Мої Дікамерони - Логвин Юрий. Страница 6

Правобережні рибалки всі з сакулями. Цікава така снасть – два перехрещені луки зі гнучкого дерева, міцно зв’язані на перехресті. А з трьох боків затягнуті суткою. З четвертого боку відкритий отвір. Унизу до всіх чотирьох кінців каркасу припасований капшук із сітки. Сітки рибалки несуть за спиною. І розпорки-луки з натягнутою сіткою, освітлені сонцем, надають людям вигляду крилатих мурашок, що сповзають стрімким зеленим схилом до води. По зеленому яскравому схилу від рибалок лягають довгі блакитні тіні. Аж ось чую за спиною на стежці гомін. Це наша, лівобережна, команда поспішає до містка. Озираюсь.

Першим іде височенький та чорний, як циган із кузні, Збишко. Він хлопець із трьох чи чотирьох польських родин, що не схотіли виїхати до Польщі. Збишко кличе мене до гурту. Радо приєднуюся.

Перебігаємо по хиткому місточку на правий берег. Наша команда – самі хлопці. І всі без сіток.

Наздоганяємо рибалок із сакулями. А там всякого віку люди – від двох хлопчаків-школяриків до поважних дяьдків. І жіноцтва між ними є трохи – дівчата й тітки.

Ідемо кілька кілометрів униз за течією. Ми, хто без сакуль, завершуємо ходу. Найближчий із тих, хто із сакулями, – міліціонер. Сині галіфе, рожева майка, попечені сонцем плечі. Щось гомонить сусідові, як у нього стріляли трасуючими кулями. Але він наздогнав нападника. І той виявився лемко-переселенець, який на його полі підривав молоду картоплю, бо голодував. Я так зрозумів, що той міліціонер нібито тільки забрав у лемка німецький карабін і набої з трасуючими кулями…

Ідемо ключем вузькою стежкою попід самісіньким крутим схилом каньйону. Річка весь час петляє. Ось робить ще один вихил, і тут відкривається невеличка долина, з купками верболозу та кількома молодими вільхами.

Зупиняємось. Починається гамір, метушня. Чоловіки докурюють цигарки. Старші скидають лише сорочки та підкачують холоші штанів. Хлопці роздягаються до майок і трусів.

Дівчата й тітки йдуть перевдягатись за кущі. Ті рідкі пагони верболозу, за які вони сховались, нічого не прикривають. Але то межа, за яку чоловіцтву зась. Проте дивитись мені ніхто не забороняє. І добре бачу білі й рожеві тіла із великими обвислими грудьми й тугі невеличкі перса дівчат. Зрозуміло, що малювати їх не можу. Але роздивився добре. Однак усе ж довго милуватись не можу – це впаде в очі. Між поважними рибалками сновигають хлопчаки-носії. Вони йтимуть берегом і тягтимуть одяг ловців.

За командою отамана ловці заходять у воду й стають упоперек течії підковою.

Посередині отаман. Невисокий кремезний дядько. Обличчя червоне, засмагле, важке підборіддя, щоки різані глибокими зморшками, світлі сірі очі примружені й навколо павутиння тонких зморшок. Поряд син отамана. Потім найстарші за віком. А далі – хто як зміг, так і став.

Лишаюсь на березі з хлопчаками-носіями. Витягаю альбом і починаю малювати. До мене найближче двоє хлопчаків просто під берегом. От їх я й намагаюсь схопити в русі. Як вони бредуть проти течії, як піднімають і ставлять свої сітки.

Справа чомусь не йде, хоча ранок біля містка почався добре.

Та не здаюсь і все повторюю й повторюю свої спроби. Міняю аркуші. І щось таки починає з’являтись. Не дуже правильні за анатомією, але справді виразні постави хлопчаків із сітками… На жаль, десь при переїздах, більшість тих неправильних, але дуже живих малюнків, загубились.

– У воду! – вигукує отаман.

І сітки занурюються в тугі струмені води. Вода напинає сітки й дерев’яні розпірки дрібно тремтять.

У жовтаву воду падають навкісно тіні від людських тулубів і сіток.

– Виймай! – дає команду отаман.

Блищать на сонці веселкою мокрі сітки. Виблискують, мов срібні зливки, тріпотливі рибинки. Вправними рухами рибалки пхають улов за спину в фанерну круглу коробку. Риба дзвінко стукотить у коробках. Наче справжній барабанний бій.

Рибалки проходять угору кроків сорок і знову занурюють у воду сітки.

І знову підносять вгору сітки й кожен виймає з них улов. Ураз капловухий хлопчисько зривається криком: «Щука! Щука!» Хапає сітку обома руками, схиляється до неї, припадає до розпорок грудьми. Велика щука, що невідомо як ускочила до хлопчакової сітки, згинається кільцем, пружиною розпрямляється й скажено тріпочеться у вузькій сітці. Тріскають вічка! Хлопчисько репетує, аж заходиться й ось-ось полишить сітку з такою неймовірною здобиччю.

Дебела дівчина, яка поруч нього бреде в потоці, передає свою сітку сусідові й кидається на допомогу малому. Вона вихоплює сітку зі щукою й вискакує на берег. Легко і вправно вивертає сітку.

Велика слизька щука, уся в жовтих цятках по темному тілу, вигинається, підскакує, б’ється об землю.

Дівчина каменем гамселить щуку по голові та ледве впихає у хлопчикову коробку.

Хлопчисько повертається на місце. Дівчина забирає свою сітку в сусіда.

Ловці повільно рухаються вгору.

Береги розширилися пласким зеленим подом. І буйна трава геть уся засипана білим цвітом ромашок. Понад самісінькою водою густотрав’ям бредуть хлопчаки-носії. Поки що їм рідко доводиться підхоплювати рибу, яку викидають на берег рибалки без сіток.

Згинаються й розгинаються лискучі засмаглі спини хлопців. Раз у раз крізь плюскіт і шум води пробивається голос отамана.

Вода вибиває з-під ніг каміння, зрошує бризками, сонячні спалахи засліплюють очі.

Через річку ланцюгом поставали люди. Вони розгинаються й нахиляються, а в їхніх руках мокрими мереживними дзвонами виблискують сітки.

До запори рибалки йшли проти течії години зо дві. І річка крутила то ліворуч, то праворуч. Дно було то кам’янисте, то мулисте. І вода то шумувала, то розтікалась маслянистим плесом. А праворуч і ліворуч здіймались кручі з кучерявими деревами.

Настає найрішучіший момент – дійшли до запори.

Лютує вода в камінні, піниться. Бризкає на випечені сонцем пласкі брили.

Підкова розпадається на окремі шматки – кожен рибалка шукає своє місце. Течія зносить їх, збиває з ніг, вивертає їхні тіла й піднімає сітки, вириває сітки своїм шаленим бігом.

Серед пінистих струменів у водяному пилу руки здіймають сітки-сакулі, мов блискучі скляні мережива, і в них тріпочуть рибини.

Хлопці без сіток схиляються й обмацують каміння. І недарма – у їхніх руках опиняються то марени, то краснопірки, а то й невеликі щучки.

Тут я не витримую. Лишаю альбом і своє шмаття на траві й спускаюсь у воду. Скрізь метушаться рибалки. І я щосили бреду крізь бурхливі струмені до великого плаского каменя біля протилежного берега. Там ще нікого немає.

Азарт захоплює й носіїв. Кидають усе на траву, із вищанням і галасом біжать у воду. Течія їх зносить, як легеньких каченят, але дітлахи вперто чіпляються за каміння, пхають руки в дірки під водою.

Звичайно, де їм до старших рибалок – риба тікає в них між пальців. Але риби тут стільки, що хоч три-чотири штучки, а кожен витяг і, прокусивши голову, запхав, закрутив у труси під гумку.

Зрештою, отаман кричить і всі поволі вилазять на берег. Ніхто навіть не думає сперечатися з отаманом і доводити йому, що зараз найбільше риби йде в сітки. Отаман знає, що робить, – він господар і дбає, щоб і наступного разу була добра здобич.

На розкішному зеленому лузі галас, сміх, гучні розмови. Розкладають улов. Хто в складчині, той ділиться. Хто без коробок, той силяє на кукан. Носії одержують свою плату за допомогу. Я з-під пласкої кам’яної брили витяг десь сім чи вісім добрих червінок. Так що мій улов – начерки рибалочок і рибалок із сітками та трохи риби. Отож, риби в мене не більше, ніж плата в хлопчаків-носіїв. Вирізаю тонкий вербовий прут і настромлюю на нього своїх сріблястих червінок із вогненно-червоними плавцями.

На лужку при запорі рибалки спинились капітально. Сидять, полуднують. У кого хліб зі скибочкою сала, у кого окраєць із огірком і цибулею. Але всі щось жують.

У кого сітки попсувались, ті, не чекаючи доки дістануться додому, лагодять їх тут. Отаман мовчки викладає свою здобич. Відбирає дві марени, завтовшки з руку. Вони блискучо-золотисті й круглі, мов невеличкі снаряди. Віддає синові, у якого сьогодні не дуже з уловом.