Сині двері зліва - Чех Артем. Страница 22

Вимкнувши світло, наш головний герой упав на диван. Він міцно, майже пристрасно, обіймав подушку й намагався заплакати, але сльози не приходили, як зазвичай не приходить Дід Мороз. Замість сліз горлом викочувався сухий кашель. Це як татко, який так поспішав відчиняти двері невідомим перехожим. Ти ба, синку, Дід Мороз. Прийшов, віддав подарунок і втік.

— Ага, — відповідав синок. Йому було вигідно, аби батьки думали, що він вірить у Діда Мороза.

Наш головний герой намагався заснути, але сухий кашель не давав змоги зробити навіть цього. Бухи-бухи, кашляв наш головний герой, і його стомлений мозок працював, немов пісочний годинник, — справно і чітко. Боліла голова, саднила рана, нило у ребрах — піт стікав із нашого головного героя, немов навіжений, якщо навіжений взагалі може кудись стікати.

Задзюркотав телефон. Придушуючи напад кашлю, наш головний герой потягнувся до слухавки.

— Я не маю настрою зараз говорити, Ніколай, — висловився він.

— Добре, — відповів Ніколай і поклав слухавку.

— Добре, — промовив наш головний герой. Він зрозумів одну річ: подушка в цій історії зарадити аж ніяк не змогла б, а от вірний покровитель на прізвище Корф — ще й як!

Від нетерплячки нашому головному герою аж заклало у вухах. Він швиденько накинув пальто і вискочив з квартири. Але внизу на нього чекало ще одне розчарування: як і вранці, Корф була відсутньою, тобто її не було. Ні, звісно, десь таки вона була! Живою чи мертвою. Але вахта виглядала порожньою, немов барліг ведмедя, що з якоїсь причини вийшов прогулятися.

Наш головний герой розхвилювався. Вже вдруге за день Марії Федорівни не було на вахті. А між цими її «не було» розмова їхня не клеїлася. Щоправда, у місті казна-що відбувалося, та й він був сам не свій і, певно, як наслідок — це ж треба було, — потрапив під машину. А якби вмер? «Господи! — подумав наш головний герой. — Якби я вмер! Що б подумала матінка, що б вона про мене подумала?»

Він потовкся з хвилину біля комірки і, не дочекавшись Корф, попрямував до виходу. Там, іще під самим козирком, несподівано для себе він сплюнув на підлогу, підняв комір пальта й поліз до кишені за папіросками. Сенс несподіванки, власне, був у тому, що він сплюнув і поліз до кишені за куривом, хоча добре знав, що вже десять років, як не палить, і років сім, як не спльовує.

Але поліз. І не знайшов. Тоді наш головний герой, виматюкавши свої підсвідомі бажання, ще раз сплюнув і хуліганською ходою зашаркав до найближчого кіоску.

Найближчий кіоск знаходився на зупинці, біля головного в'їзду до лікарні ОХМАТДИТ. Там він придбав пачку цигарок і сірники, а дорогою додому, все частіше спльовуючи на сірий, немов автомобіль його дяді, столичний сніг, шикав на людей і шкірився. Так шкіряться провінційні пірати спальних районів. Так шкірився він. Перед тим як зайти до парадного, наш головний герой знову викурив папіроску, про всяк випадок гаркнув на облізлого і, ймовірно, голодного кота, сплюнув сирою слиною і вдруге за життя підняв комір пальта.

Заходячи до будинку й обтрушуючи ноги, наш головний герой задоволено посміхався: створений образ йому сподобався, демонічна личина бездоганно сиділа на його зсушеному, немов чорнослив, обличчі.

Проходячи повз комірку, в якій мала б сидіти Корф, наш головний герой помітив, як усередині, в глухому й теплому затінку, щось ворухнулося, а ще за мить він зрозумів, що у майже цілковитій темряві сиділа Марія Федорівна. Вона дивилася у бік поштових скриньок і мовчала.

«Мовчить, — подумав наш головний герой, — інакше я чув би її голос. А так… а так мовчить».

— Маріє Федорівна? — запитав він, знаючи напевно, що то таки дійсно Марія Федорівна.

— Марія Федорівна, — не своїм, а швидше чужим, навіть відчуженим голосом промовила Марія Федорівна.

— Чому ви у темряві?

— У темряві, - сказала Корф, і жодний м'яз не ворухнувся на її обличчі. Хоча треба зазначити, це наш головний герой міг лише припускати, адже в коридорі було темно, і в цій темряві, сонливій і теплій темряві, прозирались лише корфівські обриси — не більше. Більше було б видно за умов увімкненого світла, але цьому умови не сприяли. Тому і не більше.

— А знаєте, — весело заговорив наш головний герой, — знаєте, я щойно спробував бути хуліганом…

— Гопником? — байдуже промовила Марія Федорівна.

— Ну, нехай би і гопником. Знаєте, мені сподобалося. Щось у цьому є… Щось є…

— Чуєш ти, гопник, іди, куди йшов.

— А… — нашому головному герою здалося, що він трохи образився. — Маріє Федорівна, вам погано? Ніні, ви кажіть, можливо, я можу чимось допомогти? Ви кудись ходили, я тут проходив три хвилини тому, вас не було… вам погано?

— Мені добре. Відчепись. Що вже стара Куйбіда не може відлучитися до затишного місця?

— Ні-ні, звичайно-звичайно. Просто я не розумію, що з вами таке? Ви якось так грубо… зі мною… ну… може, я щось не те зробив. Це через Валю? Або Іван Іванович… Ви скажіть, ага? Скажіть. Ви ж, як-не-як, моя покровителька, — і наш головний герой надто недоречно заусміхався.

— М-да, — важко грякнула Марія Федорівна. — Покровителька, — зітхнула вона. — Я тобі знаєш що скажу? Тут невеличка проблемка з'явилася. Ти не станеш чоловіком моєї доньки.

— A? — все ще усміхався наш головний герой, хоча добре розумів, що з цим, у принципі, можна було закінчувати.

— Ага, що чув.

— Але ж як?

— Так.

І тут до нього все дійшло. Він якось моментально, себто миттю, а ще себтіше — блискавично все-все зрозумів. Вся картина стала перед ним, уся, повністю, абсолютно, чітко і ясно, прямо і рівно, буквально, точно й остаточно — в натуральну, як то кажуть, величину. Його мозок загудів поршнями й плунжерами, усі шестерні, наче в непідробному швейцарському годиннику, закружляли у злагодженому вальсі, і все спливло на поверхню, немов загребущі комерсанти початку дев'яностих спливали під мостом Патона.

Наш головний герой згадав ранковий променад, Риту Львівну, її голос та міміку, побачив усю ту махіну, яка регульовано працювала на цю жінку з короткими ногами та довгими руками. Він побачив усіх юристів, лакеїв, денщиків з розпущеними хвостами, усі ці висушені, немов квіти без поливу, контори, квартири, весь кооператив, який працював на неї, всю цю безжалісну круговерть.

— Рита Львівна? — запитав наш головний герой. У його голосі було стільки спокійного драматизму й холодного напруження, що Марія Федорівна, піджавши губи, лише тихенько нявкнула:

— Да.

— Але ж ви моя покровителька! — прокричав наш головний герой. — Ви!!!

— Тільки Валю ти однаково не отримаєш. Ех, бідний, бідний Іван Іванович. Він так хотів до матінки…

— М-да… — протягнув наш головний герой. — Що, за місце на вахті боїтеся, за тепле й насиджене місце? — презирливо процідив він і глянув на Корф так, як Кібальчиш, певно, дивився на Плохіша. Або як Маяковський на Сєвєряніна.

— Да, боюсь! — розпачливо промовила Корф, і її рука витягнулася зі скрученою дулею. — Впав тут нам на голови. Ї хав би ти додому! Селюк!

— Хто?

— Селюк! Знаєш шо, забагато розкомандувався! Вали давай до свиней! Як там Рита Львівна казала… Цей… Конюх! О! Конюх ти, от ти хто! Давай у стійла!

— Фігушки вам, Віро Євсеївна! — мовив наш голов ний герой і кинувся до ліфта. В нього не вистачало сил вислуховувати цю ахінею й остаточно збагнути, як тепле місце під сонцем, точніше, під трубою центрального опалення, змінює настрої незначних людей із найнижчої, навіть позарангової сходинки чиновницької драбини. Фігушки вам, Віро Євсеївна, фігушки.

За дві з половиною хвилини він стояв на сьомому поверсі перед жовтими, як піски Сахари, дверима. Він гарячково тис на дзвоник, а лівою ногою стукав у двері. Дзвоники мають властивість залишатися нечутними, удари ногами — рідше.

Наш головний герой припинив гатити ногами у двері тоді, коли вони відчинилися. Ще півхвилини тому він очікував побачити на порозі шістдесятип'ятиметрової квартири з балконом розхристану й наповнену терпким соком Валю, в його голові розкадровувалися картинки бурхливих обіймів, гарячих поцілунків, нестримних катань по підлозі й імпульсивних взаємопроникнень, але відчинилися двері, і вся його нафантазована розкадровка посипалася прахом та попелом, битим склом й обгорілими пелюстками сподівань. Десь так.