Мої Дікамерони - Логвин Юрий. Страница 12

– Подружки, на мою голову! – Швидко поправила бретельку, запахнула поли халата й тугіше підперезалася. – Та йду, йду! – І зазирнула в мій малюнок. – Зітри швидко, поки не вперлись до хати!

Ну, я все те, що було нижче шиї, витер.

Із подружками Таська в коридорчику щось задовго теревенила. Тріскотіли, наче сороки.

Але коли повернулась і я почав знов з неї стягувати халатик, вона просто визвірилася.

– Облиш!

Так що «ню» не вийшло й кайф було зламано. А портрет викінчив. Хороший акварельний портрет.

І оголеної моделі мені не вдалося помалювати до кінця 1957 року.

Ту свою модель я підчепив ще влітку. Але вмовив її позувати лише в грудні. І причина для агітації була поважна – я мав робити велике панно для новорічного свята.

Тоді нам, старшокласникам, щедро виділяли рулони обгорткового паперу й цілі ящики ескізної гуаші. Ми клеїли смужки паперу. На склеєних площинах розводили свої фантазії. Коли фарби висихали, панно вішали на стіни.

Для головного класу (зали в нас не було) зробив панно Василь Авраменко. Фауст і Маргарита в нічному саду й сатана Мефістофель у міському завулку. Чи тями ні в кого не було, чи не було фотоапарата, та панно лишилось тільки в моїй пам’яті. Великих здібностей був Вася Авраменко. Та буйний норов, горілка і (загальна наша біда) відсутність культури перекреслили все й фізично знищили цю людину.

А мені дісталася стіна над сходами, що вели до хімічного кабінету.

Я собі вибрав полінезійські мотиви за книгою Ґоґена «Ноа-Ноа».

Я її якраз прочитав польською мовою. Зробив ескіз і вже з отим ескізом у руках почав умовляти свою нову знайому – Фізу.

Вона мешкала в старому, колись престижному, будинку. Але познайомились ми з нею в серпні в Одесі, на турбазі. Кудись наші групи пішли в місто на екскурсії. А ми з нею втікали на Лузанівський пляж. Сіявся дрібний теплий дощик. Крім нас з Фізою, на всьому пляжі були лише якась ятка з молдавським вином і продавець чебуреків.

Поки Фіза досхочу наплавалася, я написав етюд – темний, вогкий вохристий пісок, зелена вода, сіре низьке небо й оддалік чорний буксир з білою піною під носом.

Етюд комусь подарував. Тепер жалкую. Потім і я заліз у неймовірно теплу воду. Дуріли у воді, зажимались досхочу. Та коли, зрештою, вилізли на берег, трохи змерзли. Склянки молдавського «чорнила» зігріли нас, а соковиті чебуреки поновили наші сили. Стало нам не тільки тепло, але й гаряче. Однак нічого такого, крім зажимання, не було.

Отож, прийшов я до Фізи з ескізом і почав її умовляти. Доводив їй, що вона зі своїм тюркським лицем дуже підходить до мого сюжету. Ну, вона й погодилась роздягтись тільки до пояса.

Мене це влаштовувало, бо таїтянки на ескізі були в довгих парео.

Фізині батьки десь на півночі заробляли «длінний рубль». Десь (чи не в Мордовії?) служили на якихось об’єктах. А вона жила сама в комунальній квартирі. Крім неї, у комуналці мешкали ще п’ять сімей.

Фізу поставив просто під люстрою, у якій горіла лише одна потужна лампа.

Це я зараз пишу спокійно, коли з того часу минуло 55 років. А тоді був і мандраж, і кураж, бо хотілось і малюнок класний зробити, і Фізу повністю роздягти.

Усе йшло добре. Перший малюнок я зробив зі стоячої фігури. Другий, уже із сидячої, просто класно виходив.

І враз – затарабанили у двері.

Це стара сусідка, чи то Фаня Марківна, чи то Броня Марківна, не можу згадати точно, гуркає у двері, як на пожежу. І волає:

– Фіза, аткрой! Я же знаю, що ти там! Ти слишіш?

І тільки коли я повів очима вгору по дверях, то побачив, яку дурну помилку ми утнули з Фізою.

У замкову шпарину сусідка не могла нічого побачити: у ній стирчав ключ. Та над дверима знаходилось скляне віконце, і звідтіля просто било яскраве світло.

Сусідку наче заціпило, і вона не відступалась від Фізиних дверей. Ще й хтось до неї із сусідів приєднався. І вона то тарабанили в двері, то щось говорила комусь.

Не можу сказати, скільки насправді часу той галас тривав. Та мені цей час, як не звучить банально, видався вічністю. Небезпека, і дуже реальна, була, ураховуючи дві речі – це рік 1957, а моїй моделі чи то п’ятнадцять, чи то шістнадцять років. Отак!

Ми принишкли й сиділи тихо, мов миші під віником. Дихнути глибоко боялися, поворушитися не могли…

Навіть коли небезпека минула, мені її не вдалося зовсім роздягти. Це сталось через кілька років. Але то вже інша історія.

За нагоди я спитав, що так нагально старій знадобилось. Виявилося, що вона хотіла взнати, чи не брала Фіза її емальований друшляк. Наполеглива була стара Броня Марківна, матері її ковінька!.. Часом я проходжу повз той будинок, його тепер ніяк не впізнати. На початку приватизації будинок хтось «придбав». Тримав кілька років, поки не довів його до кондиції Сталінграда. Потім його ще раз «придбали», потім ще раз «перепридбали». І тоді вже нові господарі (імена їх нам «казлам» і «папуасам» невідомі) робили і надбудову з двох поверхів, і гранітний дизайн на першому поверсі. Повставляли євровікна та євродвері. Зрізали дерева перед будинком. І став оновлений будинок – «Hotel» із якимись там зірочками.

Коли проходжу протилежним боком вулиці, дивлюсь на третє вікно від рогу будинку, то так мені кортить дізнатися – а що ж там, за тим вікном, у тій кімнаті, де нас наполохала Броня Марківна? Чи там офіс адміністратора? Чи буфет? Чи люкс – номер із широченним ліжком-сексодромом? Секрет, панове, секрет! Адже з нашими гонорарами, любі читачі, у ті «Palace Hotel’» i, різні там «Golden-Redisson’»и зась! Центр міста тепер для людей…

Третій – «золотар»

Крізь липучий сон Нікіта чув, як його звали, торсали за плечі, лоскотали. Але прокинутись він ніяк не міг. Він спав до тієї миті, коли засмерділо смаженою камбалою. З усіх риб вона йому смерділа найсильніше. Він сів на ліжку і, поглянувши на свої ноги, побачив, що вони в штанях та в черевиках. І зовсім він не на ліжку сидить, а на старому подертому дивані. Ще раз обдивився всього себе й побачив – і байкова бобочка на ньому, і червона картата ковбойка. Почав усвідомлювати, що таки добре нажерся вчора, бо отако в повному прикиді спати?.. Але дивне диво – голова не боліла й настрій був тобі веселий. То що це вони пили? Та пам’ять наче відбило, а голова зовсім не болить. Вирішив закурити сигаретку. Поліз до кишені й витяг зім’яту пачку, але порожню. І зразу все згадав.

Та вони ж квасили грузинське вино! До Машки приїхав вірменин і притяг цілу валізу пляшок… Але от чого він потрапив до Машки в гості? Проте пригадати не дала сусідка, що, відхиливши двері, ураз засмерділа всю кімнату своєю камбалою.

– Прочуняв? Швандя двічі прибігав. Лаявся страшенно. Йому з вулиці весь час сигналили!

І тут Нікіта все згадав. Усе. Учора Швандя й Лозунько мали поділити башлі та дати його частку.

А сьогодні рано-вранці мали поїхати на халтуру!..

Сусідка ще щось торочила, але Нікіта так розхвилювався, що нічого не розумів…

Просто схопив свою кепку-лондонку з шафи і притьмом на подвір’я.

Надворі камбалою не смерділо, а все заливав запах розквітлого бузку. Коли топав прохідним двором, відчув, що конче треба відлити. Нужник смердів карболкою і нищив запах бузку.

Отут раптом відчув – треба дати по банці. Та знав, що в кишені не вистачить монет, щоб пляшку «біоміцину» взяти. І що Нікіта залізно знав – на самоті п’ють лише алкаші. Ніколи, як би не кортіло й крутило, наодинці не пив. Жодного разу не відступився.

Прискорив ходу, просто побіг до Швандиного будинку.

Ще не піднявся на веранду другого поверху, як і тут його огорнув сморід смаженої камбали. Отут Нікіта пригадав, що вчора у дворі гастроному викинули камбалу. Черга закрутилась у кілька рядів, що й хвіст черги виліз із двору й у садочок протягся.

Нікіта проскочив через веранду, де біля газової плити клопотались дві тітки, і зразу до Швандиної кімнати. Двері в манюсінький коридорчик відчинені. Швандина бабуля щось там перебирала на вішалці. Не встиг. Нікіта хотів із нею привітатись, як стара сказала: