Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи - Малярчук Таня. Страница 23

- Чому ти не познімала з батареї колготи і светр?

- Вона курила ті самі сигарета, що й я, і сказала, що любить всіх людей, які люблять її чоловіка. А я не можу так сказати. І я не можу уявити їх разом, побрати їх за руки, мені дивно, щоб вони взагалі були коли-небудь знайомі.

- Колготи висохли ще два дні тому, а светр сьогодні вранці. Чому ти їх досі не знімеш?

- Вона сказала, що мусить повернути його, тільки нехай мине деякий час. Запитала, чи я переконана, що він її не любить. Я відповіла, що не переконана, і додала, що нехай повертає, якщо повертатиметься. Бо тіло запрограмоване на вічне повернення. Так і моє тіло рано чи пізно повернеться до мене.

- Але чому? Чому ти досі не зняла з батареї светр? Він вже кілька годин як сухий.

- Він був і в неї, і в мене першим чоловіком. Але в неї він був таким раніше. Ми з нею також перші одна для одної: вона для мене перша дружина жонатого коханця, я для неї - перша коханка її чоловіка. Вона сказала, що мусить його повернути, бо все йому вибачила, чого ніколи, напевно, не зробила б я. Не зробила б. Я ніколи не вибачила б йому, якби він раптом перестав мене любити. Мамо, тепер послухай мене дуже уважно, я-не-зняла-з-батареї-светр-бо-мені-абсолютно-однаково-чи-він-висох-чи-ще-сохне-чи-взагалі-є!

Мама з жахом вибігає з кімнати і щільно зачиняє за собою двері. Видно, що дуже себе картає, адже їй не треба було аж так налягати з тими светрами, ну, не зняла, то й біс із ними, зі светрами і колготами, зняла б завтра, а як не завтра, то через тиждень-два, а тут - на тобі. Вона не хотіла від мене багато, тільки щоб я промовчала або, скинувши все на забудькуватість і нехлюйство, випила йогурту й спокійно заснула.

А я нарешті - серед тихої кімнати - лягаю долілиць на підлогу й відчуваю, як одинока куца сльоза витікає з ока і тече далі по щоці. З кожним днем усе менша й менша. Напевне, зовсім незабаром озеро моїх сліз перетвориться на звичайну суху яму з гівном і здутими венами на шиї.

Чую, як зсихається мій мозок. З кожним днем він стає все сухішим і сухішим, ніби хтось повісив його на батарею, а зняти вчасно забув. Доведеться чекати, поки навесні відключать центральне опалення. Але боюся, що тоді буде запізно і мій мозок не відрізнятиметься від засушеного поміж сторінками товстої книги кажана.

Кожне слово приносить чомусь біль і занепокоєння. Слова, як кажани, метушаться коридорами мого приреченого на зсихання мозку, намагаючись відшукати з нього бодай найменший вихід. Мій мозок став для них газовою камерою, лазнею-пасткою, розкішним палацом, де всі запрошені на бенкет будуть знищені. Слів дуже багато. Вони могли б стати повноцінною мовою, могли б знадобитися для серйозної епохальної справи, яка переверне людське мислення і принесе планеті більше добра, ніж користі, могли б, якби тільки всі ці слова так неухильно й немилосердно не нагадували мені тебе. Всі до найдрібнішого прийменника. Вся вміщена в одинадцяти томах українська мова належить моєму минулому, моєму спогадові про тебе. Я виговорила тебе, вимовила, огорнула твою блаженну суть в цитати і сентенції, народила тебе зі свого приреченого на зсихання мозку. Кожне слово тепер пахне тобою, має по одному з його жестів, має ті самі контури рота і ритм серцебиття, температуру тіла і схильність до алкоголізму. Твій привид стоїть за кожним значенням і поняттям, за всіма ідеями й аксіомами. Все, що я вмію сказати, - кажу про тебе.

Волосся - це те, що робить жінку неврівноваженою й одночасно рятує від радикального рішення. Жінці не байдуже її волосся навіть тоді, коли байдуже все решту. Особливо якщо це волосся довге.

Зараз мені зійшлося на волоссі. Я мию його кожного дня, дуже часто його чешу, розглядаю в дзеркалі, але волосся чомусь довшає і виглядає все гірше. Дійшло до того, що воно просто обвисло на моїй голові, як морські водорості.

Я розумію, що волосся - це метафора минулого, яке завжди з тобою. Як свято. Кожен сантиметр кожної волосини - це хвилина, година, день, рік з минулого, що його не хочеться від себе відпускати. Ніби запечатана бандероль з адресою відправника й одержувача, яку ти чомусь не несеш на пошту, а, як трупа, тримаєш у шафі. Минуле, звичайно, повинне бути зі своїм власником - від нього не відкараскаєшся ні втечею, ні механічною ампутацією, ні запеклим алкоголізмом, але його треба певним чином консервувати, як добрі господині консервують кабачки на зиму, і тільки коли приходить справжня зима, коли справді мерзнуть руки і трясе в лихоманці, - тоді тільки можна обережно витягувати своє минуле з бутлі й вкладатися з ним спати, скрутившись калачиком чи запхнувши великого пальця до рота. В інакшому випадку минуле стає нав’язливою ідеєю вічного повернення, воно шантажує, тероризує, ходить за ногами, як особистий кілер. Тоді неможливо вибратися з багна пам’яті.

Чим довше волосся - тим більший відтинок власного життя жінка за собою волочить. Як його не заплітай і в який колір не фарбуй. Відмивай - не відмивай. Чеши - не чеши. Її минуле постійно з нею. Вона належить тому, що вона пережила і куди підсвідомо прагне повернутися з теперішнього.

Я знаю багато фатальних історій про жінок і їхні коси. Всі вони закінчуються ножицями. Або лезом. Якщо жінка не відтинає волосся, то перетинає вени - так чи так. Минуле мусить кудись проллятися, тобто відділитися від жінки вегетативним шляхом. Бо загалом жіночий організм схильний триматися за прожите надто міцно, аж поки не настає вже згадана вище зима.

Моя тета Мирослава - батькова сестра мала довгу й товстелезну косу, плекати яку їй з дитинства допомагала мама. Ніщо теті так не личило, як ця коса; можливо, в теті більше не було нічого гарного, крім неї, хіба що груди. Коса досягала середини стегон, коли тета вступила до Київського університету ім. Т. Шевченка на факультет журналістики. Там вона одружилася й народила сина і доньку, там вона розсварилася з чоловіком і прокурювала пачку сигарет за одну ніч, була звинувачена в певного роду націоналізмі й через журналістську практику мала проблеми з місцевою владою. Тета повернулася ненадовго до матері - з двома дітьми і косою у валізці. Виклала косу на стіл, ніби подарунок на Різдво, - діти гралися на підлозі ґудзиками, мама плела скатертину з білих ниток «Ірис». Коса пролежала на столі два дні, і ніхто в її бік не смів звернути погляду, а після недовгого прощання з матір’ю тета в одну мить схопила її зі столу й кинула в піч. Тета тоді поїхала з дітьми до Сибіру, де живе ось уже двадцять років і, напевно, вже ніколи не повернеться. Волосся в неї відтоді завжди коротке, принаймні, не довше, ніж місяць-два.

Щоб заспокоїтися, я сідаю навпроти дзеркала.

Як би важко не було - треба.

Беру тупі, але єдині у всій квартирі ножиці. Леза, ножі й інші гострі предмети мама завбачливо від мене ховає.

Чиїсь запахи, дотики, слова ще дуже реально вібрують у мені, і знервоване тіло ще готове плодити нові ілюзії, але мотузки порвано остаточно.

Цілий тиждень я намагалася дотягнути до понеділка - й от він нарешті настав.

Сиджу навпроти дзеркала і безперервно думаю про терпіння.

Терпіння насправді нема - є можливість обстригти волосся під самий корінь. Коли його обстригаєш, то ніби набираєш повні легені повітря для нової дози потенційного минулого. Той факт, що я зараз обстригаю волосся, доведеться рано чи пізно обстригти також.

Обтяті пасма складаю в целофану торбину, щоб потім закопати волосся на пустирі чи спалити в татовій попільничці. Від попелу сигарет попіл минулого майже не відрізняється, - принаймні смак такий самий.

Мені стає легше й свобідніше, але чомусь не так радісно, як думала.

Як би голову не обстригати - голова залишиться все одно.

Але я не хотіла так починати жити. Думала - в мене все буде по-іншому - не так, як у решти типових алкоголіків і наркоманів. От - думала - здобуду освіту, дізнаюся про все можливе, швиденько схоплю істину і сенс, народжу двох дітей, навчу їх того, що знаю сама, допоможу суспільству вибратися з болота, а тоді вже можна зводити докупи руки й ноги, тобто вмирати.