Анатомічний атлас. Важко бути жабою - Чех Артем. Страница 17

Діставшись балкона, Віталя посмикав за дверну ручку і ненароком відхилив двері, які виявились відчиненими. У цей момент той чувак, у якого мама була депутатом міськради, сказав, що ревматизм ну вже зовсім валить його з ніг, а у сестри щось там не так і кровяка б'є фонтаном. Фонтаном так фонтаном, подумали пацани і залізли до редакції «Галімих Черкас». Там вони побачили комп'ютери.

— Диви, — сказав Вій, — комп'ютери.

Вирішили брати два. По комп'ютеру на брата. Але їх виявилось не так легко перти, тому вони вкрали лише один, без монітора. Ще вони взяли з собою ліхтарик, упаковку скріпок та хімічний коректор. Дорогою додому, а вони вирішили йти околицями та темними дворами, надибали якийсь будівельний вагончик, у якому вкрали молоток, викрутку та банку з цвяхами.

— Якщо йти на дєло, — розважливо пояснював Вій, — то треба йти ґрунтовно. Вдома все знадобиться.

Поділити комп'ютер було неважко. Толян віддав Вію двісті гривень, на цьому вони і зійшлись. Віталя купив собі куртку треспас, яку через два тижні в нього забрали цигани з Південно-Західного району, а я забрав у Толяна комп'ютер, мовляв, у тебе ж, Толян, все одно немає монітора, а в мене він є, а от комп'ютера немає.

Потім хтось, можливо якраз той мудак, у якого ревматизм, здав пацанів, і на них наїхала ментура. Толяна тримали три дні без їжі, били його ногами, але пацан не здався і подав на відділок до суду. Я вдало склав свої іспити і приїхав свідчити. Я казав, що так, справді, пацана ні за що ні про що били ногами. Так, казав я, бачив, як оцей і оцей міліціонери гатили ногами мого ліпшого друга, мого кращого товариша, з яким я, не побоюся цього слова, срав на одному унітазі. Ви подивіться, продовжував я, на чоботи цих ментяр, вони ж у них всі заляпані кров'ю мого ліпшого друга, мого товариша, з яким я колись срав.

— Ви підтверджуєте, позивач, — суворо глянув суддя на Толіка, — що срали з цим пацаном на одному унітазі?

— Підтверджую, — впевнено промовив Толян.

— Питань нема.

Коротше, платили ті менти Толяну по сімдесят п'ять гривень щомісяця за моральний та фізичний збиток. Толян приходив до поштового відділку, забирав ті гроші, крав канцелярський клей і йшов додому.

— Знаєш, чувак, — сказав мені Толік, — забирай того комп'ютера назавжди. І на, бери, пригощайся, — протягнув він мені пачку «кента».

У нас, як і в Румунії, за Фішером, пачка «кента» була твердою валютою…

Якось ми залишилися з Віталіком наодинці. Толян вирішував свої безкінечні проблеми з Орханом, а Фріл разом з двома десятками таких, як він, сидів у якомусь темному і задушливому підвалі, в цеху з ремонту шкіргалантереї, і підробляв підписи за якихось кандидатів у президенти. Це був 2004 рік. Тоді всі все підробляли.

Я придбав пляшку коньяку, і ми з Вієм сиділи і, як це правильно сказати, типу «робили бізнес». Пили коньяк та палили цигарки. Розмовляли ми про життя та іншу незрозумілу фігню. Взагалі, той час мені згадується виключно в розмовах про життя. Це слово набуло відтінку вічності, ми його затирали до дір, воно хвилювало нас більше, ніш саме його етимологічне значення, яке безпосередньо стосувалося нас.

Віталя, як завжди, почав зі своєї коронної фішки:

— Жизнь, — сказав Вій.

— Чекай-чекай, — перебив я його. — Яка жизнь?

— Галіма жизнь, — продовжив Вій.

Мене це почало дратувати. Від слова «жизнь» мені вже коти шкребли душу та серце, вони обсцикали мою душу та моє серце, але воно, це слово, залишалося більше ніж словом, вимовивши його, можна було пояснити і виправдати все на світі: починаючи від порожнього холодильника і закінчуючи глобальним, невичерпним болем всієї планети.

— Розумієш, чувак, — не вгамовувався Віталя, — іноді буває так важко, іноді всі з тебе глузують, мовляв, подивіться, жаба. А яка ж я жаба, а? Нє, ну ти мені скажи, яка я жаба?

— Та ти не жаба, чувак, — розводжу я руками. А що я ще можу робити?

— Та ні, якраз жаба, — каже Віталя, ковтаючи повітря. — Вони кажуть, пацан, ти ніколи нічого не зможеш зробити путнього, ти непутящий, чувак, ти гівно, жаба. Я іноді прокидаюся і думаю, ну все, починаю нове життя, роблю зарядку, бігаю до парку Хіміків, не курю, прибираю в хаті, ну, вибач, ми прибираємо, ти ж сам бачив, я навіть іноді купую туалетний папір, ну це так, щоб мамка не приїжджала і не казала, Віталя, йоб твою мать, так і так, Дядьсірьога знову твого Августа з унітазу витягав. Ну да, Августа, я все розумію, ми чотири місяці підтиралися афішами з цим кінченим ді-джеєм Августом. Так от, починаю нове життя, але через півгодини у мене опускаються руки, я знову починаю палити, знову ні фіга не роблю і думаю, що скоріш за все почну нове життя завтра, адже завтра саме час почати нове життя. І не починаю. Ти хоч не говориш про нове життя, ти так, спокійно перетворюєшся на тваринку, і взагалі, чувак, ми всі перетворюємось на метаплазматичні створіння, у нас всі рецептори атрофуються, розумієш?

— Ні, не розумію. Віталя, ми ж читаємо якісь книжки, щось пишемо, у нас он, бачиш, які розмови, переважно про жизнь, ми розвиваємося.

— Та де ми, блядь, розвиваємося? — нервує Вій. — Де ми розвиваємося? Ми ж бухаємо, куримо траву, ми ж взагалі поволі здихаємо, гниємо. Ми вже гниємо, нам залишилось трошки, зовсім трошки, розумієш?

Ні фіга я не розумів.

— Ні фіга, Віталя, я не розумію.

— Та все ти розумієш. Дивись, хто наші найлютіші вороги? Гопніки, правильно? А чим вони займаються? Вони ж бухають, курять траву, а чим ми кращі від них? Лише тим, що не збиваємо бабки з малоліток. А я тобі скажу, чому ми цим не займаємося, — тому що ми сцикуни. Гопніки навіть кращі за нас. Вони не сцять, ні, в принципі, всі люди сцять, вони також сцять, але все одно роблять, вони пацани, розумієш. ПАЦАНИ. А ми тьолки, тому що ніколи нічого в цьому житті не досягнемо, ніколи ніхто нам не допоможе, і ми це дуже добре знаємо, ми знаємо, що так довго тягтися не буде, що от-от і мама з Вєрою приїдуть сюди жити, закінчиться наша лафа, мене вони стопудово виженуть, вони мені скажуть, пацан, ти вже нас всіх допік. Мене, Дядьсірьогу, Вєру, врешті-решт, так що давай, Віталя, збирай свої лахи і пиздуй жити деінде. Розумієш, чувак, а де мені жити? У нас є ще одна квартира, але її знімають ці казахи, і мені ніхто не дозволить жити там, у цій квартирі, тому що там живуть ці йобані казахи, вони в сім'ю гроші несуть, а що можу принести я? Треба щось вирішувати, треба зриватися і кудись валити.

— Куди? — питаю я.

— Ну не знаю. Давай знаєш що?

— Що?

— Давай, — каже Віталя, — організуємо щось типу бродячого театру і будемо гастролювати по Європі, заробимо купу бабла, переїдемо в інше місто, у той же Київ, або я знаю.

— Це без мене, Вій, я і так з цього Києва втік.

— Ну добре, тоді бізнес. У нас може бути класний бізнес!

— Тобто?

— Бізнес буде у нас. Просто в мене є мутки щодо лози.

— Чого?

— Лози, — каже Вій.

— Якої лози?

— У мене є мутки щодо лози.

— Нічого не розумію.

— Ладно, тільки давай це залишиться між нами. У мене є мутки щодо лози, і ми зможемо заробити купу бабла. У мене дядь Гєна, той, що не капітан, він робить вазочки з лози. Ми можемо робити фонарі.

— Віталя, — кажу, — які фонарі?

— Ну такі китайські ліхтарики з лози. Цю справу можна поставити на конвеєр. Один плете, другий клеїть жований папір, знаєш, є такий папір жований. Так от, один плете, другий клеїть, третій фарбує, четвертий там ще щось робить. Ну, я думаю, Толяну ми що-небудь придумаємо. Буде у відділі реклами сидіти, давати оголошення до газет. У «Галімі Черкаси», наприклад.

— Це там, де ви комп'ютер вкрали?

— Ага, у «Галімі Черкаси». Розумієш, ми будемо заробляти гроші. Живі гроші…

— Віталя, чекай, а з чого ти взяв, що твої ліхтарики взагалі комусь потрібні в такій кількості?

— Тому що народ прагне! Розумієш, народу потрібні ліхтарики, ми зробимо моніторинг ринку, відстежимо всі ці маркетингові штуки, і у нас все закрутиться…