Орігамі-Блюз - Поваляева Светлана. Страница 15
Голос режисера, схожий на бензопилу:
«Стоп! Фігня! Брехня! Пафос! Все з початку.
Раз… Почали!»
Клацає перед очима: «ДІЛЯНКА А-67Z.»
Вкривається обережними тріщинами гіпсова маска смутку. Тріщини охайні, як сплетіння голих виноградних лоз на обтрісканому вапні стіни старого будинку. Граємо в нісенітницю, тільки без папірця (у неї такі синці під очима, ніби вона штрикається героїном… дим обплітає всі предмети сивими - ніби в інеї - виноградними лозами, каламутна напівтемрява навіює сон з розплющеними очима, сон тремкий, як світло в акваріумі, де повільно пересуваються круглі столики з актиніями прозорих попільничок і драглистими протуберанцями порожніх слоїків з обсмоктаними трубочками для коктейлю… за лишки пива живим мереживом жевріють на склі величезних бокалів з емблемами). Ти починаєш, я продовжую, ані на мить не замислюйся, від повідай одразу. Гаразд, «виголити фрагмент з кішки… -… в стилі жахливої панкової плі шини… -… у вигляді тренувального полігону для бліх… -… супінатори для мізків та ортопедичні рукавички… -… рецепт від плоскостопості лівої мозкової півкулі… -… дуже простий: треба похилити мізки… -… в усіх напрямах - трубами з рідким неоном… -… що тече, як звук реактивного літака… -… коли зливаєш воду в клозеті…» Приїхали! Поїхали, допивай…
Цигарку розчавлює об шкло попільнички при тиском пальців - вона випускає їдкий дим, як спрут - каламар…
Голос режисера, схожий на бензопилу: «Сто оооп! Лайно! Ти розумієш, ви обоє розумієте, що от ви зустрілися, а говорити вам нема про що, тому що ти його ненавидиш, але ти - делікатна людина й навіть собі не хочеш в цьому зізнатися, ти не знаєш, навіщо ти прийшла на цю довбану зустріч, а ти - ти її несамовито хочеш, але ти такий, бляха, крутий хлопець, ти самовпевнений супергерой (комплекси з тебе так і лізуть, але ти навіть помислити не можеш, що це може хтось помітити!), ви обоє поводитеся як справжні ідіоти, але ти - невимушено. Невимушено.
А тобі - тільки здається, що невимушено!
Поїхали!»
Клацає перед очима: «ДІЛЯНКА А-67Z.»
Вкривається обережними тріщинами гіпсо ва маска смутку. Тріщини охайні, як сплетіння голих виноградних лоз на обтрісканому вапні стіни старого будинку. У неї такі синці під очима, ніби вона штрикається героїном… дим обплітає всі предмети сивими - ніби в інеї - виноградними лозами, каламутна напів темрява навіює сон - з - розплющеними - очима, сон тремкий, як світло в акваріумі, де повільно пересуваються круглі столики з актиніями прозорих попільничок і драглистими протуберанцями порожніх слоїків… викидайло альтист біля дверей… здуріти можна!.. залишки пива живим мереживом жевріють на склі величезних бокалів з емблемами… (Порожні слоїки постійно міняє офіціантка, аби картинка лишалася незмінною). Вона мовчить через те, що весь час щось або п`є, або їсть, або за курює сигарету. Він мовчить, вдає, що його все влаштовує. Врешті все з`їдено, випалено й випито. Останню цигарку розчавлює об шкло попільнички притиском пальців - вона ви пускає їдкий дим, як спрут - хмару чорнила…
Він важко підводиться, стоїть, доки вона щось шукає в торбинці, потім одягається й лише тут підводиться теж. Вона рушає до виходу, пропускаючи кельнера, котрий іде прибирати їхній столик, не помічає, що її супутник не рушив з місця - тому зіштовхується з ним й рефлекторно відсахується з миттєвою непідконтрольною від разою. Він легко торкається її плечей, та від чувши цей блискавичний сплеск огиди, опускає руки, важко повертається, прямує до виходу…
Голос режисера, схожий на бензопилу:
«Стоп. Все. Молодці, дуже добре. Можете годи ну перепочити». Світло вимикається й вми кається. Мрія знову бачить себе на початку сну.
На її шляху опиняється біле кошеня. Мрія знає, що воно виведе її до Моря. Тому прямує за білим хвостиком кошеняти, доки воно не завертає до якоїсь хати. Мрія розчаровано вагається на порозі. Відчиняються двері, ніби хтось впускає кошеня, але при цьому чийсь голос звертається до Мрії: «Проходьте, баришня!» Мрія долає навпомацки темний коридор, штовхає двері, на які натикаються її простягнуті руки, й сліпне.
Двері прочиняються прямо на гірський плай, довкола - скелі, порослі кипарисами, ялівцем, покарлюченими соснами, внизу - море. Мрія чує позаду себе крик Флеша й обертається, але двері затраснулися й зникли. Мрія сідає на великий сріблястий камінь. Похмурий день, в повітрі висить гроза, альбатроси тусують поруч із Мрією, не наважуючись наблизитись до моря.
Мрія дивиться вниз - туди, де штормові хвилі розбиваються феєрверками шампани об кам’яні нагромадження. Далеко в морі - фрагмент чорного неба, покресленого блискавицями, з’єднаного з видноколом завісою зливи. Це гроза в морі. З бічної хмари раптом вивільняється, витягується, видовжується чорний поросячий хвостик. Росте, перетворюється на свинцово сірий стовп. Там, де цей неймовірний хобот торкається води, виразно видно потужний конус кольору печального й суворого сірого моря.
Це водяний смерч. Він п’є воду з моря. Мрія зачудовано спостерігає, як поруч поступово утворюється з хмари другий смерч, потім - по мірі того, як блякне перший, - поруч з другим утворюється третій, найвеличніший.
Картинка наближається, ніби Мрія дивиться в бінокль. Наступної миті вона опиняється біля сплюндрованої мечеті, понад якою на тлі далеких гір висить в повітрі густозелена розлога японська сосна. Мрія розуміє, що знаходиться у Сімеїзі. Але довкола - знову ніч.
Зашпортане місячне ряботиння розбігається кривим асфальтом. Повз несуть небіжчика в білому савані, неначе зламану хризантему.
Сомнамбулічні хмари танечно виконують в небі нестерпно повільні рухи, трансформуються довкола Повні. Все міниться, ніби увесь світ спотикається, белькоче, затинаючись, зашпортується, кульгає.
Мрія заходить всередину мечеті й раптом помічає в дальньому куті непевне фіолетове світло. Водночас вона чує голоси, що стиха бурмочуть щось на кшталт мантри: «Риба Опіум, РибаТруба, Риба Місяць, підманюємо тебе, підманюємо тебе, підманюємо тебе, Рибо Опіум, йди до нас, пливи до нас, РибоТруба…». Мрія підкрадається на звук, опиняється перед килимом, який звисає зі стелі й запинає прохід, відгинає обережно його край і бачить людей. Збіговисько типових кримських опіюшниківсатаністів, всі - в подертих джинсах, чорних майках, обвішані пентаграмами на масивних ланцюгах, шкіряним плетивом, якимись предметами, кощаві обличчя облямовані брудними сірими пасмами - кольору водяного смерчу. Людці лежать прямо на долівці й курять опіум. На стіні влаштувався велетенський богомол й теж курить опіум, обіймаючи лампу, утворюючи з лампою єдине ціле. Мрію тягне до них, мов магнітом - не одразу долунює до неї крик Флеша. Вона бере простягнутий богомолом мундштук і не може затягнутися, ніби отвір заліплений намертво, щосили тягне й повертає куріння богомолові, розуміючи, що то якась найобка. Богомол одразу ж спокійнісінько затягується, порціями випускає густий дим. Мрія бачить на стіні проекцію знятого на 35 міліметрів перформенсу: посеред Костелу - Дому Органної Музики по вулиці Червоноармійська у Києві - стоїть на кам’яній підлозі величезна емальована мидниця (така є у Мрії на дачі, вона іноді наповнюється рибою, яку треба почистити). Мрія стовбичить над нею, вбрана у весільну сукню; в одній ру ці - чорноруда курка сторчголів, в іншій - скальпель; Мрія театральним жестом під німає за ноги курку, заносить скальпель й вперіщує ним по венах тієї руки, яка тримає втілену курячу конвульсію; Мрія перекладає скальпель в ту руку, яка тримала курку (курка видирається й намагається втекти, кам’яна долівка вкривається чорнорудим пір’ям гальва нічної істерики), повторює операцію; курка забивається під ноги глядачів; кров цебенить до миски, струменить сукнею; Мрія думає: «Я від цього не помру, а курка неодмінно померла б…»
Зачіски партеру перетворюються на цементні химери Городецького. Мрія чує, що хтось кри чить десь на вулиці, але не реагує, доки крик не починає бриніти у її вухах зсередини й засте ляти їй очі. Мрія прокидається, вкрита рясним липким потом - одразу навалюється на неї нестерпна депресія. Непояснювана, але з тих, що призводять до чергової спроби суїциду. «Я вирвуся, я вирвуся, я вирвуся», - гарячково шепоче Мрія сама до себе, не тямлячи звідки саме їй вириватися, втрачаючи свій сон так швидко, що по хвилі вже не може пригадати нічого, окрім непевного відчуття Моря. З очей Мрії котяться сльози, як це часто буває під час пробудження у багатьох людей. Але