АМтм - Іздрик Юрій Романович. Страница 16

Від здивування й несподіванки мені відібрало мову.

— Ну як? — запитав Бал, чи то пак Діл.

— Потужно, — промимрив я. — Але як… як це все відбувається?

— Назагал це важко пояснити, я й сам не до кінця все розумію, але основне як людина з технічною освітою ти повинен збагнути. Ось ці ось кульки — це так звані LCD-кристали. Фактично вони позбавлені звичних фізичних параметрів. Вони не мають ані маси, ані об'єму у звичному розумінні, їх не можна виміряти, не можна зважити, не можна взяти до рук так само, як і ті дроти. Тобто за найвищим рахунком те, що ми бачимо — це ілюзія. А в той же час вони існують і навіть здатні творити цілком матеріальну структуру, я маю на увазі цілий Transcross. Його вже можна помацати чи сховати до кишені. Все інше — практично нематеріальне. Принаймні в нашому звичному розумінні. Звичайно, це матерія, або точніше — якийсь її різновид, але поводиться вона так, ніби вона ніщо.

— Чекай, чекай, але яким чином ці LCD-кристали знову збираються в початкову структуру?

— Ну, от у цьому і є, як ти кажеш, фішка. Вони вочевидь мають щось на кшталт генетичної пам'яті, тобто в самій їхній природі прошита здатність утворювати в кінцевому результаті цілісний Trancross.

— Але якщо вся ця фіґня розсиплеться на кульки, чи то пак LCD-кристали, як же тоді вона позбирається докупи? Адже варто кільком кулькам загубитися, закотившись куди- небудь, — і все, капець.

— Ні. Якраз ні. Trancross утвориться лише тоді, коли всі LCD-кристали, всі до єдиного будуть зібрані докупи. Бачиш, вони ніби притягуються один до одного, з них утворюється найменша діюча структура — в інструкції вона названа PJ-drum, — ну от те, що нагадує тобі ґудзики, а потім, розбудовуючись, вони укладаються в різної складності Flash-маніпулятори, і коли маніпулятор досягає критичного рівня автономності, він, як сам бачив, починає продукувати мультикабелі, і ті вже довершують справу збирання кульок і остаточної комплектації Transcross'a.

— Ок, ок, допустимо, все відбувається саме так, як ти кажеш, але ж повинне бути якесь джерело енергії, якась батарейка, я не знаю, ну, і якась кнопка, яка запускає все це в дію.

— Не знаю. Батарейки там ніякої нема. Може, це пов'язано із фактичною нематеріальністю LCD-кристалів — вони не потребують нашої енергії, хоча це й суперечить всім уявленням про фізичний світ. А кнопка… В готовому Transcross'i є щось на кшталт кнопки — варто втиснути один із торцевих виступів, як забавка починає діяти. Але мені здається, що це просто така імітація звичної для нас експлуатаційної зручності. Кнопка, знаєш, як певний технологічний архетип. Сумніваюся, що вона насправді щось вмикає. Просто починається незрозуміла для нас реакція, та й по всьому. Можливо, сила притиску і є отим енергетичним зарядом, якого вистачає, аби Transcross і розростався, і складався назад.

— Блін… Слухай, але те, що ти говориш, якщо це правда, це ж охуєнна технічна новація. Перед цим ховається вся комп'ютерна техніка. Майкрософт відпочиває. НАСА накривається пиздою. Невже ця штуковина використовується лише як іграшка?

— Хрін його знає. Може, це якийсь побічний продукт секретних військових технологій. А оскільки LCD-кристали неможливо піддати жодному хімічному чи фізичному аналізу, вони не побоялися викинути цю забавку на масовий ринок. Можливо, для стимулювання креативності мас, типу, знаєш, народ мізками пошурхоче, дивись, і вигадає щось, а може, це продумана демонстрація сили для втаємничених.

— Уявляєш, скільки наукових лабораторій б'ються над розгадкою цієї фіґні?

— Напевно. Але навряд чи це щось дасть. Сам Transcross можна при бажанні розпиляти, але там нічого цікавого нема всередині. Це все одно що розпилювати ґумовий м'ячик чи ляльку Барбі. А все решта просто неможливо злапати. Сам бачив — мультикабелі розпадаються на кульки, кульки від доторку зникають і знову утворюють кабелі — замкнуте коло.

— Блін… Зачекай, а ти не пробував знайти якесь практичне застосування цьому пиздецю?

— Пробував. Я можу проектувати на LCD-кристали зображення зі своєї відеосистеми. І ще — мені вдалося цілком випадково — можу керувати їхньою розбудовою. Тобто я можу припинити процес формування PJ-drums і змусити кульки або залишатися на місці, або утворювати якісь примітивні форми. Зараз покажу.

Діл витягнув з-під ліжка щось подібне на лептоп, але без мишки і клавіатури — простий плаский рідкокристалічний монітор.

— До речі, ще одна пиздата штука, — сказав він. — Це не лептоп, як ти подумав, це додаткова примочка до All-seeing Eye. Властиво, проста плазмова панель, але з її допомогою я можу, наприклад, верстати свою газетку так само, як на компі. Ну й інтернет, і все інше. Хочеш, я стягну твою пошту?

— Як? У мене скринька на офісному сервері.

— Немає значення. Давай адресу.

Я продиктував свій mail, і за хвилю на подушці, де ще були розсипані кульки, з'явився текст трьох листів. Перший був від Пепи. «Привіт, Дерибас, — писав він, усе ще користаючись моїм давнім студентським прізвиськом. — Десь ти, курва, знову пропав. Бухаєш, мабуть? Такого хуя, як ти, я ще не бачив. У тебе скоро дитина народиться, а ти, срака-дошка, очиська заливаєш. Коротше: я собі подумав, ти вже як знаєш, але Meowth я таки хочу запросити на Різдво до нас, до Вінніпегу — не так давно я прикупив там будинок коло лісу. Малому буде місяців із дев'ять, якщо не помиляюся, думаю, з ним уже можна буде подорожувати. А ти, тварюко, як хочеш, то давай починай виробляти візу. Якщо таких, як ти, взагалі випускають закордон. Оце й усе. Веселої забави. Твій Пепіко». Пепа, як завжди, був у своєму репертуарі. Другий лист цілком логічно виявися від Meowth. «Окрюсику, — зверталася вона зі специфічною іронією вагітної. — Я дуже рада, що саме так усе сталося і ти не прийшов до мене на уродини. Гірше було б, якби, піддавшись хибному почуттю обов'язку, ти б усе-таки приповз і зіпсував нам свято. Позавтра відлітаю. Не пиши. Пий на здоров'я. Ти вже зробив усе найкраще в житті, можеш вбивати себе скільки завгодно. Meowth. P.S. The discourse has shifted to the extent where you have to fuck off and die [12]».

Третій лист, точніше цидулка, була від Евки. «Приїжджаю третього, — безапеляційно повідомляла мала. — Дивися мені, не забухай. Твій спанієль». Спанієль, бля, мій спанієль, ще тільки цього не вистачало.

— Слухай, старий, — звернувся я до Бала-Діла. — А ти можеш відповісти на останній месидж?

— Без проблем. Що писати?

— Напиши «Не приїжджай».

— І все?

— І все. Можеш іще підпис поставити.

— Говно вапрос. Окрю? Іржон? Ездра?

— Та як уже напишеш. Не має значення.

Після усієї цієї маячні мені знову нестерпно захотілося випити. До того ж треба було сходити в туалет. Поки тверезий. Оте «поки» мене чомусь безпідставно бадьорило — я був майже впевнений, що алкоголь вдасться дістати.

Піднявшись із ліжка, я виявив, що пересуватися палатою практично неможливо — зі стелі все ще звисали ліани мультикабелів, а по підлозі метушилися LCD-кристали, і коли на них ненароком наступалося, а не наступити було неможливо — вони стріляли тонесенькими нитками, які закручувалися довкола ніг, відразу розсипаючись на кульки і знову проростаючи.

— Слухай, старий, я вийду покурити, а ти збери цей свій сраний трансформер, а то я ще роздавлю що-небудь.

— Не бійся, не роздавиш, — глухо відказав Бал-Діл. Здавалося, він знову цілком поглинутий своїм шоломом, а до мене втратив будь-який інтерес.

Сяк-так добравшись до виходу, я вийшов у коридор. Під туалетом курив якийсь жмурик занедбаного вигляду.

— Тебе як звати? — запитав він.

— Окрі.

— О! І мене Оркі, радісно вигукнув він, не звертаючи уваги на інверсію приголосних. — Значить, тезки. Слухай, тезко, ти можеш зі мною поговорити? Всі сплять, а мені так хріново, нема кому навіть слова сказати. Я мляво кивнув. Завжди мені щастить на комунікабельних сангвініків. Певна річ, навіть тут, у наркології можна натрапити на справжніх психів, але чомусь доля спілкуватися з ними випадає саме мені. Для початку Оркі повідомив, що він усе життя пропрацював даїшником, «тобто мент я, розумієш», додав, безбожно плутаючи два народні архетипи — автоінспектора і міліціонера. Далі він втуляв щось про своє село і схований у стодолі самогонний апарат, який колись конфіскував на трасі Київ-Вроцлав. А потім узагалі видав: