Сині двері зліва - Чех Артем. Страница 29

Любыл, имэл,

Брал, грэл, ламал!

Я был в тэбэ,

В тэбэ я мок,

Бывало, просто

Рядом спал…

Такий був віршик Зази. Щоправда, неповний. І поки він його читав, усі дивилися на Надійку, дружину Зази. Дивився і наш головний герой, і думки про те, що Заза неперевершено тонкий лірик, зі швидкістю бамбука проростали в його голові, але недалеко сиділа Валя, і він оглянувся, щоб побачити її, і, коли побачив, йому знову защеміло десь там, де зазвичай не щемить. Він довго дивився на неї, дивився всіма своїми очима. Нашому головному герою здалося навіть, що і Валя на нього дивиться всіма очима. Тільки вже своїми. Але то йому лише здалося. До кінця у цьому він певен не був.

А далі читала Лідія Марківна, але наш головний герой її вже не слухав. Йому це було нецікаво, і ніхто їй не аплодував, як, власне, і наш головний герой. Не аплодував він і Василю Кириловичу, і всім іншим. Не вражало.

А потім підвівся Міша Василенко. Руки його тремтіли, чоло спітніло так, що можна було побачити у ньому своє віддзеркалення. У руках Міша тримав папірець з виведеними на ньому карлючками. Він читав тихо, але з надривом. Він читав, стоячи на одній нозі (іншу він закрутив удавом навколо тієї, на якій стояв), постійно змахував головою, а носом пускав зеленаві пузирі, які лопались одразу після досягнення певної величини. Василенко читав про якісь іконописні обличчя, про переписані вірші з євангелій, про небо, в якому оселилась осінь пташиних криків, він читав про те, що в якомусь там далекому раю зібралися всі гріхи.

Якщо коротко: Василенко читав.

І поки він читав, з нього сміялися всі присутні. З нього сміявся Заза, тому що він не любив тонких образів. Сміялася Ізольда, тому що вона була заражена сміхом інших. Сміялася Надія Петрівна, тому що сміявся Заза, її чоловік. Сміялася Валя, тому що їй був смішний сам образ цього блідого невротика. Сміялася Лідія Марківна, тому що знала, що у неї хвора печінка і довго їй не протягти, — тому і сміялася — все їй тоді було смішним. Навіть Василь Кирилович хихикав з невідомих причин, адже він був сліпий і глухий до будь-яких проявів людської душевності. Сміявся і наш головний герой. Він сміявся через те, що не знав, чому всі сміються. Він думав, що це прояв доброго тону, що так і треба — сміятися, що це звична річ — сміятися над Василенком, що це така традиція. Навіть я сміявся. Я сміявся тому, що я разом з нашим головним героєм незлюбив цього Васи-ленка, цього невротика, жовчного подагрика, спітнілого, схибленого на своєму таланті маніяка.

Між тим наш головний герой боявся, що і його змусять читати щось своє. Внутрішньо він молився, аби ніхто не згадав, що він прийшов не просто послухати інших, а ймовірно, і себе показати в якості поета.

Принаймні, Валя так його відрекомендувала їхній головній.

— Він поет і лікар. Таких мало, — саме так вона сказала про нашого головного героя.

— Це правда, нас дуже мало. Прозаїків більше. Накопичують досвід, циніки! — відповіла їй головна. — Приводь.

Але коли свої вірші прочитала Сякоєва, прочитав Заза, Марківна, Кирилович, Василенко, Ізольда і всі-всі-всі, тоді хтось (зараз вже і не згадати, хто саме) вигукнув зі свого місця так, як, бува, вигукують на демонстраціях:

— А що новенький може? Нехай новенький продемонструє те, на що він здатний.

І всі підхопили: давай-давай, новенький! Ти ж поет! Чи не поет?

— Та поет, — похитав головою наш головний герой і підняв зад.

Варто зазначити, що ще вдень, зателефонувавши Ніколаю, наш головний герой розповів йому про те, що збирається на такий-от парад планет, себто поезії, і що його однозначно попросять щось почитати, але він нічого писати не хоче.

Тоді Ніколай запропонував свою допомогу.

— У мене є один друг. Він поет. Про нього ніхто, крім мене, не знає. Давай я тобі дам його один вірш, а ти його прочитаєш на цій вакханалії, чи як там…

— На параді?

— Ага, на параді своїх планет, себто поезії. Я в поезії ні бельмеса, як кажуть, ногу в цих ділах не ламав, але де покоїться душа — не мені тебе вчити. Тим більше, цей мій друг завжди любив Ростана. Ну шо?

— Ну, давайте, Ніколай, — погодився наш головний герой, і Ніколай продиктував йому свій вірш.

Наш головний герой знав, що це вірш Ніколая, проте Ніколай не знав, що наш головний герой знав.

І от настав час, коли треба було піднятися з місця і продекламувати вірш, який написав Ніколай.

— Про-сім! Про-сім! — кричали з натовпу.

— Секунду-секунду, — м'явся наш головний герой.

— Про-сім!

Хоч алкоголь добряче зжужмив (правда, цікаве слово?) нашому головному герою мозок, серце однаково намагалося вискочити з грудей. І він навіть не думав про те, яка буде реакція натовпу, чи засміють його, як засміяли фюрера Василенка, чи зустрінуть бурхливими оплесками та криками «браво», як то було з їхньою головною, він думав про те, як він виглядатиме в очах Валі, найсолодшої з жінок, найхарактернішої із самиць, найжіночнішої з усіх панянок, що довелося йому зустрічати за все своє майже тридцятилітнє життя. Наш головний герой косив оком у бік Валі, намагався вловити кожен її рух, кожну мімічну особливість, погляд… Який він, той погляд… Цього він побачити не зміг. Просто фізично зір не досягав такої конкретики.

— Вирізка життя! — почав він, і понеслося:

Весь час, поки він читав, йому хотілося глянути на Валю, побачити й, вловити реакцію, але відірватися від аркуша з чужими поетичними рядками він не міг. І вже коли дочитав, на мить розвернувся до Валі і побачив, як у тої сяяли очі. Вона обережненько підняла до рівня грудей руку і жестом показала, що все вері і навіть дуже вері гуд.

Але свою реакцію пересичений натовп не виказав. Правильніше сказати, її не було помітно. Реакції.

Всі мовчали. Довго мовчали. Нашому головному герою здалося, що мовчали секунд із тридцять У такі моменти, як ви розумієте, це безкінечно, безкінечно довго. Можна тричі переродитися і двічі зганяти за пивом у такі моменти.

Першою відкрила рот головна:

— Ну що ж, — важко зітхнула вона. — Я спочатку хотіла спитати: чому ж усе-таки «Вирізка життя»?

Сказати правду, наш головний герой і сам не до кінця розумів, чому ж саме вирізка, а Ніколая поруч не було, щоб той косо-криво, але пояснив чому саме.

— Це метафорично, розумієте? Це так… Ну, це задум такий.

— Ага, задум, — мовила чорна жінка Тетяна Йосипівна. — Задум — це добре. Тільки, шановний, це не зовсім наше.

— Ну, поет не може догодити кожному, — почала захищати нашого головного героя Валя.

— Е-е-е ні, голубушка! Першочергова мета поета — догодити. Він має бути зрозумілим. Він має виражати прагнення та біль усіх оточуючих. І царя, і натовпу.