратися затіяв?
Я не сам. Зі мною Чемерис.
Він рибалка ще не знакомитий,
Але моцний (він — це, знацця, ти).
Що ж ми нині будемо ловити?
Чим ми чорта будем тягти?
Ні, чортяці кинемо макушки,
Щоб затихла ненажера ця,
не натрощить наші закидушки
і не з’їсть карасика-живця.
Ой! Покльовка! Нахиляйся нижче!
Повело углиб за перекат…
Дай підсаку! Ич яке сомище —
Мій вусатий прісноводний брат.
— Де ж ти бродиш? —
запитають вдома.
Прибіжать аж ген із Броварів…
Не бреши! Скажи, спіймав ти Сома,
Що по-людськи вперше говорив.
* * *
Гей, Чемерисе, є ще в тебе хіть.
Пошвидше гумор свій твори й —
відважно, без страхіть
Гайнем до вусаня
на
Чорторий!
Б’ю чолом!
Микола Сом,
Київ, Троєщина,
місяця листопада, року 2002-го.

Ні, на такий подвиг здатний тільки він, «шановний, любий (а в деякому аспекті навіть дорогий)» — як писав якось Віктор Баранов у «Дуже відкритому листі Миколі Сому» на шпальтах журналу «Київ». І я переконуюсь, що крапку в цій придибенції — ми ж іще не спіймали з Сомом сома — ставити рано. Та й для чого вона тут потрібна, га? Тим більше, мені вже час збиратися на Чорторий.

Тим більше — Сом уже приготував свою чаклунську мастирку і взяв в оренду на човнярській станції аж на цілий день симпатичного дюралевого човника…

Чорторий — Київ.