АМтм - Іздрик Юрій Романович. Страница 30

— Один орел, — радісно захихотів Кранц, помщаючись за пасочку.

— Сам ти орел, — образився Стерн. — У нас не буває орлів, лише грифони, мені дідусь розповідав.

— Не грифони, а грифи. Я по «Діскавері» бачив, — уперся Кранц.

На якийсь час запала мовчанка — «Діскавері» вважався незаперечним авторитетом.

Стерн напружив пам'ять, розтер долонькою потилицю, помасував кінчик носа і випалив:

— А от я… а я от чув… що коли зібрати шість мавп… коли б шість мавп… — Далі він ніяк не міг згадати.

— Граємося далі? — дещо зверхньо запитав Кранц.

— У мавп? — усе ще захоплений безрезультатними спогадами, а тому з надією в голосі запитав Стерн.

— У пасочки, — прозвучала відповідь.

Однак вірус мавпячого сказу вже було запущено, тому за якийсь час Стерн, радше імітуючи будівельну діяльність, аніж насправді формуючи пасочку, наважився продовжити тему:

— Коли шість мавп одночасно підкинути вгору, то здезорієнтований гриф ніколи не зможе…

— Орел. — Кранц був безжальним.

— …правда ж? — У Стерновому голосі вчувалася надія.

— Орел, — дещо стереотипно відказав Кранц, але було зрозуміло, що доля мавп уже вирішена. — Тобі ще не набридло?

Після цієї заяви мовчанка запала надовго. Бо що, власне, мало б набриднути Стернові, коли це саме Кранц товкмачив, як заведений, «орел», «орел».

Чи, може, йшлося про щось інше?

Може, про тих нещасних мавп, дідько б їх узяв, само якось нехотячи прохопилося…

А може, може, про саму гру?

Але що є в цьому світі окрім гри?

Окрім цих лопаток, відерець, піску…

Мама! А може, він мав на увазі саму ПІСОЧНИЦЮ?!

Ні-і-і… Ні-і-і… Не може цього бути. Він мусив би сказати «набридлА». Так-так. Він мусив був сказати «набридлА»…

— Чого ти вмовк? — спитався турботливий Кранц, перервавши панічні Стернові роздуми.

— Га?

— Питаюся, чого мовчиш.

— А-а-а, — промлявлив, гризучи нігті, Стерн, — ось розмірковую: я чув, що нігті ростуть навіть після смерті, можеш собі уявити?

— Звичайно. І волосся росте після смерті.

— Та йди ти…

— Що «йди ти», «йди ти». А чому тоді в кіні у мертв'яків завжди довжелезні патли?

Стерн задумався:

— І нігті…

— І нігті, от бачиш, все складається. А ти не боїшся мертв'яків? — грайливо вимовив підступний Кранц.

Однак сподівання його не виправдалися — Стерн з усією безпосередністю дніпропетровця сказав:

— А чого їх боятися? Дідусь казав, боятися треба живих.

Відразу по цих словах — ніби вони володіли якоюсь магічною силою матеріалізації — хлопчаки зауважили, що до пісочниці наближається хтось третій. Дорослий. І обидва затрусилися зі страху.

Дорослий наближався неквапом, певний своєї сили, переваги і зневаги. Хлопчаки дивилися на нього заворожено, не відриваючи очей, але Стерн, не змінюючи пози, потиху взяв до рук лопатку, міцно стиснув її і легенько штовхнув нею Кранца. Той усе зрозумів без слів — недарма ж вони були друзями з пелюшок — і теж озброївся, але вибрав чомусь решето.

Підійшовши ближче, незнайомець зупинився і, взявшись у боки, дещо зверхньо оглядав малюків.

Зблизька він виглядав цілком миролюбно, але було йому вже років вісім, а то й цілих дев'ять.

— I'm Женя. Женя Колбасін, — привітався він так, ніби був якщо не Джеймсом Бондом, то принаймні Форестом Ґампом.

— Стерн, — тихо промимрив Стерн.

— Кранц, — ще тихше крякнув Кранц, міцно стиснувши решето в долоньках.

— А що, хлопаки, хочете взяти участь?

— Взяти участь? — видушив із себе Стерн, оскільки Кранц тимчасово втратив дар мови.

— Подивитися, — уточнив дорослий Женя.

— Подивитися що? — спромігся Кранц, оскільки від малого був охочий до всіляких видовищ.

— Виставу для вузького кола.

— Вузького у якому сенсі? — одночасно вигукнули хлопчаки, бо, незважаючи на малий вік, у них уже почала розвиватися майбутня невротична клаустрофобія.

— Ну-у… — протягнув неясно Женя і окреслив рукою простір довкола пісочниці.

— Нас тільки двоє, — знову хором, але вже із полегшенням сказали Стерн і Кранц. — Хіба цього досить?

— У якості публіки — не дуже, але як поціновувачі — зійде. — Не втрачаючи зверхності, Женя намагався виглядати милосердним.

— А яка різниця між першим і другим? — прохопився підприємливий Кранц.

— Двадцять сентаво, — голос Жені прозвучав безапеляційно.

— Двадцять сентаво?! — вигукнув Кранц нажахано, оскільки крім духу підприємництва мав іще й не дуже чисте сумління: учора ввечері він потягнув зі столу монетку, котра тепер лежала в кишеньці його штанят, і це були саме двадцять сентаво, тож хлопчина вирішив, що от тепер у харцизяцькій подобі дяді Колбасіна і зійшла на нього справедлива кара (ну, власне, починаючи з цього випадку і почав розростатися й бентежити його серце побутовий містицизм).

— Я мав на увазі п'ятнадцять. — У свої дев'ять Женя не лише досконало опанував мистецтво торгу, але й знав, як ошелешити супротивника несподіваним маневром.

— За обидвох? — спитався чемно Стерн, про що відразу пошкодував, отримавши від приятеля добрячого стусана.

— З кожного, — моментально скористався промашкою клієнта дядя Колбасін, що зовсім не личило його православному сливе прізвищу. — Я гадав, ви розумієте, — додав він, аби згладити неприємний ефект і в корені задушити нарождающійса антісємітізм малюків, цілком безпідставний, зрештою.

— Що ти кажеш… — мало не випустив решета Кранц (його страх перед евентуальною карою вже відійшов, і він вирішив підійти до справи товарообміну максимально ґрунтовно).

— Я кажу, дванадцять, — упевнено промовив Женя, напружуючи м'язи і ясно даючи зрозуміти, що гра йтиме за правилами якнайдикішого капіталізму.

— А де ти був раніше? — нахабству Кранца вже не було меж, але він знав щось таке, чого Женя знати не міг, а отже, почувався господарем становища.

Женя почав топтатися як кінь:

— Та я, хлопаки, тут неподалік. У нас там (він махнув рукою в безконечність) за гаражами свій театр, декорації, актори, всі діла… бачимо, ви тут нудитеся… ніби маленькі в піску порпаєтеся… от хотіли вас розважити, виставу показати… у нас кльові вистави, не думайте… і про грифонів є, і про зайця… і про катерпіллера… ви ж мабуть, не знаєте, хто такий катерпіллер… ну от ми й хоті…

Белькочучи все це й задкуючи, він потроху бліднув зі страху, бо те, чим займалися малюки, не обіцяло йому нічого доброго.

А тим часом Стерн спритно загрібав лопаткою пісок і висипав у решето, котре вправно підставляв йому Кранц. Операція була відпрацьована до найменших дрібниць, тому він встигав просіювати пісок і діставати чергову кулю ще до того, як товариш набирав чергову порцію. Не встиг наш театрал опам'ятатися, як в решеті, повному куль, вже зблиснув вороненою сталлю New Nambu, і Женя з жахом упізнав п'ятдесят сьому модель того страхітливого калібру, який лише в теорії залишає дірки розміром 7,65, а насправді вириває з тебе половину нутрощів, після чого друга половина вже навряд чи коли-небудь знадобиться.

— Пацани, да ви чьо, — забелькотів він, важко дихаючи, та було вже пізно.

— Стаять, падла! — гаркнув Кранц, тримаючи важку зброю обома руками. — Ми тут тєбє, бля, щас пакажем тєатр. Ти тут у нас щас і петь і плясать будєш! Стаять, я каму сказал! Підар, бля, тєатральний.

А Стерн уже відкопав дві бойові гранати і грався їхніми кільцями, які блищали на сонці.

— В чьом дєло тєбє абясніть? Я тєбє щас абясню, в чьом дєло. Как тачку нашу в Германії папортіл, помніш, сука? Ну ясно, ти же бил п'ян, как авца. А ти знаєш, падла, скока падушка бєзапасності стоіт? Смотрі, бля, знаєт, казьол. Правільно. П'ять штук. А ти гаваріш двадцать сентаво. А скока врємєні прашло помніш? Говорі, помніш, падла? Помніш. Вот і пащітай скока набєжало. Нас нє єбьот, што дєнєг нєт. Нас нє єбьот, што актьори люді бєдниє. Із-за тєбя, казьол, ми тоже люді бєдниє. За лахов нас дєржиш? Стєрнуха, сунь єму в пасть лімонку, штоб нє дьорґалса. Вот. А тєпєр лажись сюда, в пєсочєк і падумай. І сроку тєбє на ета полчаса.