Пластик - Чех Артем. Страница 28

Натовп, уважно ловлячи кожне слово Ніколаєвського, мовчки спостерігав, чим усе це скінчиться: Культурний спочатку поривався зупинити Леоніда Григоровича, але той, не припиняючи говорити, відштовхував колегу, немов кошеня. Згодом Культурний скорився долі: він був не останній дурень і вже зрозумів, що це становище може врятувати лише диво і, якщо те чудо не з'явиться в найближчі дві-три хвилини, він зможе забути про викладацьку старість і приготувати свій атеросклероз до вирощування помідорчиків на дружининій фазенді…

Ніколаєвський продовжував. Він говорив про несправедливість та бездуховність, він говорив про людську ненаситність та любов, про людей і мишей, він говорив і говорив. Але коли він почав згадувати незлим тихим мера дядю Льоню, подув холодний північний вітер, проте спека вже зробила свою лиху справу…

22

— …зрештою, якщо людина з часом та під впливом влади перетворилася на звіра в людській подобі, це — катастрофа! І це — найнебезпечніший звір! — закінчив Ніколаєвський.

Натовп голосив, жонглери на знак протесту продовжили жонглювати, карлики вибудували зі своїх тіл піраміду, велетні стали на сторожі з обох боків піраміди. Культурний підбіг до Ніколаєвського, схопив його за рукава легкого піджака і щосили потягнув до себе. У його руці опинився рукав Ніколаєвського.

— Ви зіпсували мою одежу! — закричав на Культурного Ніколаєвський.

— А ви, а ви… Господи, Леоніде Григоровичу, ви зіпсували моє життя — усе, я не завідувач кафедри, я тепер не більше ніж стара хвора людина. Навіщо вам це було потрібно, поясніть! Вирішили зіпсувати своє життя — відійшли б кудись убік, пустили б кулю в скроню, і все… А тепер… а тепер скандал! Та-ак, мій любий! Скандал, — пошепки закінчив Культурний.

- І чудово! А відповіді на ваше питання — навіщо мені все це — ви все одно не зрозумієте. Ваш мозок замкнений для одкровень, і ваша душа перетворилась на камінь. Вам потрібні були тільки гроші — зізнайтеся, що все це було організовано заради смердючих бабок!

— Помиляєтесь, — протягнув Культурний. Не знаючи, що роботи з рукавом, він розмахував ним, немов віялом. — Помиляєтесь, — повторив він, — не заради бабок, хоча зізнаюся, я поліпшив своє матеріальне становище. Не так, щоб аж круто, але вагомо. А головна ціль, мій солодкий… Господи, та я неодноразово казав вам, яка моя ціль. Я ж старий і маразматичний Мефістофель — невже ви цього досі не зрозуміли? — і мені, старому маразматичному Мефістофелю наймиліше збирати молоді легкозаймисті душі… Навіть вигадувати нічого не довелося — все, як на долоні. Я так заздрив вам, я заздрив тому, що ваші лекції відвідує вп'ятеро більше студентів, ніж мої, я заздрив вам, що у вас ще багато чоловічої сили і запалу, що ви — ідейний, що ви — принциповий у своїх поглядах. Це у мене мистецтво, і воно кидає мене з однієї персони на іншу. Пам'ятаєте? Ти намагаєшся викопати істину, а викопуєш купу не скажу чого, а у вас усе ясно, все зрозуміло, Маркс-шмаркс, соціалізм… Ви живі, Леоніде Григоровичу, ви живі й це вам личить, а я помирав і це була моя остання надія, ви знаєте, я навіть компромат збирав на вас, на вашого сина, але це неважливо, я все те спалю… Я до чого зараз веду. До того, що це був мій останній шанс — я перетворився на якогось кокаїніста, який живиться від, здається, порожнини, від нічого, від загального лиха, від повітря! Я живився від сподівань, останній ривок — останні сподівання. А тепер — тепер я втратив сенс продовжувати життя. Я старий і заздрісний. Я не витримаю і тижня, мені не буде спокою, якщо я не підживлятиму себе молодими легкозаймистими душами… Я піду. І… і… вибачте за рукав.

Леонід Григорович промовчав.

Олександр Миколайович під загальну какофонічну сонату, яку виконував натовп, спускався з трибуни. Він ішов так, як часто йдуть герої моїх повістей — театрально випинаючи носочки своїх чешок, які — перед смертю — треба буде здати костюмеру…

Натовп розігрівався перед фінальною баталією, яка вже наступала на п'яти. Натовп намагався розверзнути небеса, щоб хаос зійшов на Землю і зрівняв людину з різною скотиною.

— Свободу в'язням! — кричали з натовпу.

— Свободу! — вторував їм хтось із іншого боку.

— Хай живе Шарль Монтеск'є!

— До чого тут він?!!! — кричали з іншого.

Народ прибував. Контролювати ситуацію не було кому. Артисти вже давно зрозуміли, що не тільки ситуацію, але й їх ніхто контролювати не збирається, тому, не втрачаючи ні секунди, колона з п'ятдесяти людей вирушила у бік бару, де збиралися відзначити це Свято демократії.

Інші, викрикуючи революційні гасла, рушили визволяти Ваню разом з його сусідами по клітці. Збоку сцени, біля колонок, стояв розгублений дядя Льоня. Він дивився на некерований натовп різномастого люду і розгублено кліпав очима.

— Що це? — запитав він ад'ютанта.

— Це — хаос! — відповів молодий ад'ютант, підкручуючи гусарські вусики.

— Звідки він?

— Що, хаос? Ну, мабуть, це за гріхи.

— Зібрати всіх, хто здатен тримати зброю. Поставити на захист клітки. Хаос? — запитав сам себе дядя Льоня. — Ми влаштуємо йому красиву смерть…

І він дістав штурмгерерро.

У цей час натовп уже наближався до відділку. Звідти лунали окремі постріли в небо і заклики зупинитися, але натовп залишався безкомпромісним і невблаганним. Троє молодчиків з карабінами кинулися до передніх рядів. До них вийшов старий бородатий мужик, схожий на Беорна.

— Хлопці, валіть звідси, поки я не набив вам цими кулачищами морди, а ваші рушниці не засунув до одного дуже привабливого на вашому тілі місця!

— У нас наказ! — пискнув один з молодчиків.

— Який наказ? — жваво заморгав Беорн своїми безвієвими очима.

— Стріляти!

— У нас стріляти?

— У тих, хто намагатиметься незаконно захопити відділок.

— А ти проведи нас, начальнику, до кліток, добровільно випусти в'язнів, і не доведеться ні в кого стріляти…

— Так не можна…

— Слухай, пісюн, скільки тобі років?

— Д-двадцять два…

— А мені — шістдесят сім. Мені вже час помирати, а тобі — час жити. Навіщо нам мінятися ролями? Опусти зброю…

— Ні, не опущу.

— Опусти зброю, друже. Нас однаково більше!

— Нас теж багато! — пищав молодчик, нервово стискаючи у руках карабін. — Так, нас багато, — і він обернувся.

Двоє хлопців з опущеними гвинтівками стояли поруч.

— Тепер ти розумієш, що, вистреливши в одного з нас, десятеро тебе відразу скрутять і, як було обіцяно, засунуть до цікавого місця твою зброю, — а вони засунуть…

— Добре, — сказав хлопець і став повільно опускати зброю на землю.

— Молодець… — поблажливо сказав мужик, і в цей момент молодий сержантик швидко звів карабін і вистрелив у натовп, почулася лайка, хтось нестямно кричав. На молодого захисника кліток рушив розлючений натовп.

— Стояти! — почувся пронизливий крик.

З-за дерев'яної перегородки, що відділяла територію відділку вискочив розчервонілий шериф. В одній руці він тримав телескопічну дубинку, в другій — восьмизарядний револьвер.

— Ще один крок у цей бік, і я вистрелю комусь в обличчя, — спокійно сказав він. — Кому вистрелю, вирішу в останню мить, тому краще вам зупинитися.

— Відповідальності не боїшся? — запитав той самий бородатий мужик.

— Я нічого не боюся.

У клітці, немов роздражнені мавпочки, стрибали дві жінки. У кутку так само спокійно і, здається, затишно сидів і підвивав Ваня.

— Льоня, — звернувся хтось з натовпу. — Ти вже всім добряче набрид. Відійди вбік, а ще краще — відчини клітку і випусти невинних людей.

— Вони невинні? — афектовано розсміявся шериф, поправляючи дубинкою зачіску. — Невинних не буває.

— Ти один, і тобі не впоратися.

— А очко не лусне? Ха-ха-ха!

— Не лусне, Льоня, — твердо промовив бородатий і зробив відчайдушний крок уперед.

У його голову увійшли чотири кулі. Натовп завмер.

Мене завжди дивували такі відчайдушні люди, як цей бородатий мужик, що був схожий на Беорна. Вони мене дивували своєю дурістю. Завжди, коли я дивився кіно, я внутрішньо, а часом і вголос, кричав: придурку, кричав я, ну, куди ти лізеш, тобі що, жити набридло?