Сині двері зліва - Чех Артем. Страница 35

— Бірма? А Мьяу-мня це що? Місто? Курорт?

— Ага, курорт! Це так називається Бірма. Ти мені всі вуха продзижчав тою Бірмою, чого, думаю, не змотати? Екстремальні умови, графіті, тьху, тобто сафарі, гірські сплави. Сам Бог велів. Знайшов у телефонному довіднику палаючі путьовки. Подзвонив. Давайте, кажуть, приносьте нам паспорт, документи і гроші. За тиждень виліт. Я до начальника. Акімич, кажу, відпускай. До Рити Львівни на килим ходив. Стомився, кажу, сил нема. Загнали мене, наче кволу кобилу. Відпустку оформили, Львівна відпустила, тепер я лечу. Я ж ніколи не літав. Боюсь!

— Ніколай, стривайте… Ніколай, а я? — розгубився наш головний герой і чомусь подумав про себе. Дійсно, а як же він?

— Ти? Та ти молодець, новенький. Рима — вона міровая баба. Таких у возику не возять! Ти її тримайся, новенький! Тримайся, вона тобі допоможе. Голова у неї варить — дай бог!

— Да?

— Оу! Новенький, я побіг! Цілую міцно, ваш Фєдя. Станок ще треба для гоління знайти! Давай не сумуй.

— До побачення, Ніколай. Гарного польоту, — але ці слова почули хіба короткі гудки.

— Ти ба, — таки сів на постіль наш головний герой, — у Бірму. Молодець Ніколай!

Він повернувся на кухню, де на нього чекала Рима. Можливо, вона на нього не чекала, але присутня на кухні таки була. Ї ї обличчя було зарьоване, і від того була вона схожа на некрасиву п'ятирічну дитину, в якої забрали сенс її життя.

— Я не скажу, що у мене забрали сенс мого життя, — почала Рима, — але так сумно тепер. Так гірко.

— Гірко?

— Гірко.

— Через Ніколая? Ви ж казали, що любите його.

— Люблю. Та люблю. Він нещасний, у нього складна доля була. Його колись у кунсткамері показували.

— Де показували?

— У кунсткамері.

— Це передача така?

— Це камера така, де різні уроди голландські в пляшечках і баночках.

— Ніколай — голландець?

— Ні, Ніколай — українець.

— Тоді нічого не розумію.

— Гірко мені. Тяжко.

— Розумію.

— Навряд чи ти щось розумієш.

— Чому ж? Розумію.

— Ну, може. У тебе теж біда.

Наш головний герой налив і знову випив.

— Розумієш, єдиний мужчина, який мене зігрівав своєю присутністю, був Ніколай.

— Ти хотіла, щоб він тебе з собою взяв?

— Я нічого не хотіла!

— Не взяв.

— А ти сліпий? Чи, може, я дурна і зараз на чемоданах сиджу?

— На валізах тобто?

— Себто. Тьху ти. Мать ти. Йоп ти.

— Ясно.

І він знову випив. Хміль розтікався пекучою рідиною по всьому тілу, ноги важніли, обличчя німіло, світ покосився, а Рима стала якоюсь не Римою зовсім.

— Мені самому важко, Римусік.

— Не називай мене Римусіком. Ненавиджу.

— Вибач. Знаєш, що я тобі скажу. Я приїхав сюди тиждень тому. Уявляєш, тиждень!!! А враження у мене таке, що я вже рік, навіть два, тут живу. Як на війні.

— Буває.

— Я втратив усе.

— Ти нічого не втратив.

— Ти так думаєш?

— Ну, наскільки я розумію… І бачу.

— Але ж втратив. Втратив найголовніше.

— Що ж ти втратив? Ти просто ще не знайшов.

— А робота?

— А що робота?

— Я лікар, я хочу працювати на благо людству, розумієш? Мені треба працювати, лікувати людей, витягати з дитячих горлечок сливові кісточки, зашивати розсічені брівки, латати ніжки і ручки. Я ж за природою своєю Айболит.

— Е ні, ти за природою своєю… Та ти ж уже наклюкався!

— Я?

— Ти наклюкався, сусід!

І наш головний герой знову випив.

— Хоч закусюй давай. На, помідори квашені.

— Дякую, — і він гикнув. — Але не потрібен тут лікар. У своєму селі я був великою людиною і допомагав простим смертним, землеробам, працьовитим людям… а тепер? Тепер я без грошей, без роботи, живу в чужій квартирі, за яку наступного місяця не заплачу. Не заплачу. І жити мені не буде де, і повернуся я назад, і мене засміють. Скажуть: о, скажуть вони, дивіться, зламала столиця нашого лікаря, повернувся.

— Чекай, сусід, тобі робота потрібна?

— Потрібна.

— У мене, здається, є ідея.

- Ідея? Яка ще ідея?

— Нормальна ідея. Можливо, не з найкращих, але житло, принаймні, за тобою буде. Хоч якесь, але житло, і гроші платитимуть.

— Не зрозумів? Одружитися з вами?

— Та пішов ти в жопу.

— Но-но!

— Вибач… Зараз, подзвоню декому, і вже сьогодні у тебе буде робота.

— Я не готовий. Я, здається, п'яний.

— Завтра. Ну, може, післязавтра. Щоб з понеділка вже почати. Ну як?

— Я не знаю. А що за робота?

— Нормальна робота. У тебе є вибір?

— Н-немає.

— Ну тоді чекай.

І Рима вибігла з кухні.

Наш головний герой залишився сидіти на кухні. Водочка, якою частувала його Рима, закінчилася, і він, випивши майже чотириста грамів, зосереджено дивився на порожню грановану пляшку з-під горілки й ловив себе на думці, що життя, воно, в принципі, нормальне, якщо знати всі правила.

— В принципі, у житті все просто. Навіть найглибші закономірності, - пробурмотів наш головний герой і клюкнув носом у безкінечно глибокі простори. Він заплющив очі, і здалося йому, що тисячі титанів тримають величезне яскраво-біле простирадло, в якому борсається він, наш головний герой. Борсається і не може знайти виходу, а звідкись (навіть невідомо, звідки) лунає прекрасна, заколисуюча музика, яка виявляється звичайнісінькою гамою, починаючи від до першої октави і закінчуючи несміливим дзвіночком сі третьої октави. І під цю музику, під цим яскравим світлом титани, чиї причинні місця прикривають червоні прапори, починають танцювати. Вони обережненько, аби не розбурхати світ, піднімають свої величезні ноги й так само обережно ставлять їх на місце, а наш головний герой усе борсається і борсається в тому простирадлі, а потім, немов на батуті, підлітає все вище і вище, вище і вище, і ось вже не видно простирадла, не видно титанів, і світло стає все густішим і густішим, поки не перетворюється на безмежну й неосяжну темряву.

Алес.

Епілог

Перше, що зробив наш головний герой, так це зняв календар із Веронікою Кастро та повісив новий — за 2009 рік із зображенням героїв серіалу «Маргоша».

Потім він поколупався у телевізорі, приладнав якусь антену, якісь провідки, і тепер, окрім основних трьох каналів, він міг дивитися ще чотири. Плюс один музичний.

Він сів на кушетку, застелену картатим коциком, увімкнув та вимкнув настільну лампу, що стояла на тумбочці, потім піднявся, боязко роззираючись, чи, бува, ніхто його ще не побачив у новому амплуа консьєржа, тобто, перепрошую, concierge. Знову сів. Перевірив, чи справний чайник. Чайник був справний. Знову піднявся, підійшов до ліфта, походив з одного кінця під'їзду в інший. Вийшов на вулицю, викурив цигарку (тепер паління стало одним із його хобі), повернувся на вахту, заварив чаю. Відсьорбнув, голосно прицмокнув і відкусив ще вранці приготований бутерброд. Десь у ногах муркотів Цуцик.

— А нічо так, — тихенько вимовив він і раптом почув, як відчинилися вхідні двері.

Наш головний герой визирнув зі своєї комірки. Перед ним стояв незнайомець у бежевій курточці.

— Мене звати Валера, — привітався з незнайомцем Валера. — Я консьєрж, навіть не так, я concierge цього будинку і наполягаю на тому, щоб ви, перш ніж переступити поріг цього будинку, в якому я, якщо ви не забули, concierge, обтрушували свої ноги он тим віником. І ще: будинок починається з консьєржа. Це правило номер один…

Мрин, січень — квітень 2009 р.