Ексгумація міста - Поваляева Светлана. Страница 15

Сновида чемно, але щиро сміявся з пісеньки, яку мимрив Гапагавор, акомпануючи стогонам та зойкам на платівці:

- Ха-ха-ха! Що це за гуркіт і чоловічі голоси, Гапагаворе? Ха-ха-ха! Тройя-я-а…

- … а-а-нда… Це? Мабуть, працівники метрополітену… Будьмо?

- Будьмо!

Вони цокнулися і випили. Осушили колби до дна!

Різке світло ліхтарика вдарило Елі просто в очі.

Повз мозок майнула парочка котів, що з вереском пирскають в різні боки від струменю холодної води з відра горішньої сусідки.

Чоловіків було двоє. У спецодязі та з шахтарськими ліхтариками…

Сновида вже очманів від диму Гапагаворової цигарки. Кольорова коньячна отрута струменіла з його вух.

- Ти не пригостиш мене такою цигаркою?

- Залюбки, друже! Тримай… - Гапагавор підхопив пінцетом підпалену проскурку сухого спирту і підніс до цигарки блакитне полум’я. - Bono anіmo sum! А ти, здається, аж пашієш pudore adductus?

- Не від сорому… Знаєш, я бачив учора на даху таку дивну руду кішку…

- У тебе на спині нічого не написано? - Розреготався Гапагавор.

- Це лише levіtatіs est. Твою легковажність.

Я люблю котів. Магічні, загадкові, гордовиті створіння…

- Aegrotі a medіcіs sanantur! Не ображайся, я тебе чудово розумію… Vіrtus contіnentіae… -… слухай, що там відбувається? Схоже на радіобойовик, чи то пак, вестерн…

- Поки ти розповідав мені про котів, ті двоє поставили «хлопчика з обличчям і плечима бога» перед фактом, що зараз трахнуть його кобіту! А тепер він саме б’є їм обом пики.

- Справді?! Як цікаво! Цікаво, чи встиг він щось на себе натягнути, чи гамселиться з ними прямо в оголеному вигляді?

- Слухай, ти просто якийсь садист, друже!

- Ні, я просто естет. Якби він бився з ними голий, в цьому було би щось еллінське, якась давньогрецька велич, краса… Як на олімпійських іграх. Я ностальгую…

Поїзд виїхав на кінцеву зупинку з іншого боку платформи саме коли Еля встигла привести до ладу свій зовнішній вигляд. Еля майже ні про що не думала, і настільки квапилася, що жодного разу навіть не подивилася на того, хто втягнув її в усі ці пригоди. Еля забула геть усе, що було в її житті до бійки у вагоні. Еля й досі трусилася від того, що сталося, і навіть не раділа з того, що все закінчилося доб ре. Еля хотіла лише одного: щоби все, геть усе, як найшвидше закінчилося остаточно. А він принишк раптом. І мовчав. Лише підійшов і тихо став у неї за спиною. Імовірно, зібрався пригорнути Елю до себе, але прочинилися двері - й до вагону вдерся натовп.

Протягом кількох зупинок Еля перебувала в ступорі, анічогісінько не бачила, не відчувала, не розуміла, не пам’ятала. В голові лише глухо, ніби зі слухавок плеєра, що валяється досить далеко від неї, крутилася якась ідіотська пісенька про якусь ідіотську троянду. А може, це було радіо, бо пісенька змішувалася з дивними перешкодами, схожими на чиїсь: бурмотіння, сміх, кахикання, і дзеленчання якихось скляних предметів.

А перед очима блимали - теж з перешкодами - якісь ідіотські мультики: кольорові плями, бите шкло, двоє якихось божевільних, ніби-то пластилінових, чоловічків з флейтами. І з дірочок їхніх флейт валив густий кольоровий дим…

«Станція Майдан Снозалежності. Обережно, Doors зачиняються. Thіs іs the end. Наступна станція - Гапагаворська. Шановні громадяни пасажири, коли виходите з вагону, не залишайте своєї сечі…» - прошепотів Елі на вухо надтріснутий голос потойбіччя. І Еля раптом включилася, і відчула, що її випадкового незнайомця за спиною немає. І що їй щось заважає в рукаві курточки…

«… та зужитих презервативів…»

- Ох, Гапагаворе, я задихнуся! Давай-но вийдемо на балкон, подихаємо повітрям.

- Ходімо.

- Що це ніби луснуло в кімнаті?

- Ти почув! Який я радий! Ти навіть уявити не можеш, як ти мене втішив!

- Поясни, заради Дога мармурового, чим це я тебе так втішив!

- Ти почув як вона почула звук ляпасу з іншого кінця вагона! Розумієш?! Це ніби друге дно сполучених посудин… Заключний акорд мого шедевра! …

«… не залишайте свої речі.»…

Гапагавор зі сновидою ще довго розмовляли, перш ніж розпрощатися і розійтися по своїх помеш кан нях. Сновида, щоправда, перед тим, як іти до дому, ще прогулявся на дах. Але в цей час він

уже міцно спав, і йому снилася чорно-біла вулиця, що далеко внизу. І чорно-білою вулицею танечною ходою - крізь сірі, схожі на дощ, перешкоди телеекрану, повз чорно-білий (сірий, прозорий) плеєр, що валявся на тротуарі, - йшла приваблива чорнобіла дівчина. І на ходу палила чорно-білу (сіру, прозору) цигарку. І на ходу витягувала з рукава чорно-білої курточки синю оксамитову краватку. І лунала дивна якась музика. Лунала з чорно-білого (сірого, прозорого) плеєра, що валявся на тротуарі. І від цієї музики сновида уві сні плакав. І всі коти були чорно-білими. Сірими. Прозорими…

_________________________

Від ходи земля зіщулюється, мов слимак стискається в жмуток десь там, у найглибшій по коридору кімнаті своєї мушлі і звідтам плюється на парасолі і корчиться від недопалків і ще - скидає мов шкіру змія з себе крила і перехожі кажуть: «Осінь.», спираючись на парасолю; поруч - собака на ремінці, цигарка - як зайва фаланга і на асфальті біля лівої мешти - торба картоплі або пакет з супермаркетовими дивами.

У МЕНЕ ВСЕ Є, І МЕНІ НІЧОГО

ЗА ЦЕ НЕ БУДЕ

«Дивовижну будову має урбаністична людина, і топографічні її вчинки не менш дивовижні, - думала Ліка (іa href=http://www.lіka.com.ua target=_blank«LіKa»/a/і), намагаючись збалан сува ти зовнішній гуркіт з внутрішньою тишею. - Але, з іншого боку, для них нічого дивного в цьому немає. Вони дуже швидко забули, яким не так вже й давно було їхнє Місто і яким було Мертве Місто - «місто у місті»; а он ті школя рики біля дверей взагалі можуть і не знати про нього… маленькі майбутні пращури мутантів з неприродно розвиненими від натискання кнопок великими пальцями рук… може у наступних поколінь тільки й лишиться, що один великий палець для натискання різноманітним кнопок, колупання в зубах і для вказування на щось…» Ліка знову згадала посмертний топографічний відбиток Мертвого Міста (href=http://www.deadtown.com.ua target=_ blank«Мертве Місто»/a/і), схожий на електронну плату якогось архаїчного запилюженого своєю величчю пристрою - архаїчного для тих місць, звідки вона повернулася і про які нічого не пам’ятала, крім подразливого відчуття чогось заїбало мій шедевр безладдя дідусь Барроуз, «Голий сніданок» чужого, бездоганного і неосяжного. Буває так, що плід помирає й усихає в жінці - організм, щоби уникнути зараження, муміфікує його. Так сталося і з Містом, в якому Ліка народилася, жила, яким жила, яке носила в собі, і тепер зрозуміла, що воно перетворилося на мумію прекрасного плоду в бурштиновому узварі її тіла, її душі, уподібненому кольором й запахом до вод, що омивали, текли вздовж і крізь її Місто. Глухий біль, схожий на все осяжний похмільний сором, тицькався тупими ку тами в серце, в мозок, в печінку, стискав нудотно своїми пружними моцаками світле яблуко сонячного сплетіння, навалювався і огортав, і чавив ззовні настирливим почуттям гіперсамотньої безвиході, бо таким болем, як і докорами і душевними муками похмілля, неможливо з кимось поділитися.