Замість крові - Поваляева Светлана. Страница 18

Вибух назрівав, як гроза. Наразі Джанніс лише почала глибоко ритмічно дихати… але я вже бачив між її та Дюбелевим сонячними сплетіннями зародок кульової блискавки…

- Пішли на канапу! - молитовно прохрипів Дюбель.

Вмить вони опинилися на канапі. Джанніс - верхи на Дюбелеві. Я бачив, як його огортає та пронизує тваринний жах: в’їхав нарешті! Запізно! Джанніс міцно тримала його зап’ястя, щосили притискаючи до ліжка ці дурні чоловічі руки, які намагалися її пестити, й з кожним вдихом припадала своїм сонячним сплетінням до його сонячного сплетін- ня, й з кожним видихом рвучко виструнчувалася - ніби виштовхуючи з себе щось разом із повітрям у прочинену кватирку. Дюбель декілька разів поривався підвестися, шарпався й сичав, але крихкотіла та, наскільки я знаю, досить квола Джанніс вмить вкладала цього кремезного й сильного чоловіка на лопатки, навіть не припиняючи своїх маніпуляцій. Я бачив: те, що вона робить - процес спонтанний, незапрограмований, вона сама не тямить ані призначення, ані кінцевого результату цих дій. Начебто нею щось керувало, а сама вона й не тямила, що відбувається, навіщо.

- Ти хочеш трахатись?! Ти хочеш трахатись? - ревнув Дюбель й раз у раз істерично повторював це, наголошуючи на слові «трахатись».

- Я тобі, блядь, зараз покажу «трахатись», мудило! - раптом прогуділа Джанніс таким голосом, з таким тембром, що я ледь не втратив свідомість: це був не її голос! Жодної знайомої інтонації, ноти… Це був пиздець, а не голос! Я ніколи не повірив би у щось подібне, якби не почув сам! Коли читаєш про усіляких там медіумів та черевомовців, або таку пургу женуть різні ексцентричні мудозвони, поведені на різноманітних магічних заморочках, ніколи не віриш. Тебе нудить від дріб’язкового пафосу й дешевого драматизму усих цих «відьом» та «маґів» - реальних гемороїв, особливо для енергетично виснаженого на відходняках наркомана: «як остопизділи мені містичні бляді, обвішані восточною хуйньою»! (*Зноска - прим. Лесь Подерв’янський). Єдина їхня мета - безглузді маніпуляції з до себе подібними. Я знаю одного такого Професора, блін, який прогружає мозки шизонутим німфеткам, використовуючи у свій хитровиїбаний тантричний спосіб всі їхні перлисто-рожеві свіжі отвори для зливу свого застарілого сифілісу. «Трансцендентальним тєлєгам» я не довіряв ніколи, попри те, що ніколи не був законсервованим раціоналістом, напевно, я просто створив культ абсолюту: чиста свобода сприйняття, безособовість усіх див цього світу. «Я не підозрював, яка дріб’язкова моя мрія. Я вважав, що осягнув найбільшу мрію мого покоління: я хотів бути чарівником. Таким було моє уявлення про славу. Ось заклик, заснований на всьому моєму досвідові: не будь магом, будь магією» - ці слова належать Ф. - безсмертному Леонардовому другові - послання з дна божевільні, виразний шепіт крізь гамівку в безтямну, безнадійну людську ніч. Але…

Схоже, Дюбель спрутенів від грубого, майже чоловічого голосу Джанніс, схожого на гудіння зимового вітру в комині, не менше за мене («у тебе був голос, як у єнота!»). Принаймні він підкорився. Його просто паралізувало. Він більше не чинив фізичного опору - тільки промимрив ще кілька разів, напевне, не вірячи в те, що відбувається й намагаючись себе заспокоїти: «Досить ваших дитячих вистав з кривавими феєрверками! Хотіли мене вразити? Вразили, бля! Налякали до всирачки! Я вам вірю: існує всяка містична поїбень й потойбічна прутня! Пиздаті червоні спалахи - я в захваті! Відпусти мене! Ти вже продемонструвала свої здібності!»

Я не зрозумів, чому він гадає, що якусь прутню робимо з ним ми обоє, а не одна Джанніс. І які криваві спалахи малися на увазі? Я був переконаний в тому, що я - просто спостерігач. І майже переконаний в тому, що Джанніс впритул не бачить жодних червоних феєрверків так само, як і я. Я помітив, що вона, змучена, майже виснажена, неначе намагається - неусвідомлено - подолати якийсь бар’єр: щось не дає їй зупинитися й примушує до подолання.

- Годі! Класний атракціон! Я вже натішився! Відпусти! - благально волав Дюбель, в його голосі бринів страх.

- Стули пельку, вилупок! Ти подивись на себе! Якби ти міг бачити, на кого ти схожий! Ти - монстр! Потвора! Допоможи мені, козел - не пручайся! Ти мене виснажуєш! Господи, якби ти бачив, на що ти схожий! - задихаючись скоромовкою бубоніла Джанніс з таким надривом, ніби боролася зі смертю. В низькому гудінні її голосу чулися глухі вібрації, якесь пришіптування, тон був відчуженим і водночас парадоксально, по-людському емоційним: відраза, огида, лють. Я раптом побачив Дюбеля, якого з місця, де я сидів, за спиною «вершниці» Джанніс бачити не міг. Видиво привело мене й у стан шоку, й у стан якогось хворобливого захвату водночас. Дюбель?! Це була напівпрозора червонувата істота лише з ледве вловними рисами Дюба. Щось схоже на потворну комаху з однойменного фільму Девіда Кроненберґа за Барроузівським «Голим сніданком». Щось середнє між сараною та цикадою з рухливим спіралеподібним хоботком й фасетковими очима - натуральний макабричний упиздень. І оце напівпрозоре «щось» жевріло червонуватим світлом, всередині нього тьмяно мінилися й перетікали, ґальванічно здригаючись, ніби то нутрощі. Споглядання цього викликало у мене мерзотні спазми в шлунку й відчуття піску в очах.

Дихання Джанніс виривало з почвари та штовхало повз мою скроню до прочиненої кватирки якісь ледь помітні, схожі на клапті й згустки легкого червонуватого туману «еманації». Блін! Нудить від цих штампів, але я не знаю, яким ще словом назвати побачене: не світло, не сяйво, не туман, бодай щось, що можна було б описати шляхом порівняння зі знайомими явищами. Мені раптом примарилося, що Джанніс хоче «перетрансформувати» Дюбеля: витягти й викинути за вікно ту частку чужої людині енергії, яку залишив у спадок промедол. Якщо це твердження не було емоційним плодом моєї фантазії, то чувак справді був уже не зовсім людиною: нічого бридкішого й жалюгіднішого я не бачив за все своє життя.

В чому, спитаєте, полягав намір Джанніс стосовно Дюба? Він на фіґ не був їй потрібен, як, власне, й усі інші люди. Просто він її дістав, допік до печінки, й вона відреагувала жорстоким нападом. Не хотіла відчувати бодай якоїсь залежності від нього. З нею завжди таке траплялося: раз-у-раз вона лише своїм наміром провокувала якісь контакти з іншими людьми, адже була все ж таки, як й усі люди на Землі, колективною істотою. В дитинстві Джанніс з маніакальною ретельністю скалічила, розчленувала, випотрошила кілька десятків ляльок (жертви дітей потрапляють до лялькового раю, де їх підштопує целулоїдний ляльковий бог під шкільні фортепіанні муки «Лялька захворіла» й «Похорон ляльки»… в дитинстві Джанніс богом над усіма ляльками була не Барбі, а Мальвіна - найкрутіша почвара совкової іграшкової промисловості, яка рідко з’являлася в універмагах серед клонованих Катрусь з яскраво вираженими рисами «українського нацдебілізму»…) Джанніс мені колись розповідала, що їй так і не вдалося провести свою чорну месу над Мальвіною, бо це була дорога лялька, - батьки подарували Джанніс Катрусю. Нацдебілка була улюбленою лялькою, тому відбулася лише зірваною перукою й принизливим позбавленням автентичних сорочки, запаски й віночка. Дівчинка росте серед ляльок: батьки - це ляльки, яких не дозволяється розтинати, натомість можна діставати істеричною впертістю; однолітків не можна роздягати й здирати з них скальпи, натомість можна закинути їхнє існування в найдальший кут сприйняття довколишнього; чоловіків не можна вбивати, але їм можна робити боляче, навіть не торкаючись… Але, погодьтеся, будь-який контакт ніколи не буває однобічним. Коли Джанніс відчувала, що людина починає «пускати в ній корені» - вона панічно тікала. Кидала цяцьку й зникала за щільною стіною своєї відрази, відчуженості, душевного вакууму. Робила це брутально й рвучко - без жодних соціально-побутових вистав, прийнятих між людьми. Люди не вдуплювали, що за кидалово відбувається, чому їх спочатку наближують, а потім відштовхують? Це стосувалося всіх, не лише факерів та папіків. Люди не врубалися в одну дуже просту штуку: від Джанніс не можна нічого хотіти, вимагати, бажати, чекати у віповідь, прагнути - жодної дрібниці. Вона сприймає це, як насильство, ув’язнення, зазіхання на свою свободу. Leave the kids alone! Взагалі то Джанніс могла віддати будь- що будь-кому - і в матеріальному, і в нематеріальному сенсі. Але - не тоді, коли людина починала вимагати відповідної своїй приязні та прив’язаності поведінки. Джанніс відчувала зародження чиєїсь потреби в ній задовго до того, як це починало оформлюватися в зовнішню поведінку, вчинки, висловлюватися… Вона жила на цілком інакшій швидкості сприйняття, аніж довколишні. Джанніс вдиралася в життя людей, й воно ніколи не залишалося таким, яким було до її вторгнення. У всіх, хто з нею контактував, починалися разючі пертурбації в стосунках з друзями, коханцями, батьками, знайомими, колегами, у побуті, в роботі: човен їхнього повсякдення неконтрольовано змінював курс й розвалювався на дрейфуючі кавалки - залишалося або йти на дно, або пересідати на аероплан, на «маленький цепелін». Стиралися, скрешувалися стосунки, які до появи Джанніс існували роками, міцно корінилися у стінах та на дні траншей усталеного модус вівенді. Зрозуміло, Джанніс нічого для цього не робила навмисне - вона навіть не знала про спричинені нею зміни, а якщо й дізнавалася, то випадково й глибоко постфактум, останньою. Всім, хто прагнув, аби звичне життя поступово пішло шкереберть, досить було просто заприязнитися із Джанніс. На жаль, окрім мене про це, здається, ніхто не здогадувався. Джанніс не справляла враження фатальної жінки, навпаки - зачаровувала своєю щирістю, бо завжди остаточно вірила в розігрувані нею ролі. Дзюра в свідомості. Попри її зовнішню екзальтованість, Джанніс все було глибоко по киям. І всі. Джанніс - це хаос, мішанина миттєвих швидкоплинних реакцій на все без винятку довколишнє. Реакцій, рідко коли пов’язаних з процесом інтелектуального мислення або відтворенням емоційних шаблонів. Це було наслідком безпосереднього сприйняття. Зненацька нахилитися й рвучко підібрати з підлоги метро чи з хідника кимось загублені (або навмисне викинуті) квіти - одна з несподіваних, незбагненних заморочок Джанніс. Гадаю, не лише предки Джанніс та її колишній чоловік були переконані в тому, що місце їй - у божевільні… Гадаю, Джанніс, в свою чергу, була переконана, що весь їхній світ - суцільна божевільня, яка спеціалізується на методах примусового лікування соціально-побутовими транквілізаторами моральних установок. Конфлікт версій… Проблема поколінь обмежується однією єдиною «Шнягою Про Ксюшу Тата й Молоко»! Я розкажу її якось пізніше, бо зараз, холєра, справді в облом! А, може, й ні - краще зараз: «Все про батьків та дітей»! Настало лiто й запашнi коноплi в Мiстi Мертвих зазеленіли солодкою тишею повні долоні отрути широко розкритi зелені добрі долоні розчепірені пальці терпкого зеленого сонця зеленого меду зелених очей пухнасті вії вкриті медовим пилком збирайте бджоли свій нектар лише з конопель! настало Лето спека у мертвому Мертвому Місті перетворила кожну мить гудіння комах і цвітіння конопель на марсіанські хроніки настало Літо з духмяною зливою й перетворило Місто на джунглі… Самітники прочинили свої келії по вулиці Олегівській, що скидається на бруковане пересохле русло потаємної гірської річки зі схожими на мушлі раків відлюдників пошарпаними будиночками, в яких без світла й води, з повними серцями натхнення, геніальності та злості, мешкають божевільні митці й «особи, наближені до імператора». Бо… якщо генію весь час казати, що він козел, він перетвориться на злого генія, казав Дюб… Татарський цвинтар вкрився бузком та півниками, аквамаринове небо - пір’ястими хмаринками, а внизу, в маленькій дзвіниці Хрестовоздвиженської відтанув і мелодійно ворухнувся голос Мертвого Міста - Міста Мертвих, Урочища Гончарів, рясно захаращеного конопляними плантаціями. Тепер там «сто злоїбучих котеджів на Подолі» - у-уу! ненависті не вистачає на виродків - убивць нашого Міста! Будинок на Воздвиженській, де народився Булгаков, також, напевно, прикупить незабаром якийсь Вован чи Толян - закатає у ковролін та пластик, жалюзі модні поначіплює… Най вас передоз оральними брендами трафить! Тепер з Дерев’яних Сходів краще вниз не дивитися - замість химерного й буйного Зеленого Життя - перековбашена тракторами мертва земля, Сіра Смерть… «Най би їх ядерним вибухом унезалежнило», курва мать! Йобані будівельники «здєсь будєт город сад»! Не-на-вид-жу… Менше з тим… тоді ми стригли у Мертвому Місті траву в поліетиленові пакети - на молоко, бо найчастіше то була безмазова дичка, яку нема сенсу курити. Мусора парилися в своїй амуніції під ніжним ранковим сонцем у вогкому мікрокліматі урочища, немов у лазні, але все одно пасли «косарів галявок» - здебільшого викупали за методичними рухами верхівок високих конопляних заростей, тому операцію збору недозрілого врожаю ми здійснювали зі спущеними штанами - ніби, у разі чого, ми тупо сремо тут у випадкових кущиках… І ось ми у Ксюші на флеті, попередньо ще поцупивши дві банки згущеного молока в подільському гастрономі, варимо молоко з цілої торби дички. А будь-яке молоко має таку підступну особливість: тобі завжди здається, що перший дозняк не впирає! Ти чекаєш приходу, чекаєш… а воно не впирає й не впирає! І ось ти п’єш другий, вдвічі більший дозняк, бо наркоманська Жаба - непереможна, й тут тебе накриває перший! А невдовзі й другий, і замість яскравих польотів понад коноплями в компанії метеликів, ти переживаєш жахливий глюканоїдний кошмар, схожий на той, який Акула Хант переживав під час реєстрації у готелі «Мінт»! Причому, на цю мулю ловляться всі й завжди! Зрозуміло, що на Ксюшиному флеті розклад був класичний. Тєлєга стосується миті, коли нас накрило другою дозою, на столі тішила око ще половина трилітрового слоїка масної зеленуватої рідини, а по хаті стояв непередаваний штин щойнозвареного молока. Майк, Богданчик, я та вдягнена з приводу літа лише у довгу розтягнуту маєчку на голе тіло Ксюха (прошу на це особливо зважити, бо це, як виявилося, й було головною притичиною шняги… у французьких бульварних детективах такі зачіпки навіть виділяють курсивом, аби читач правильно врубився в тему) сиділи за столом й мовчки втикали у півслоїка молока. Раптом ми почули звук ключа, що повертався в дверному замку. Тато прийшов на обід. Ксюші вистачило кількох секунд, доки тато роззувався й одягав капці, щоби вилити в раковину молоко, помити і слоїк, і горнята, з яких ми пили й усістися знову за стіл. Вийшовши на кухню, тато побачив «німу сцену» з чотирьох геть заціпенілих осіб, які засклілими поглядами дивилися в простір перед собою. Весь Ксюшин прихід від досить-таки доброго молока було вщент зруйновано страхом перед майбутніми розборками з батьком й перетворено на суцільну параноїдальну кайфоламку. Сидячи на Сходах, ми донишпували й відверто сварили Ксюху за те, що вона вилила продукт, а Ксюха маялася вигадуванням правдоподібної шняги про інцидент. Врешті- решт, під вечір, геть виснажена, вона народила таку тєлєгу: «Однокурсники зайшли в гості, Майк зварив зелений чай з цілющими лісовими травами, всі полікували трохи свою розладнану літньою сесією психіку, та й пішли гуляти, аби не заважати татковому відпочинкові». Розповісти це Ксюші не вдалося ані ввечері, оскільки, на момент її повернення додому батьки вже полягали спати, ані вранці, бо, коли вона прокинулася, батьки вже пішли на роботу. Ще півдня неймовірних психічних страждань, і ось, нарешті, батько приходить, як і вчора, на обід. Ксюха, яка встигла за цей час відшліфувати й вивчити напам’ять свою брехню краще, аніж білети на іспит, з нетерпінням чекає, коли ж тато запитає її про підозрілих вчорашніх суб’єктів та підозрілий запах у квартирі. Тато й справді запитує: «А хто це вчора в тебе був?». Ксюха набирає в легені повітря й з місця в кар’єр починає свою сагу, але тато уриває її на півслові: «А чому ти була гола?». Аут! «Присіла фауна на сраку»! Пологова травма на все життя. Висновок, «мораль сієї байки» й така інша прутня - «по базару»: не варто сушити собі мізки жодними версіями. Ми - те покоління, яке ніколи не пристосується до соціуму, наскільки б віртуозно не намагалося брехати. Неможливо догодити тим, хто тебе впритул не бачить й помічає саме завдяки твоїй брехні. Не бреши - й тебе не помічатимуть, ти спокійнісінько підеш собі своєю дорогою, на якій тебе навіть мусора не зґвинтять.