Камінь посеред саду - Лис Володимир Савович. Страница 40

Я сидів довго без жодної думки, втупившись у папери перед собою. Аж поки не пригадав, що, власне, Лариса дзвонила не для того, щоб повідомити про Катю. Винахід… Який ще винахід? Чортзна-що… Поступово приходячи до тями, я проклав місток у минуле — і пам'ять висвітлила білий аркуш ватману, що лежав у шухляді мого колишнього столу. Жодного разу я не згадав про нього. Жодного. Не було нагоди, не було потреби, біса, дідька, я забув, з якого приводу, як і чого я проводив на ньому квапливі лінії, прикладав рейсшину, озирався, ніби злодій, боявся, що ось-ось хтось загляне до кабінету і все переб'є, хоч Ірина, Віталик і навіть Люба давно вже пішли додому.

— Вам погано, Андрію Платоновичу? — почув я голос Ніни.

— Чому ти так вирішила? — здивовано спитав я, хоч хвилин п'ять тому мені справді було досить зле.

— Ви дуже бліді. Серце схопило?

— Ні. Та ж ні, Ніночко, — мало не кричав я. — Розумієш?..

Я встав і пішов до дверей. Але перед тим, як вийти, зрозумів, що маю щось пояснити.

— Розумієш, Ніночко?.. Ця жінка… Ця жінка мені повідомила…

Але пояснити, що щастя і горе прийшли до мене водночас, я не зміг. Я просто вийшов. Так само цвіли вишні коло нашої контори, пишно названої заводоуправлінням. Усе було так само. Але й не так. Головне — я не знав, що ж мені робити. Дедалі сильніше стискав горло спазм.

Я підійшов до гурту чоловіків. Високий кремезняк у сірій куфайці, слюсар зі складу готової продукції, розказував анекдот, і я поспішно відійшов, наче справді не мав права послухати, що там він безжурно говорить. Невже не мав?

Я поминув прохідну, кілька автомашин під ворітьми, і пішов кудись вулицею далі.

Катя… Але чи втрата, остаточна втрата примареної Каті мені болить? Чи просто болить душа? Біль цей має назву, думається мені, але як його назвати, я ніяк не збагну.

Минув майже місяць, поки я потрапив до Лучеська. Приїхав удень, була це субота, і подзвонив до Лариси. Вона зраділа, запросила до себе. Ми сиділи з нею в тій же затишній квартирі, і вона пожалкувала, що її мама поїхала до подруги аж на інший кінець міста, бо ж мама, виявляється, часто мене згадувала.

— Згадувала? За що? — щиро здивувався я.

— Просто так, — засміялася Лариса. — Чимось ти припав їй до душі.

— Вона постаріла? — не зовсім до ладу спитав я, бо мусив щось спитати.

— Як і я, — зітхнула, як видно, теж щиро Лариса. Я, звісно, мусив запевнити, що вона нітрохи не постаріла.

І хоч Лариса погрозила пальцем на мої, цього разу нещирі слова, було видно, що їй вони приємні.

Потім я розповідав про своє життя, гасив гіркоту гумором, сказав, що незабаром одружуся.

Так ми посиділи, побалакали, я ніби ненароком спитав про Катю.

— Усе забути не можеш? — знов погрозила пальцем Лариса.

— Не можу, — признався я.

— То чому ти тоді… колись…

Лариса не договорила, та я знав, що вона мала на увазі. Вона сказала, що Каті давно не бачила, але із розповіді іншої Катиної подруги знає, що у тої все так само, що Катя дуже осунулася і стала ще замкненішою.

— Де вона живе? — напрямки опитав я.

Навіщо тобі? — здивувалася Лариса і перевела розмову на інше. Ми посиділи ще трохи. Лариса сказала, що вони з Георгієм ось-ось мають подати заяву до загсу. Я привітав і сказав, що хочу навідатися до товариша. Лариса взяла з мене слово, що я вернуся і дочекаюся Серафими Михайлівни, що взагалі в них заночую, а завтра обов'язково навідаюся до Георгія, або підемо ДО нього ще сьогодні. Я пообіцяв ШВИДКО вернутися та знав, що навряд чи зроблю це.

Я простував знайомими вулицями. Лучеськ майже не змінився, з'явилися нові вивіски та ще більше облупилися старі будинки. Лише головну вулицю взялися реконструювати. Уже відцвіли сади і парки, скрізь буяла зелень, та я не хотів ні радіти, ні якось по-іншому реагувати на цей пишний переддень літа.

«На вокзал», — наказав я собі, та вже за сотню метрів спинився.

Щось муляло мені. І я знав, що то таке. Катя. Я мусив їі побачити, я, власне, й приїхав сюди, щоб її побачити. Я постояв серед тротуару, тоді пішов, знехотя переставляючи ноги, далі. Вернувся. Знову рушив.

«На вокзал, на вокзал, до дідька в зуби, в Ясенівку, до Стефанії, до її свиней, вона теж людина, вона самотня», — твердив я.

«Але ж Катя, — заперечив самому собі. — Чого ж я їхав?»

«Хто зна. Ти не маєш права на Катю. Надто — зараз. Чи ти хочеш, щоб вона теж стала свідком ще однієї твоєї поразки?»

Ці слова мене переконали — і я поїхав на вокзал. Уже в тролейбусі я помітив, що їду, наче в тумані. Мовби тролейбус пливе серед туману, а той туманисько проникає у двері, вікна, всі щілини. Так я добрався до вокзалу і взяв квиток на дизель-поїзд. Я сів у залі чекання — до поїзда було ще цілих півтори години. Люди продовжували рухатися наче в тумані, вони, мов навмисне, все ходили й ходили повз мене і, підкоряючись якомусь їхньому ритмові, я встав і пішов до виходу. Якесь слово крутилося у мене в розпаленій голові. Вже вийшовши на привокзальну площу, я зрозумів, що те слово — «телефон» і що телефонна будка зовсім поруч. Поволі, майже не своїми ногами, я пішов до неї.

Тремтячими руками набрав номер, якого, виявляється, так і не забув, і дізнався теперішню Катину адресу. І ось я стою біля її дому і чекаю її саму, хоч і не певен, що зможу впізнати. Мені б побачити її, лише побачити, тверджу собі.

Мимо проходять люди, у них свої справи, все темнішає і темнішає. Чому я вирішив, що Катя має повертатися? Може, вона давно вдома? І тут мене пронизала ще одна думка, що кинула в холодний піт. А що коли її саме в цю хвилину б'ють, убивають, б'є її чоловік — садист? Уже не тямлячи себе, я кинувся до будинку. Тридцять четверта квартира виявилася аж на дев'ятому поверсі. Дорогою сходинками я ледве не збив якогось розхристаного хлопчака, вже на півдорозі помітив, що в цьому будинку є ліфт і він працює, але не спинився.

І ось я стою під дверима, чую голоси за ними, і вже геть не тямлячи себе, натискаю на кнопку дзвінка.

Відчинила Катя. Вона і справді виглядала дуже змарнілою. Спершу я швидше здогадався, ніж упізнав її. Що ж я кажу? Що я кажу?.. Я так прикипів до її обличчя, до змарнілого її обличчя. І раптом відчув, як зникає туман з-перед очей.

— Ви до кого, пробачте?.. — спитала тим часом Катя.

— До… Пробачте… Ви самі?

Тут я з жахом помітив, як за Катиною спиною виросла кремезна чоловіча фігура.

— Ха! — гаркнув Катин чоловік. — Я все чув. Нарешті я спіймав на гарячому голубочків.

Я ще встиг подумати — він має не потворне, а доволі привабливе кругловиде лице. Це було останнє, що я подумав. Бо Катин чоловік відкинув її з порога і схопив мене за барки. Наступної миті він трусонув мене, мов суху грушу. Це він зробив лівою рукою, а правою затопив у мою ліву щоку. Я відчув у роті солоний присмак, почув, як хруснув зуб.

— Саню, — закричала Катя. — Я зовсім не знаю цього чоловіка…

— Не знаєш? — ревнув Саня. — Зараз ми довідаємося…

Я не опирався. Не тому, що так уже перелякався його, та після Катиних слів мені зробилося абсолютно байдужісінько, що він зі мною зробить. Він спустив мене сходами. Дорогою я боляче вдарився об стіну. Хтозна, що він зробив би зі мною, якби на сьомому поверсі назустріч нам не трапилася стара жінка з відром, наповненим сміттям. Вона перелякано закричала, і, мабуть, отямившись від цього крику, Катин чоловік спинився, і далі я побрів сам. Перед ліфтом на п'ятому поверсі я нарешті виплюнув вибитого зуба. Гула голова, боліли ясна. Але це було ще не головне. Головне — я зрозумів, що тепер справді все. Остаточно. Без жодних шансів. Я дочекався ліфта і спустився вниз.

Внизу від мене сахнулася якась дівчина. Я вийшов надвір. Повітря було вже по-літньому теплим.

— Ось і все, — сказав я уголос.

Сказав укотре. Я йшов подвір'ям. Ще двоє перехожих злякано оглянули мене.

«Байдуже», — подумав я.

Справді байдуже. Десь переночую. Якось проживу.