Замість крові - Поваляева Светлана. Страница 22

«Невідомо, хто спонукав хворих позв’язувати брудні простирадла, білі халати й фартухи, та вирушити на ловитву метеликів. Вони напнули на металевий каркас сітку від комарів та спорудили сажалку. Вийшла легка кругла клітка, де повзала у неволі, перебираючи лапками по чарунках сітки сила-силенна лускокрилих, що зліталися з позбавленого зелені міста на квітучі галявки та клумби лікарні для душевнохворих…»

Згрібаю листи, папери, рукописи - добуті сакральним шляхом фетиші, за всі десять років накопичилася цього лайна ціла поліетиленова картата торба кілограмів на п’ятнадцять (з таких торгують на хідниках сиґаретами й дрібним підробним крамом, шмотками на ринках, з такими раніше тусували кордонами «челноки»). Докладна історія кожного дня фетишиста: фантики, фотки, обгортки, записки, нотатки, квитки на концерти й театральні вистави, програмки… папірці, аркушики, шматочки… все зберігає біль пам’яті про щось. Щоденник Джанніс я спалю в першу чергу! Пам’ять - ракова пухлина мозку, страшна хвороба, нечутний невичерпний біль метастаз яскравих миттєвостей - жовтих метеликів, хвилин, годин, навіть днів…

«… Врешті-решт пацієнти поставили вимогу до головного лікаря відрядити до центру міста черницю-доглядальницю та звільнити там усіх метеликів…»

На дворі холодний пронизливий вітер шматує на грудях сорочку. Розпатлана ніч щаслива: їй не самотньо сьогодні: розширеними зіницями ковтає видовище величезного неприборканого багаття. Вихоплює з нього папірці, що запікаються від вогню, наче кров. Рукописи… Вони горять!

Кволо, але - горять. Важко горять й довго, бо їх багато. Ніч погоджується їх поворушити, лізе в скажене полум’я просто руками - по лікті занурює, голіруч копирсається в зошитах, які стоплюються, немов смола, бурштин… Не можу очей відірвати!…

«… Вуличний рух зупинився, тому що всіх вразила ця надзвичайна подія. А коли люди зрозуміли її сенс, то відкрили в ознаку солідарності ворота божевільні, щоби обдарувати її в’язнів свободою та любов’ю».

Метелики… чорні вогненні чорні сиві чорні білі пергаментні вогняні чорні… розлітаються на всі боки глибоко в безодню темряви… може вітер з’їдає їх? Вітри живляться метеликами.

Зрозуміло. Тепер я знаю… Пече в обличчя - полум’я розбуялося. Ніч. Вітер. Збожеволіли. Ввв! Танцюють, щасливі…

Мені було до запитання смішно листи були до запитання повз адреси не вказано просто осінь даруйте, весна… але ж літо дощить… дощ зустрічається з подушками збитого автомобілями снігу хтось розгрібає листи руками хтось до запитання пише відлигу про що це? зробились коротшими ночі забив смітники туалетний папір пиши до запитання хтось тебе хоче хтось викресав з каменю музику лір ящірки сторчголов скам’яніли рубінові хвилі спекотного моря ми до запитання мідій ловили й до запитання їли докори сліпого багаття та білої риби зелених зірок теракотових стежок і нас не любили, бо ми не любили, ніхто нас не знайде у сірих конвертах… Піду вже, поки обурені сусіди не викликали пожежників з міліцією в комплекті, я - ніби законослухняна людина. А в моїй країні закон такий: покидати чергу не можна. Той, хто проґавить свою чергу, - позбавляється права на сон. Залишається тільки право на втому…

Стеля… відключений телефон… з шиб не змиваються брудні мармизи… по всій підлозі - купами непотрібні тепер фанфурики, реактори, аптекарські ваги, сувенірна забавка - двадцятикубовий баян з двома гральними костями в гліцерині, примус, знайомі довідники з хімії, «Фармакоґнозія», Йоган Гайзінґа… на стіні - мене шістнадцятилітнього (малювали на Узвозі санґіною) портрет, до голови якого я чіпляв зрізані дреди, адже ті, «прядив’яні», швидко псуються, - колись схожий на літнього Макса (мокрого їжака, бо на літо дреди відчикрижував, а поскубаний хаєр не рівняв), а тепер - постарів поступово й наблизився до напівживого ориґіналу… хто з нас чий портрет?… перверзії Доріана Ґрея… хтось колись увігнав баян у ватман - туди, де зображено мочку вуха, де носять кульчики… й пил у павутинні старіється… home, sweet home!

Я мало що пам’ятаю з тих двох років, які просунули мов нескінченний закопчений товарняк крізь мозок та легені, з повільним гуркотом вічної мантри білкового організму «їсти - спати - їсти - спати - блядь. Шлунок - дупа - шлунок - дупа - Бог». Я втратив контрасти, втратив барви до майже чорно-білого стану сприйняття декорацій довколишнього світу. Я перетворився з ареального підвиду вихухолі - Нахухолі, на глобальний підвид Похухоль звичайна. Цей період був схожий на животіння всередині велетенської глибоко- водної медузи, і я можу лише підтвердити, що Кен Кізі не збрехав. І Берджесс, і Барроуз, і Велш… Вони цілком відповідали за базар, навіть за ту частину базару, де перед напівзотлілим джанкі постає право на надію. Я відчував це, попри відсутність у моєї тодішньої оболонки навіть непевної думки про існування надії. Надії на щось більше за повсякденне буденне пересічне неодмінне існування хліба, зупи й сечоподібного кволенького чаю (я відмовився навіть від чифіру, видобуток якого забирав весь мій вільний від нейродислептичного коматозу час у дурці). На відходнякових депресняках, пов’язаних вже не з Процесом (нарити, затаритись, повідривати хвости, зварити, втертися), а з наслідками «лікування»: світ йде від тебе куди подалі, залишаючи твій напівтруп у пустелі Лоботомія: «на мертвому Полі Див лежав мертвий Буратіно, й над ним кружляла зграя мертвих дятлів». Я увірував у Господа Вашого Ісуса Христа й міг тоді годинами просувати бомжів, алконавтів та інших мирних убогих громадян за Євангелієм. «І не довбіться без потреби, а тільки лиш задля відтягу, і обломиться вам, і не одягайтеся попсово, й не водіться з лохами й мажорами, бо метушливі вони, а хто робить то - тому гоппоньки!… єврейсько-татарське іго на чолі зі Штолі Бакаком… не випаровуйте килим і не відвисайте на вторяках, а висаджуйте на кристали циклічного драйву… прікруті фітільок, Марія, каптіт… My fucking bonnie didn’t over the ocean! I could’t rather die in ocean waves! Or in hotel «California»! Let him loose your Death! Let him eat your mind! Let your power drink his Death! Let the moment be alive! Let the moment live ’cos Dead CAN’T dance!!! Спочатку була тирва - первинна квазіматерія. Великий Меґаспрут - Восьминіг Їбучий (за іншою версією - Глибоководний Крабохряк) в шаленій люті з приводу понеділка полущив її своїм дзьобом (потрощив клешнями) на тирсу, і стався світ речей - мирва. І з’явилася сама собою (бо в понеділок завжди всяка хуйня трапляється) пирва - суб’єктивна антиматерія… Джорж Лукас енд Альфред Гічкок, «Кривава тирса-3», прем’єра наживо! Шоу для параноїків «Відшукай приховану камеру» або «Сам собі прихована камера». Хто ходить в гості зранку, той чинить дуже мудро: то тут є грам, то там є грам, на те воно і гості… Наші стільники повні меду, а ваші? Най буде з вами Господь, свині!…» Я ходив до якоїсь урбаністичної церкви (чутки на толоці: «Дред став улюлюком!») й по артезіанську воду до бювету. Крізь сіру каламуть товстого куленепробивного шкла я інколи помічав зображення колишніх знайомих, шкіци краєвидів та предметів, існування яких мене аж ніяк не зачіпало. Я поважчав на тридцять п’ять кілограмів. Іноді робив рефлекторний порух головою - жест ґорґони Медузи, з якої зголили її дредоподібних змій. Можливо для таких, як Дідусь Джанк, наркотик і є чимось на кшталт перпетуум мобіле, але де вже нам, дурням, чаювати!… Я не вживав навіть міцного чаю, кави, пива й сиґарет: «Мораль сей басни - по базару: весьма опасен кайф на шару!» (*Зноска - прим. Тарас Ліпольц, «Кайф на шару» - зі збірки «Кримінальні байки»).

9. Gimme Shelter!

Все. Досить про це. Світ(ло) в кінці тунелю існує абсолютно для всіх: МОРЕ! Врешті-решт, море виникає в кінці будь-якого найсірішого найхитромудрішого тунелю, бо тунель - це мушля, а мушлі живуть у морі. От і я, побачивши якось зненацька на календарі, від якого я протягом року механічно здирав аркушики, слово ТРАВЕНЬ (МІР - ТРУД - МАЙ?!) з двома цифрами поруч, відірвав дупу від обжитої мандавошками канапи й поволік свою захаращену наїдками нейродислептиків мушлю до МОРЯ. Мушля - це дупа. Дупа - це мушля. Тунелі, в яких живе слиз, лайно, тління, смерть і Смердюча Вічність.