Камінь посеред саду - Лис Володимир Савович. Страница 4

«А може, це розуміє й Оленка», — раптом здригнувся.

З несподіванки спинився, наштовхнувся на тітоньку з двома величезними авоськами, вона почала дорікати за неуважність, та я не став слухати, швидко втік, розчинився в цьому потоці, сховався за спинами інших людей. Не тому, що злякався докорів тієї товстухи. Мені ні з того, ні з сього здалося, що вона почула мої думки — передалися під час нашого зіткнення абощо. Звісно, безглузде відчуття, але я пробіг кілька десятків метрів, перш, ніж заспокоївся, і почекав Олену, яка роззиралася, загубивши мене з очей.

За рогом розкрилювалося на всі чотири боки перехрестя, де нам з Оленкою треба було розлучатися. Як у тій пісні: їй — наліво, а мені — направо.

— Чао, — махнув я рукою.

— Усе буде добре, — сказала Оленка.

— Авжеж, — легко погодився я. — Наші сьогодні обов'язково повинні виграти.

— Які наші? — не зрозуміла вона.

— Сьогодні ж футбол. Я, мабуть, піду подивлюся. Встигну ще. Гайда вдвох? — за-пропонував для годиться.

— Мій Петро теж, либонь, уже там, — сказала Оленка. — Ну, біжи. Ні пуху, ні пера!

— Ні риб'ячої луски, — пожартував я. — Наші обов'язково виграють.

— Усе буде добре, Андрійку, — повторила Оленка.

Я довго дивився їй услід. Раптом збагнув, що її бадьорі розповіді — то намагання якось підтримати мене, розвіяти, відволікти від невеселих думок. Невже ця жінка знає про мене, як і я про неї, більше, ніж належало б знати? Звичайні жіночі жалощі?

Тієї миті мене штовхнули в спину, я ледь здригнувся і згадав, що, коли хочу втрапити на стадіон до початку матчу, треба поспішати. Далі я вже побіг. Летів щодуху, намага¬ючись на бігу лавірувати між перехожими. Хтось наче дивився мені в спину, і від цього погляду треба було неодмінно втекти якомога швидше.

Думка про футбол народилася зненацька. Далі я вже думав лише про те, як потрапити на стадіон і не запізнитися. Наче без мене вчасно не розпочалася б гра, ніби моя присутність була там конче потрібна.

Коли відверто — уболівальником я був поганеньким: ще за збірну уболівав, трохи за київське «Динамо», ну, й за місцеву команду, але стадіон відвідував вряди-годи. На відкриття сезону ходив, потім ще раз — той же Левчук затяг. Мені було цікаво тільки в найнапруженіші моменти, може, тому, що я тут недавно, до гри місцевого клубу не звик. А проте… Я ж не винен, що футбол мене не захоплював. На результат матчу я своїм криком не вплину, бути уболівальником-фанатиком не вмію, то чого ходити?

«То чого ходити?» — подумав я і збагнув, що сьогодні є потреба побувати на футболі.

Може, в тому, що люди прагнуть на стадіон, є незрозуміла мені доцільність? Тут я пригадав слова Комарова про розрядку. Не в цьому суть, а ось доцільність мусить бути. І я подумав, що сьогодні наша команда має виграти, обов'язково виграти, і хоча б заради того, аби це побачити, я мушу побувати на стадіоні.

Так, я сьогодні справді палко бажав виграшу нашої команди. Мені раптом, коли опинився коло стадіону, серед вируючої юрби, здалося, що це буде й мій виграш. Авжеж, саме так. Я хутенько купив квиток, мало не побіг до трибун, що глухо шуміли.

— Тю, навіжений, — сказала тітка-контролер.

— Уже встиг очі залити, — осудливо підтакнула її напарниця. Я знайшов свій сектор (тут, виявляється, теж сектори), але моє місце було зайняте. На ньому сидів якийсь рум'янощокий дядечко в картатому піджаку. Він жваво обговорював зі своїм сусідом, хто гратиме сьогодні у захисті господарів поля замість травмованого Маньчука. Дядечко доводив, що змістять із центру Варченка.

— От побачиш, буде якийсь новачок, — рубав повітря волохатою рукою його сусід. — Може, й новий легіонер.

— Набридли ці Барбіками і Вікичі-Мікичі до оскоми, — не погоджувався рум'янощокий. — Та й тренер наш не любить таких експериментів. Інша річ, якби ми були в групі лідерів чи мали надію на медалі.

— Любить — не любить, а треба ставити.

— Краще не ризикувати, — вже сердився дядечко, наче його сусід був тренером. — Гра відповідальна, має бути реванш і оголювати фланги не дозволимо. А Варченко якраз уні-версал.

— Тоді знову в захист Кулиняка? — копилив губу сусід. — Значить, захищатися, коли треба вигравати?

— Я цього не сказав…

— Дозвольте, — втрутився я.

— Чого тобі? — рум'янець у дядечка став ще виразнішим, певно, він був незадоволений, що отак зненацька перервали суперечку.

— Ось, — простяг я квиток.

— Ат, — махнув він рукою. — Хіба тобі місць бракує?

Вільні місця були — і в цьому, і в інших секторах, але вище. Отже, гірші.

«Ат, який з мене вболівальник», — подумав я і поліз нагору.

Через кілька хвилин розпочався матч. Цікаво, хто там у захисті з лівого краю — універсальний Варченко чи якийсь неофіт цього зеленого, акуратно підстриженого газону?

Ще через хвилину, може, дві, я збагнув, що мені це байдужісінько. Що з того, що ко-манда навіть виграє, коли я все одно лишуся в програші? Я раптом фізично відчув довкола себе порожнечу. Наче я сам-самісінький на величезному стадіоні. Почував себе цілою юрбою, якій ні з ким спілкуватися і сперечатися, бо нікого більше на стадіоні немає. Це було дивне відчуття, аж я здригнувся й оглянувся довкола. А втім, поруч мене й справді було порожньо — і праворуч, і ліворуч на якийсь десяток місць. Я наче кимось спеціально посаджений в карантин. Здригнувшись ще раз, я почав поволі посуватися до правою боку — там скраю сиділа молода пара. Вони дивилися не на поле, де тривала баталія довкола м'яча, а одне на одного. Хлопець був повернутий до мене боком, і я не бачив виразу його обличчя. Зате дівчина… Здавалося, ніжність струменить з усієї розслабленої, захопленої спогляданням коханого, постави. Не тільки обличчя: очі, тонкі вуста, маленький примхливий носик, також розсипане по раменах русяве хвилясте волосся, накинута наопашки легка кофтина, довгі руки з тонкими, ледь не прозорими пальцями, — усе випромінює дивну лагідну ніжність, від споглядання якої ставало затишніше на душі. Я несамохіть прикипів поглядом, і вже не в силі був відірватися від цього тихого чужого щастя посеред людського гамору, виру голосних пристрастей. Незабаром дівчина, мабуть, помітила мою зацікавленість, бо зніяковіло відвела очі набік. Юнак оглянувся, зиркнув примружено й гостро, знизав плечима. Вони стали дивитися на поле. Я відчув себе дуже кепсько і ледве дочекався закінчення першого тайму.

У перерві відразу кинувся шукати Левчука. Але його, як на зло, ніде не було видно. Зробивши коло біговою доріжкою, я вийшов за ворота стадіону. Дві меткі тітоньки торгували збоку квасом і морозивом. Повагавшись, прилаштувався до меншої черги.

— Хай йому грець!.. — почулось майже біля самісінького вуха.

— Невже вони будуть так само валандатися і в другому таймі?

— Прибавлять обертів, ось побачиш, — відповідали зліва. — Наші бережуть сили. При-гадай, як Добрич міг легко переграти того другого.

— Тоді чого ж не переграв?

— А ти бачив, які вони костоломи? Отож-то. Кому охота, щоб підкували вже в першій половині?

— Ні, хлопці, ви як собі хочете, але ота ваша тактика-шмактика мені не до смаку, — втрутився в розмову третій голос. — Ти спершу виклади все, що в тебе е, покажи, дідько його візьми, на що здатний, а не концерти видавай. Отоді я повірю, отоді підтримаю, навіть коли й програєш, прощу.

Я оглянувся і побачив поруч обвітрене вилицювате обличчя чоловіка років сорока п'яти.

«Робітник, — чомусь подумалось, — токар чи слюсар. Ні, швидше всього будівельник. Вони багато працюють на свіжому повітрі…»

Мої сусіди по черзі тим часом сперечалися все завзятіше, їхні аргументи були наївні, але, відчувалося, щирі, і тут, не знати чого, мені подумалося, що вони чекають, щоб я теж втрутився в їхню розмову. Звісно, я міг би щось сказати, я б зумів навіть прилаштуватися до тону цієї нехитрої суперечки. Та відразу збагнув, що зараз найбільше боюся саме цього — гри, прикидання, удавання.