Мама Маріца — дружина Христофора Колумба - Матиос Мария Васильевна. Страница 9
Проте зчорніла враз вода вже не могла видобути з розпластаної, нібито й зовсім розіп'ятої на водному хресті, Маріци і звуку — бо всі живі звуки, притаманні й приступні людині, розчинилися в розірваному серці бідної жінки. У тому самому серці, яке зупинилося якраз тої миті, коли смертельне кинджальне лезо увійшло їй у груди по саму рукоять нелюдського немилосердя.
О!
Чи хто тому винен, що не всі люди на світі знайомі з найпростішими — благородними — словами й поняттями, які подеколи бувають одночасно легкими, мов пір'я, й важкими, як брила?! Спасенними й смертельними одночасно?!
Чи хто тому винен, що не всі в цьому світі такі швидкі на здогад про те, що подеколи вибрані слова ходять між людьми, мов справжнісінькі варвари, — без жалю й милосердя? Так, як ходять невиховані люди в чоботах квітковими алеями чи зі зброєю між весняними ланями. Як багато ще слів на світі мають свої залізні кулаки, шовкові зашморги й солодку отруту! Свої криваві леза і травмуючі милиці.
Точнісінько — як безсердечні люди.
Чомусь подеколи людям (цілком помилково!) здається, що найголовнішими в житті словами є «хліб» і «багато хліба». Бо в поспіху чи в злиднях, гіркоті чи ненависті мале хто знає, чим насправді живиться в житті людина… і що з людиною робить нерозумне, як молот для порцеляни, слово.
Хіба людина часто замислюється над тим, що на світі є такі табу і така правда, яких мало хто потребує? Щоб не сказати — не потребує ніхто.
І що на світі є якась така вища правда, якої потребує більшість щасливих і нещасних людей.
Але чомусь ніхто за ту правду не бореться з такою нерозумною сміливістю й одвагою, як за правду, в якій ніхто не має потреби…
О, той хто на іншого гострить кинджали нібито якоїсь вищої своєї справедливості, не здогадується, що всі хірурги-різники насправді допомагають людям лише перед смертю.
Може, так трапляється тому, що ковалі таких кинджалів — за суттю своєю бездітні, навіть якщо насправді мають а хоч би й цілий кагал ненаситних ротів… такі повсюдні справедливці ніколи, либонь, не знали, що таке материнська безвихідь і що таке материнська любов у час безвиході.
Але ми ніколи не питаємо в інших про їхню любов… а лише — коли зі злорадною втіхою, а коли — із втішним злорадством — питаємо про гроші… навіть, коли питаємо про дещо інше — все-одно питаємо про гроші…
проте в жодному разі — не про любов і не про печери серця, в яких, мов у бджолиних сотах, накопичується мед і гіркота щоденного людського тривання.
…Можливо, саме такими словами була би прощалася з людьми і зі світом розіп'ята чорним людським піднебінням Маріца.
Та була вона позбавлена навіть такого прощання — бо билася тепер своїм білим тілом між прихованого на дні ріки гострокутого каміння. І вже ніщо не могло розтулити її синіх уст, як ніщо не може змінити природу недобрих людей, окрім власного горя й розпуки.
А слідом за Маріцою, замість її родичів, билися над чорною водою зчорнілі полотнища випраного нею білля. Щойно цілі та білі, а тепер розтерзані камінними зубами полотна, звивалися то в'юнами, то гадюками в густій каламуті раптово збуреного намулу — немовби хотіли наздогнати незвану мандрівницю. А може, мали намір лиш обгорнути, обвити криваві жіночі рани, щоб менше боліли.
Тому й лопотять полотна так страшно й так жалісливо над добровільною потопельницею Маріцою, як лопотять знавіснілі крила вітрильників — мовби щосили волають про допомогу. А чи лише капітулюють перед немилосердям жорстокого світу й жорстоких людей, що в кліп ока, без роздумів і сум'яття, розірвали невинне серце, спровадивши його зі щоденної житейської каламуті в каламуть переляканої води.
Хоча… може, те серце жило давно вже розірване, лише про те ніхто не здогадувався, доки не накрила — мов зшила, його чорна і люта вода.
Та Маріца вже не встигне розказати нікому і ні про що запечатаними піском і риб'ячою лускою устами…
не встигне ні проклясти, ані простити…
ні навіть подякувати за своє визволення з-під гніту непосильної для неї брили…
бо несе її добра — добріша від людей — вода нерідного краю під рідну музику шаліючої скрипки, в якої одна за одною рвуться струни — ніби рветься саме скрипчине серце, втомлене щоденним видобуванням музики із себе…
та музика раз по раз перебивається несамовитим гуркотом річкового каміння… але все одно… навіть ця каламутна вода солодша від людського погибельного голосу…
…це музика рятівного їй Фрунзе Верде. Музика проситься зараз не в танець — а в голосіння, що таки наздоганяють бездиханну Маріцу навіть під товщею всюдисущої води…
Та жінці вже байдуже: хай голосять… люди чи скрипка… її то не колише… її зараз колише вода додому…
…давно не бачена її батьківщина ось-ось вирине за цим останнім гостролезим валуном — і більше не відпустить із цупких своїх обіймів.
…Хіба що на хвильку — до двох Христофорів Колумбіє.
…Одному з них вона була матір'ю.
І тільки обом…
…«Жоно-о-о-о-о!!!!!» — хапає залишки душі безживна Христофорова рука в каламуті намулу.
А друга до душу є: «Мамо-о-о-о!!!!!»
…Далі не було нічого, крім продовження драми…
5 листопада 2007 — 24 липня 2008,
Київ — Трускавець («Карпати»)