Анатомічний атлас. Важко бути жабою - Чех Артем. Страница 7

Я познайомився з Віталіком, коли навчався ще в десятому класі. Віталік — в одинадцятому.

Нас познайомив мій друг Толя. З Віталіком Толя познайомився на курсах з психології, які обіцяли пільговий вступ до університету. Вони два рази на тиждень ходили на ті курси, сиділи в прохолодних університетських аудиторіях, поглинали терпкий досвід перших майже студентських годин, будували плани на майбутнє, в яких уявляли себе володарями власних психологічних клінік або, на крайняк, кабінетів із шикарними шкіряними кріслами, акваріумами з підігрівом та рідкісним видом скалярі, з пухкенькою секретаркою, яка відповідатиме на дзвінки.

— Вибачте, — відповідатиме вона, — але Віталій Георгійович зараз зайнятий. Зателефонуйте, будь ласка, через годину.

Потім виходитиме з терапевтичної кімнати шановний Віталій Георгійович або не менш шановний Анатолій Анатолійович, запалюватиме дорогу цигарку, сідатиме біля пухкенької секретарки і годуватиме її з рук шоколадними цукерками.

Перший облом трапився одразу по закінченні курсів. Це була середина травня, і ніщо не провіщало катастрофи. Керівник курсів сказав, аби всі йшли до відділу кадрів університету, де мають заповнити якісь анкети, за якими їх майже без іспитів зарахують на бюджет денної форми навчання.

Завідувач відділу кадрів, низенький плішивий дядько років п'ятдесяти з тихеньким голоском, у цей час попивав чайок. Нормальний такий чайок. З бергамотом.

До його кабінету увірвався натовп п'ятнадцяти-шістнадцятирічних підлітків, які питали про якісь анкети і чи вказувати в цих анкетах про спадкові хвороби серця.

— Шановні, - ледь не похлинувся заввідділу, — вам чого?

Шановні вимагали справедливості.

— Панство, я не відповідаю, — куртуазно мимрив заввідділу, — за те, що відбувається у вас на курсах. Я не знаю, про які анкети йдеться. І взагалі, що за мудак вам таке пообіцяв? Безкоштовно! Без іспитів! Смішно!

Натовп підлітків кинувся назад, до, незважаючи на травень, прохолодної аудиторії вимагати у викладача психології пояснень.

У порожній аудиторії під владою протягу пиряли листки недочитаних лекцій.

Цього вечора я познайомився з Віталіком.

— Привіт, — сказав мені Віталік, — я — Вій.

Переді мною стояв високий симпатичний хлопець з трохи завеликими губами, але, зрештою, яка різниця? Ці губи були, можна сказати, навіть ізюминкою його зовнішності. Він палив галімі сигарети, але це йому заочно прощалося, як і те, що він ставив у словах неправильні наголоси.

Ми сиділи в якійсь примарній кафешці і дудлили пиво.

— Вони нас наїбали, — ледь не плакав Віталік.

— Заспокойся, чувак, — утішав Віталіка Толік, — це життя. Воно не завжди відповідає нашому уявленню про нього.

— Та яке уявлення, Толян! — кричав Вій. — Які, в сраку, уявлення! Ми віддали за ці грьобані курси по триста гривень і що отримали? Нас наїбали.

— Мушу визнати, — похитав головою Толян, — що цей мурзік, — певно, він мав на увазі того викладача психології, - молодець.

— Він мудак, а не молодець. Слухай, Чех, — звернувся він до мене. — От що ти скажеш з цього приводу?

Я не знав, що сказати.

— Мудак, — видавив з себе я і ковтнув цигарковий дим. Закашлявся.

— Він мудак, Толян, ти розумієш? От що моя стара скаже?

— Скаже, Віталя, що мудак ти.

— Віталій, ти мудак, — сказала мама Вія, довідавшись про неприємний інцидент.

З Вієм я бачився нечасто. Іноді, коли прогулювався з Толіком, зустрічали його, питались, як справи, він зачитував нам новий текст до своєї чергової пісні, потім до нього підбігав якийсь, як мені здавалося, модний чувак, Віталік обговорював з ним свої справи, запис на радіо, зйомки на місцевому телебаченні в молодіжній програмі, якісь посиденьки, общаги, перший курс, життя наповнюється змістом, примарним, майже прозорим, але змістом. Дим від невеличкого успіху задурманював Віталіку голову. Мушу визнати, що тоді він щось робив, якісь виступи в університеті, якісь акції, дні Перемоги, Восьме березня, сотня фанатів його групи, у якій він, Віталік, фронтмен.

— Я фронтмен, — казав Вій. — Я — емсі Вій.

І я йому майже заздрив, тому що у свої п'ятнадцять я цього не мав, я взагалі нічого не мав, окрім проблем з приватним життям. У мене його просто не було, того приватного життя, я сидів у своїй потрісканій квартирі, слухав свій грьобаний реп та іноді відвідував хіп-хоп фестивалі, які організовував емсі Вій, той самий, який з зеленої жаби перетворився на високого, майже вродливого хлопця. Тоді я ще не знав іншої сторони його життя, його слабостей, його невдач, його відчаю, його болю, врешті-решт.

Віталік робив дивовижні речі, які ані я, ані Толік робити в принципі не могли, просто хоча б через відсутність хворобливої, майже маніакальної уяви. Віталік створював надзвичайні декорації до своїх виступів, він був кращим бітбоксером міста, він організовував єдині путні фестивалі в області, він був відомий усій прогресивній молоді нашого міста, його любили дівчата, він був майже відчайдушним, майже зіркою. У свої сімнадцять він писав чудові вірші, чудову музику, малював цікаві малюнки — взагалі, він був скрізь, він встигав робити мільйон справ одночасно, після чого ще й співав блатні пісні в одному з кабаків.

Незважаючи на таку популярність, у Вія були проблеми з грошима. Точніше, у нього не було проблем з грошима тому, що в нього тих грошей просто не було. Йому частенько доводилось діставатися університету пішки. Йде дощ або валить сніг, нестерпно припікає сонечко — по фіг, Віталік прямує пішки. А це сім кілометрів. Іноді вони збиралися з Толіком у якомусь гальюні, Віталік пив за рахунок Толіка, на що останній мені постійно скаржився.

— Чувак, — казав мені Толік, — у Вія ніколи немає грошей. Я розумію, що його мама звалила в село, залишила йому дванадцять гривень на хліб і вже більше двох місяців, як ті гроші проїдені, а мама все не повертається, але зрозумій і мене, я не можу постійно платити за нього.

— Та нічого, — кажу, — не ти один. Оці всі його друзі, мабуть, теж його підгодовують.

— Мабуть, — зітхав Толік, і ми йшли до магазину купувати пиво. Кожен за свої.

І все було б непогано, все б текло своєю течією, час потрошку, помаленьку, набираючи обертів, обтесував цей ще доволі аморфний шмат граніту, вирізьблюючи в ньому тонкі зморшки нової, з високим ККД людини, якби не одна річ. Попри всі свої позитивні якості та свій талант, Віталік був придурком. Я розумію, що це потребує якогось, хоча б мінімального обґрунтування, мовляв, давай, пацан, пишеш таке, то поясни нам, що ти маєш на увазі. Якщо твій Віталік такий крутий, такий класний, розкутий, талановитий, тоді поясни, чуєш, поясни нам, другорядним, чому він придурок, бо якщо він такий класний і придурок, а от ми не такі класні, тоді хто ми? А? Ти, чуєш, пацан, поясни нам, хто ми.

Ні фіга я не поясню, тому що він придурок заздалегідь, наперед, авансом. Я теж тоді, коли ще майже заздрив успіху Віталіка, думав: ні, це все неправда, цей класний чу-вак просто від природи не може бути придурком. Хоч ріжте, але не погоджуся, не повірю ані єдиному слову, яке б запевняло мене, що цей чувак придурок. Виявляється, я помилявся. Це вже пізніше з'ясувалося, що у Віталіка хронічні проблеми з відповідальністю та самоконтролем, з почуттям міри та почуттям провини, з внутрішньою гармонією та елементарною ввічливістю.

Потім я непомітно звалив. Мігрував до столиці. Майже рік я не бачив Віталіка і, чесно кажучи, взагалі не думав про його долю. Мені було просто по фіг, тому що я жив своїм життям, яке мене майже влаштовувало, а що там з тим Віталіком — яка мені в біса різниця? З Толіком ми листувалися, я раз на півріччя приїздив до свого міста, виловлював страшні відгомони минулого, розчаровувався у Толіку, який перебував у перманентній депресії та погрожував мені, що коли він не виграє в лотерею мінімум мільйон баксів, то неодмінно сяде на голку, розчаровувався в будівлях навколишніх фабрик та комбінатів, які потроху починали функціонувати і забруднювати атмосферу мого дитинства. Тільки зараз я почав розуміти, чому в дитинстві я майже не хворів і не дістав великої дози хімічних викидів (у радіусі двох кілометрів від мого будинку розташовувалося п'ять заводів хімічного спрямування), а все тому, що тоді, у часи мого дитинства, вся ця важка індустріальна машина просто стояла, як вартовий біля мавзолею, вся ця приватизаційна політика врятувала наші життя від швидкої смерті, яка зазвичай чатує на тебе в затінку твоєї зрілості. Хоча… хтозна, хтозна…