Замість крові - Поваляева Светлана. Страница 3

Я хотів розповісти про намір Джанніс, про її напівсвідоме (й від того чисте, геніяльне) володіння побутовою магією ситуацій, - цим павутинням, цим сноподібним плетенням реальностей власного життя й життя всіх, хто випадково в ці тенета потрапив… Джанніс була справжньою «музією» (*Прим. - тут і наст. - Флорінда Доннер, «Сон відьми»), справжнісінькою (як на мене) «куріозою»*. Але настільки була видатною та триденна діонісія, що я просто не можу не згадати про неї детальніше, тим більше, що, наскільки я міг тоді відчувати, а зараз можу судити, намір Джанніс вже тоді почав потроху випускати свої кігтики, хоча вона ще не опанувала володіння ним так віртуозно…

Я забув назвати себе. Але поруч із Джанніс це - природно.

Навіть давно вже не поруч із Джанніс, це - все ще - природно. Дред. Мене звали на толоці Дред. Зрозуміло, через мою «зачіску» (якщо не користатися сленґом. Але сленґом не так просто не користатися…) Важко собі уявити зараз мене з хайром до пояса, заплетеним у дреди - наполовину справжні, растаманські, як у Боба в марлі, наполовину - обкручені кольоровими нитками муліне… Це досить тупо, але справжні поганяла не вибирають, так само, як ім’я при народженні. Поганяло тобі дають, воно чіпляється… і все. Так само, як з іменем: «шо нє рожа - то Сєрьожа», й тут раптом який-небудь Артур чи Климентій - поруч із Джаґером (справді схожим на старого Міка толкієністом), Моррісоном (справді схожим на Джима малолітнім недоумком, який амбулаторно підживлюється на дурці колесами й навіть не може вивчити текст «People are strangers…» й так далі), Сашою ДДТ (не схожим на Шевчука), Мерилін (не схожою ані на Монро, ані на Менсона), Обломістом, Крокодилом (перший паросток київських планових пушерів, крокодил від трави зелений ботанік), Ґаммі, Свєтою Ґрінпіс, Роні, Шизґарою, Пропелером, Фрекен Снорк (викапаною Фрекен Снорк, яка всюди стромляє носа), Сталкером, Ричардом, Ведмедицею Кайя (попри однозначність звучання, поганяло насправді походить від назви нічниці Arctia caja L. з сімейства Arctiidae), Півлітром, Точкою, Горлумом, Джоном, чи, скажімо, Елічкою Карамелічкою (натурально її хочеться обсмоктати, як цукерку), або Астралом (Астральським) й Коста Генератором, з’являються такі зарозуміло високочолі персоналії, як Фріда фон Ґайєр або Пауль Клей, або Адельфа Ізотерійська, або взагалі Дорзоманки, Фіґлі Міґлі чи Ширка й Виборка (останні три поганяла - для пари шизонутих людей, які свою нерозлучність довели майже до стану сіамських близнюків). Отже, я був Дред. Так само була й Раста.

Сестричка за безмазовим, але солодким нашим фрілавним віросповіданням, яку я (аж ніяк не наввипередки з усіма іншими) кілька разів фачив. На толоці зовнішність не має такої важливої ролі, як у вас, цивілів… Як співає Умка:

«Харошенькие девочки гуляют там и тут, они меняются прикидами и фенечки плетут - я ненавижу их!»… Я - теж…

Я зустрів Расту - природно - на Дерев’яних Сходах десь опівдні. Година, коли гіпі, якщо він - студент (це рідко буває надовго), ще плекає мазохіську надію потрапити на лекції.

Себто спочатку до університетської кав’ярні, а потім - коридором - до гуртожитка, - у цьому маршруті міститься увесь тремкий зміст поняття «потрапити на пари». Раста вся була - втілена каламуть, й на мій «привіт» похитала всіма шарами свого строкатого громіздкого мотлоху, захаращеним дредами, шворками й мушлями патляком та відповіла: «ги - ги - ги…». Стан називається «Мертвий мисливець (на мертвих рушницю зведе)».

- Ну-у-у, Расто, з ранку вже встигла шмалі нахапатися!

- Ги-ги-и-и!

- Поговорили…

Я сів поруч і ми провтикали так години дві - поки Расту трохи не попустило. Плавкий перехід до стану «Риба-труба».

- Ми з позавчора… або з позапозавчора… зависали… - Озвалася нарешті трохи попущена Раста. - І вона? - Начебто знічев’я кинув я, зосереджено роздивляючись шкіряні, бісерні, керамічні та дерев’яні фінічки на її безформних цицьках.

- А тебе з нами не було? От блін… а я думала, що ти спочатку був… а потім десь дівся… ми так наллялися…

Раста вже ладна була пуститися в довгі конопляні періоди описування оргії, гугняво розтягуючи слова з характерним «наркоманським» акцентом, але я простягнув їй підкурену сиґарету й знову запитав: «А де вона?». І подивився в її поросячі очка.

- А а… блін… дякую… її тепер звуть Джанніс.

- Як?!

- Джанніс. Я щось чула, шо це її той пітерський назвав, коли вони трахалися на могилах.

- Звідки ти знаєш? - спантеличено перепитав я.

- Шо?

- Про могили.

- Ну, вона сама ту шнягу всім розповідала, коли ми вже почали другий ящик портвейну… уяви! Той крезонутий гопнік… ми йому прогрузили лав-сторі про те, як наша пташка Фенікс розтягла зв’язку й не може ходити… й він дав бабки на еластичний бинт! Ха!… і Ева з Ретом тіпа похиляли по той бінт й повернулися, панятно, із Заїбелою та Альмійською і ше вистачило на хліб та «Приму» без фільтра… і ми то всьо вихлебтали, й він з нами, а потім каже, шо «всьо-такі нада дєвочкє еластічний бінт купіть», і дає ще бабок… і Рет з Евою знову хиляють тіпа по той бинт, а там згадують про ганделик на Львівській, де є ще ота дешевша вірменська портюшка і Заїбели нємєрєно, і… ой… а! вчепилися за роги тролейбуса - вже п’янючі в дупу - і доїхали до Львівської… - товкла своє Раста (Леді Оболонь довбана!).

- Ра-а-а-ас-то-о!!! Де… «Джанніс»?!… так би мовити… - (Джанніс? Гм… для того, щоб звикнути, варто було би хоч раз назвати її так у вічі, а я (може, єдиний) її ще так не назвав… віч-на-віч…) - А! Ну я ж розказую!… і ми набухалися так, шо капєц… а там… ой! було потім купа піпла… ну всі! Всі-всі! І всі надрінкались! І ми з тою Танєчкою… Танєчку- художницю- з-мушлями пам’ятаєш? - Ще би не пам’ятати… далеко тобі, сестричко, до Мері Барройс: «Ось від кого я направду волочуся, так це від баб. Просто кінчаю, коли вдається зняти й духовно зламати чергову горду чувіху, змусити її усвідомити, що вона - лише тварина й нічого більше. Але ж після того, як її зламали, чувіха вже ніколи не буде здаватися гарною. Погодься, відгонить злигоднями сімейного життя…»* (Зноска - Вільям Барроуз «Джанкі») -…фачилися прямо он там, на прольот нижче, а вона каже: «ой, тут смердить!», а я так хотіла, шо мені було пофіґ думати, а там хтось, виявляється, налюрав… а Віталіна вчепилася в Борюсіка як бульдог й почала нидіти та скиглити, шо її ніхто не любить і не хоче, і шо життя взагалі така безпонтова фіґня - ну, нависла мрачно, і Борюсік ледве відірвав її від себе, і півгодини напрягав Хана, щоби Хан їй кинув палку, а Хан якраз прийшов з якоюсь герличкою, і ця герличка, панятно, не хотіла, щоби Хан трахав Віталіну, а Хан каже своїй дєвачці «давай разом її трахнемо, зробимо добре діло, аби вона врешті дала всім спокій», а Віталіна одразу полізла до них обох, і з герлою сталася п’яна істерика, і вони побилися всі втрьох! ну всі з них лахали!…

- Блядь, Расто!

- Га?!

Але тут, на щастя, підкермували Ані з Евою. Й після привітань одним пивом на трьох, я попросив їх (бо - наскільки я зрозумів, Ева був одним з призвідців цього «кучкового пойобища», хоча й мав на думці лише портвейн-на-шару) розповісти мені нарешті куди поділася ця… вибачте-на-слові Джанніс.

- Було круто. - Сказав Ева, й додав через ковток пива:

«Так круто, що моїй ґітарі - пиздець. І не приснився, а - насправді. Але був такий ніштяк, що я тобі, чувак, навіть співчуваю: ти багато втратив, навіть у порівнянні з халявним червоним фосфором!»

Цей день мав язика глибшого за прірву потрощений розколинами вини напад шаленства опріч усього що коїлося в маленькому всесвіті рот був напхом напханий просторіку ванням брутальних вайдосів але коти незмінно пересувалися своїми траєкторіями прямуючи у бік улюблених місць горищ та підвалів місяць свідомості погойдувався у прядив’яному кошикові й дивився крізь маленьку крижинку кристала на обважнілу від снігу й прокльонів Землю все під ґвинтом здається зимовим… Мене накрило відчаєм. Справжнім.