Сині двері зліва - Чех Артем. Страница 10

Наш головний герой відчув себе одиноким, самотнім і покинутим у великому мегаполісі, де мрії розбиваються об холодний бетон, сподівання розчавлюються потоком автомобілів, любов купується за готівку, а безкраї гаї багатоповерхівок потребують усе нових і нових жертв урбанізації.

І тут наш головний герой згадав про візитівку, яку напередодні йому вклав до кишені Артур. Візитівка виявилась двосторонньою. З одного боку золотом на білому було виведено: «Ніколай. Сантехнік» — і телефон. А з іншого — білим на золоті: «Nicolas. Santa Technique» — і знову телефон.

«З гумором», — подумки відзначив наш головний герой, і його кістляві пальці закружляли у несамовитій мазурці набирання номеру.

До телефону ніхто не підходив, і наш головний герой із сумом, але і не без полегшення поклав слухавку на своє законне, як Іван Іванович, місце.

Надворі сутеніло, допитливий вітер намагався прокрастися крізь шибки, довгі й широкі тіні обережними мазками лягали на стелю, дзюрчав зливний бачок, і все це невловимо й підступно, наче недосліджена африканська бацила, навіювало смуток. Наш головний герой нерішуче намагався забутися у сні, він навіть почав провалюватися у безтурботний стан паралельної реальності, як раптом щось настирливо й методично заходилося витягати його із сомнамбулічної могили.

«Що ж це може бути?» — подумав наш головний герой у напівдрімоті й зиркнув у бік телефону. Бежева жаба билася в падучій. Протягнувши руку до телефону, наш головний герой зняв з нього слухавку й помітив, що апарат від зняття слухавки зменшився на третину.

— Ніколай, доброго вам дня, — вимовив сонним голосом наш головний герой.

— Привіт! — радісно загукав Ніколай.

— Як ви? Як робота?

— Все гут! Все дуже і дуже гут! А ти? Крани не течуть?

— Вашими молитвами, Ніколай!

— А то дивись, єслі шо, вантуз під умивальником! — Ніколай явно хвилювався через сантехніку в квартирі № 2.

— Знаю, знаю. Ніколай, я тут подумав… До речі, ви не зайняті?

— Вільний, немов чорний лицар на приході, - розсміявся Ніколай, певно вважаючи свій дотеп вдалим.

— Добре, я тут цей, телефонував вам, і тепер не знаю, — наш головний герой намагався підібрати слова, — тут ось у чому справа. Хоча ні, пусте.

— Ти давай розказуй! — несподівано образився Ніколай. — Сказав «ам», кажи й «гам». Пусте! Пусте — це ти дав, дав! Ну шо?

Наш головний герой знітився, хотів уже покласти слухавку, але якісь сили силоміць тримали його на зв'язку.

— Алло! — крикнув Ніколай. — Ти ще тут? Зв'язок хріновенький!

— Тут, тут.

— Так шо там?

— Де?

— Ну, ти почав про щось розказувати. Так давай, не тягни зебру за зябра.

Останній вираз наш головний герой зрозумів доволі приблизно.

— Ну добре. Ви, Ніколай, знаєте всіх мешканців? Я маю на увазі, в будинку?

— А то! — не властивим йому басом протягнув Ніколай.

— Що ви думаєте про подружжя Арманьяків? Ну, я хочу спитати, як у них усе?

— А як? Як у людей.

— Просто вони мені здалися трохи дивними.

— Шо, новенький, Валя тобі на око наступила?

Наш головний герой вже почав звикати до дивних ідіом, якими Ніколай щедро насичував свій лексичний простір.

— Та ні, - тихенько промовив наш головний герой, але брехати він не вмів, тому довелося замовкнути.

— Що ні, я ж бачу, тобто чую, що да! А шо? Валя ще та красавіца! Тільки, як на мене, не вистачає їй чогось.

— Чого?

— Ну, як тобі пояснити? Сказати, що не вистачає розуму, — якось грубувато вийшло б, а сказати, що не вистачає гостроти розуму, — нічого не сказати. Але ти спробуй, диви, щось і виграєш. Дівка вона славна. Тільки… тільки тропіки… неважливо.

— Ну да, — погодився наш головний герой. — Симпатична. Неважливо.

— Так шо не дивись на того чоловіка, то сама видимість тільки, а не чоловік. Таких, як він, у хату не пускають.

— Зрозуміло. До речі, Ніколай, все хотів спитати: чим ви взагалі у житті цікавитесь? Окрім сантехніки, звичайно. Ви тільки нічого не подумайте, це банальна цікавість.

— Я любитель потеревенити.

— Тобто?

— Вас у мене он скільки — шістнадцять поверхів по вісім квартир. Поки всіх обдзвониш, попередиш, гляди, і ніч надворі. А ти, новенький, чим займаєшся?

— Зараз проводжу залишок дня. Намагаюся дотягнути до завтра. Тривожно мені, Ніколай, — від такої відвертості з напівзнайомим сантехніком наш головний герой навіть розхвилювався, але у слухавці затріщало, забемкало, зашуміло, пролунав сухий тріск, і зв'язок розірвався.

Проте за сімнадцять секунд знову пролунав дзвінок. Наш головний герой навіть зрадів.

— Алло! Ніколай?

— Так, це я! Я тут наостанок ще хотів спитати. Ти чухав око, поки зі мною розмовляв?

— Господь з вами, як можна? — злякався наш головний герой.

— Ти так кажеш, наче при розмові зі мною ніколи його не чухав.

— Чухав, але тепер знаю, що такого робити не можна.

— Молодець, сідай, чотири.

— Чому чотири? — розгубився наш головний герой.

— Жартую. П'ять. Бувай здоровий, новенький!

Ніколай дав відбій. Можливо, він ще щось дав, але ми цього так ніколи і не дізнаємося. Принаймні не у цій главі.

Розмова натщесерце

Поки наш головний герой не зрозумів, від чого прокинувся, він думав, що прокинувся через нав'язливу думку: холодний язик буває тільки у мерців.

Ця думка то пірнала у надра неспокійного сну нашого головного героя, то виринала разом із ним до напівсвідомого чистилища, то знову занурювалась у неосяжність підкірки. Але остаточною причиною пробудження у таку пізню годину було саме завивання. Це наш головний герой зрозумів одразу, як тільки протер заспані очі. Завивання лунало зі сходового майданчика. Це було очевидним. Наш головний герой міцно притис подушку до голови й знову спробував заснути. Але це йому ніяк не вдавалося. Хтось відверто, з розпачливими схлипами плакав.

Будучи людиною досить співчутливою до чужого горя, наш головний герой натягнув довгого колючого светра й, вибігши до коридору, припав до вічка, але сходовий майданчик виявився порожнім. Хіба кілька недопалків створювали видимість чиєїсь присутності. Проте лише видимість. Нікого, в біса, на тому клятому сходовому майданчику не було. Лише гучні завивання й схлипування.

«Ну і ну-у, Паспарту-у», — подумав наш головний герой, відчинив двері й обережненько дослідив навколишній простір на предмет наявності живих істот. Якщо не враховувати випадкових тарганів та невидимих бактерій, живих організмів на сходовому майданчику не було. Тоді він вирішив відшукати джерело плачу на слух і навшпиньках, немов досвідчений сищик, почав прокрадатися на жахливі звуки, від яких у жилах крижаніла кров.

— Хто тут? — злякано запитав наш головний герой у порожнечі, але у відповідь отримав лише довге й болюче завивання. Так колись завивала Марія Іванівна Коліщатко, мати його колишньої нареченої. Це трапилося два роки тому, коли наш головний герой, сповнений життєвих сил та енергії (тоді наснага самим своїм існуванням підмивала його запалений божевільними ідеями мозок), наполегливо працював на благо людству. Вже був рік, як він закінчив медичний інститут і навіть влаштувався педіатром до місцевої лікарні. У нього була наречена, а він був її останньою любов'ю. Останньою любов'ю Марини. Так-так, її звали Марина. Марина Коліщатко. Чудесна, покірлива дівчина з полум'яним рудим волоссям. Часом вона була схожою на хлопчика, особливо взимку, коли ходила у братовій курточці. Та й влітку теж. Була схожа. Коли стрибала по деревах у шортах та майці. Навіть грудей як таких у неї не було, але це аніскільки не хвилювало нашого головного героя, адже він був безтямно закоханий у Марину, у її покірливість та хворобливу сором'язливість, у її вогняне волосся, у її безгрудість. Він носив її на руках, возив до району катати на каруселях, вони разом, обійнявшись, немов фарфорові Іван-да-Мар'я, стріляли у тирі по алюмінієвих білочках та жерстяних баночках. Він брав її навіть на полювання, де жінкам, як відомо, не місце, але вона була не жінкою, вона була чимось іншим — чим, наш головний герой так і не зміг зрозуміти. Він навіть боявся до неї доторкнутися — така вона була вся тендітна та маленька. А потім вона померла. Дуже некрасиво померла, як бува помирають лише негідники у фільмах Річі, Коенів або третьосортних режисерів навіть не Голлівуду. Одного разу Марина вирішила погодувати свиней. Зазвичай то робила її матінка, Марія Іванівна, але матінка захворіла, їй заслабли ноги, і Марина, будучи дівчиною покірливою та слухняною, взяла баняк з нарізаною туди халепою й пішла годувати свиней. Але замість того, щоб просто віддати льохам їхнє їдло, вона зайшла до свинарника й почала годувати гарненьких тваринок з рук, як то робила ще в дитинстві, коли батько возив її до зоопарку. І тут одна з найбільших льох схопила їжу разом з долонею. З переляку нещасна Марина послизнулася на мокрій дощатій підлозі й упала, заваливши із собою цебра, шалики, ганчірки, а ненажерливі свині, маючи неабиякий хист до ненажерства, потроху-помалу з'їли крихітку Марину.