Замість крові - Поваляева Светлана. Страница 12

Вітаю! Запрацював електротрепан! Наслідки: верхівки черепа, скальпа, словом, півголови разом з мозком немає. Себто, є, але приблизно на висоті метра понад усім іншим. Відчувається дуже фізично. Занадто реалістично. Пересування вулицею все більше нагадує прадавній гральний автомат «Морський бій» із пристроєм нічного бачення. На когось таки налетіла: «перепрошую»… Ні фіґа собі! Мовний апарат самоліквідувався. На згадку лишив атавізм. Щось подібне до щелеп цвіркуна та хижої риби. Замість мови - уповільнене низькочастотне гудіння. Навіть воно досить важко дається.

Це її сон. Все - сон. Я не вмію на кишку кидати - не люблю розмазаних приходів. Але Джанніс - інакша, їй по барабану - що колеса, що ґвинт, що трава… Все - сон, маячня… Хочу на Сходи… Хочу здати пляшки і взяти «Подільського темного» із зображеними на етикетці вареними раками! Як швидко виникла конкуренція у бутельковому промислі! Понад усіляку міру зажерлися конкурентоспроможні бабці десь так за півроку! Дійшло до того, що одного дня така-от прудка пенсіонерка біля нашого гастроному поцупила в нас прямо з хідника пляшку, довкола якої ми стояли щільним колом й саме силкувалися дошкрябати паперових «копійчин» до вартості повної пивом посудини - однієї на всіх! Та сука блискавично хапнула наш неабиякий скляний капітал крізь живопліт наших ніг і дременула з такою швидкістю, що навіть спортивний Фа її не зміг наздогнати! І, з брязкотом у картатій торбині біжучи, та стара курва вигукувала у відповідь на триповерхові наші матюки та ремствування: «Бабко, віддай пляшку, ница тварюко, нам на пиво не вистачить!» - «Спасіба, студєнтікі! Спасіба!» Після того ми ніколи не залишали пляшки без нагляду, просто не випускали їх з рук! Хочу, щоб єдиним конкурентом у пляшкозбиранні був, як колись, миршавець Дрінч, який змітав всю склотару на своєму шляху зі швидкістю японського пилосмока, але не крав з-під носа і, до того ж, мав свої денні розпорядки, які справжній мисливець завжди міг відстежити й випередити Дрінча!

Несамовитий танок викривлених перспектив Знайомої Вулиці. В кульмінації вона приймає позу перпендикуляра стосовно площі Тролесо. Наявно простежується невидима звідси, але легковгадувана подальша синусоїда Знайомої Вулиці. На горизонті, щойнополаманому оператором-маніяком - пласке чорно-біле (фіолетово-сіре) зображення хрестоматійних гір. Фасад «Біломору». А де Вершник? Вершник-без-голови-без-вежі? За якихось п’ять умовних хвилин спостерігається повний анімаційний цикл бляклого й невиразного місяця. Захоплення. Щире бажання поділитися побаченим з Майком, погляд якого волочиться ліворуч голографічними зображеннями фіолетових авто та пішоходів. Неспроможність говорити викликає спазматичний, проте, все одно, щирий сміх. Майк на це пропонує піти відлити. З мовою впорався трохи ліпше. Ось тут починається шоу! Центр Міста. Типова для центру вулиця з нетиповою (ще й досі викривленою у перспективі) спальнорайонною архітектурою. Раптом прикидається типовим подільським провулком. Сушить. Судомить щелепи, вилиці, зуби. Діамантово- новокаїновий марш, ніби не біль. Проте зуби всі щільно зрослися. Довкілля періодично перетворюється на матові жовто-гарячі, зелені та жовті спалахи. Майк простягує яскраво-синю конволюту із жовто-гарячими колесами. З двох пересічну істоту враз попускає… Спускаємося бетонними східцями. Паркан-сітка. Глухий колодязь знешиблених стін із чорною бронею дверей, зачинених намертво. Східці до підвалів з бляшаними дахами та ґратами. Чудове місце, аби відлити. Напад клаустрофобії відвертає від справи честі. Істерика через несподівану сімку силуетів вигляду лютого, надто мужнього, що спускаються східцями. Безперечно це глюки. Чомусь занадто бентежать. Випадання з рота розгризених жовто-гарячих колес. Я чимдуж вилітаю на вулицю…

Тато каже: «Я знаю, всі друзі твої наркомани!» Дуже дивуюся з цього уві сні. Звідки він знає, що друзі мої наркомани?… У зв’язків причинності не буває. Причинність, натомість, існує для не зв’язків. Тато, приміром, у Джона - хімік. Щойно прийшов з роботи. В кімнату влітає. З-під канапи миттю виловлює протигаз. Одягає (орден ВТО - забезпечений!). В такому вигляді спить - зачинив за собою двері. Вранці навіть не каже бай-бай двом кришталевим блазням - надто короткий відтинок простору між протигазом та вхідними дверима… Можливо, Майк - десь у top-10 нашого вбогого гіт-параду, але Джонік - безперечно вже за межами, по інший бік усіх гіт-парадів, усіх звичних і необхідних людству розподілів та сортування світу на кращих і гірших, просунутих і тупих, сильних і кволих, здорових та хворих… Майк іде кудись босоніж без пальта. Ось на вішаку його пальто… мешти під ним на коридорній підлозі. Куди б це він? Тупикове галуззя еволюції сюжету сновидіння. Безсюжетні коментарі до сну.

О, як мерзли ми, як мордувалися взимку! Наче навмисне, разом з погодою закінчувалися гроші, вписки, вмазки, настрій - ми вешталися під усіма варіантами коліс від реланіуму до автомобільних - у грипозній лихоманці, у мокрих шкарах, з червоними носами й білими від холодуруками, обкручені, неначе зашморгами, жалюгідними шали ками, які нещадно гризуть і муляють шию. Зі строкатих, яскравих тропічних метеликів та райських птахів ми перетво- рювалися на параноїдальних андроїдів, непоказних богомолів, першими приморозками вбраних у кольори непроглядної темряви, але все одно, незвичних для пересічних громадян. Лікарняна білість вогкого снігу, поцяткована сухотними бризками кривавих горобин. Рятівний тролейбус № 16, що волочив на БЖ з Майдану. Ми весь час кудись неквапно поспішали чи неспішно квапилися, хоч не мали жодних справ. Тільки тепер мені нарешті по кайфу пішкувати цим маршрутом, іґноруючи привабливо освітлені взимку коробки № 16, напхані людьми. Тоді ми або їздили, або бігали, метушилися, хоботилися, або плавали у формаліні запаморочливо нестерпних сексуальних бажань. Тепер я, позбавлений хіті й неіснуючих «справ», дістаю насолоду від піших прогулянок спотвореним Містом: ростуть, ростуть у щільних нетрях Софійської, Михайлівської, Малої Житомирської, Михайлівського провулка лискучі фурункули бізнес-центрів, один з яких своєю неоковирною золотою зіркою на даху витворює разом з новонародженим місяцем мусульманський прапор на шовковому каламарному небі тихих дзвінкопрозорих ночей. Станція Фунікулера - скляний купол з казковими вітражами - єдина перебудова, що не суперечить архітектурі серця, хоча й шкода жовто-червоного вагончика зі східчастим дахом - замість нього тепер звичайний тупомордий автобус, але дух його дивним чином зберігся у «страшному й метушливому електричному прийдешньому людства» (* зноска. - Прим. М. Булгаков, «Біла Гвардія»). Можливо тому, що перед входом збереглася діорама, де за шклом бігає Боричевим Током трамвай, а вздовж набережної стоять старі дерев’яні човни, й вагончик Фунікулера - саме східчастий… Балкончик понад прірвою, затопленою снігом і плямистим сяйвом вогнів Подолу, прірвою зі скарбами дивовижних альтанок на схилах, стежинок і лавочок. На балкончику приємно годувати синиць з долоні, курити й цілуватися, не відриваючи очей від Міста. У вагоні - тепло, порожньо, насувається відчуття Дніпра внизу - пізній вечір. Нестерпно болить зуб. Джанніс лікує зуб небезпечними поцілунками, висмоктуючи біль. Окрім нас, виявляється, у вагончику є ще один пасажир - бомжвар’ят, «поет Нікалай Палкін… купі сборнічєк! рупь стоіт… «Расплєла косу бєрьоза» - ну викапаний персонаж з «Московіади» Юрія Андруховича. Морок. Але інколи - зрідка - ми несподівано мали гарячий чай в «Еланді» й вино в «Бахусі», жваво базікали навсібіч, або багатозначно поринали в мовчанку з непроникними обличчями, а на вулиці падав пухнастий булгаківський сніг, стояв нуль чи мінус один за Цельсієм й вечори були жовтими від ліхтарів, пухнастими, вогкими. Тоді ми каталися обледенілим Узвозом на фанері, ящиках, на різьблених дубових стулках дверей - тьмяних, величних, вирваних з обшивки іспанського ґаліона чийогось вікового затишку, розміреного життя серед книг, прес-пап’є й портсиґарів, а одного разу навіть на чавунній кришці каналізаційного люка, з-під якої шалена швидкість викрешувала букети святкових іскор. Я мріяв промчати цим смертельним шляхом на якомусь Winsent Black Shadow, чорт забирай, або на такому Харлеї, якого ми бачили колись на Арбаті у вітрині, суцільно затягнутій чорним оксамитом, завішеній чорними футболками із зображеннями різних монстрів та представників містично-героїчної фауни на кшталт вовка, з написами Metallica, Nirvana, - лискучий новісінький байк стояв у центрі, а під його колесами вешталися, милися, качалися, гралися, потягувалися й спали двоє граційних чорних кицьок-підлітків. Ось на такій машині й у шоломі вікінга, з рогів якого з переможним сичанням плюються у нічне небо й прокреслюють за плечима князівський плащ бенґальські вогні! Ми вар’ювали й не думали про те, де ж, власне, будемо сушитися й грітися, - можливо, саме через це ми згодом знов опинялися на Подолі в «Бахусі», або в якомусь пивняку-гадючнику біля метро Контрактова площа, й хтось підігрівав нас спиртним… тим гіршим бувало пробудження, що невблаганно приходило до нас разом із черговим метеорологічним ошуканством… Найпохмуріша, найважча пора року для тих, хто навіть влітку мерзне. Зима - це дупа. Летаргія. Мене кохана вже не гріє. Немиті тиждень ноги, шия. Немитий хаєр. Летаргія. Знаєте, як гіпі знає, коли йому час митися? Коли на плетених з муліне фінічках зникають кольори. Насправді, це - така ж нісенітниця, як і підсадка з першої вмазки! Просто для миття часто не було жодних умов…