Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби - Іздрик Юрій Романович. Страница 10

Він

Досить довго перебував у нерухомості, майже не піднімаючись. Кожне зусилля — безконечно вперте і безконечно довге — ледве чи дозволяло поворушити хоча б пальцем: результат щоразу виявлявся нікчемним. Сірі світанки, двійники сірих сутінків, невиразна мішанина «ночі» і «дня» [16], параліч полярного анабіозу. Потай він сподівався, що так воно і буде — тихе відмирання болю, зростання в напрямку тиші, згасання струмів, розповзання меж. Йому здавалося, що варто лише затерпнути як слід, і все вирішиться само собою. Його уява, як і все в ньому, була надто тривіальною — (хоча тривіальності ніколи не буває задосить) — він навіть гадки не мав, що справжні випробовування чекають попереду, що пригоди тільки починаються. В найнеймовірніших припущеннях йому так і не спало на думку, що весь його дотогочасний досвід нічого не важить, не складає жодного метафізичного капіталу, взагалі не вартий уваги. (Він завжди любив поставити крапку там, де просилася кома). Його убогий внутрішній зір, який лише завдяки мені вряди-годи вихоплював з темряви ту чи іншу деталь, освітлював то тріщинку, то піщинку, допіру тепер наважиться заглянути в захланне черево світу. (Прозріння це теж не буде остаточним — навіть мені мало що відомо про остаточність, — але доведеться ще добряче похвицяти ніжками, поки родові води не винесуть тебе на волю).

Отож його інфантильним мріям не судилося збутись, і якось вирвавшись із кошмарного сну (в якому утікав від своїх дружків-заколотників разом із нареченою, над котрою перед тим довго збиткувався, стріляючи в неї холостими набоями з дев'ятиміліметрового NEW NAMBU із стертим серійним номером), він виявив, що глупа ніч усе ще актуальна, і швидше інтуїтивно, аніж за посередництвом органів чуття усвідомив, що довкола вирує життя — зі стелі по довгих линвах спускаються павуки, чутливо прислухаючись до його дихання й тепла, в щілинах старої шафи гніздиться шашіль, між складок одягу вичікують бронзові метелики молі, під ванною плодяться мокриці, серед білих зерен рису чорніють спинки довгоносиків, невідомі мошки обсіли довге листя цеперусу, а під плінтусом сидить німий від старості цвіркун (одного разу це страховище вилізе зі своєї схованки — незугарне, скуйовджене, цибате, — і пошкандибає через усю кімнату до протилежної стіни грітися під батареєю парового опалення). І це ще далеко не все, бо насправді життя чаїться всюди — в цих стінах, у воді, в повітрі, — від нього нема ні порятунку, ані сховку, від нього не втечеш, а, отже, рано чи пізно доведеться піднімати повіки, і перше, що схопить твій ще по-ранішньому розфокусований зір — трійко невтомних мух, завислих довкола люстри в якійсь своїй поганській геліоцентричній медитації.

(Тобі не здасться, друже, що у всьому цьому надто багато ентомології?)

Вона

Знайшла його в лабораторній кімнаті, зіщуленого в кутку. Тримав у руках запаяну колбу, де ефектні фази розвитку курячого зародка демонструвалися з якоюсь архітектурною заформаліненою зухвалістю. Дивився на них зачаровано, ніби чекав чуда відродження. Поруч стояв ще один препарат — анатомія людського ока. Немовби є в цих речах щось спільне.

Були запалені всі газові пальники. В кімнаті пахло згарищем — здасться, намагався спалити журнал лабораторних записів. Розгорнуті гербарії безладно порозкидані по підлозі. Зате букет жоржин в китайському термосі, розписаному журавлями, неторкнутим стояв на столі.

Запитала його обережно, що сталося. Підняв на мене здивований погляд, і я побачила, що тримає в роті хрестик, який висів на срібному ланцюжку.

— Ходімо, вам не можна тут бути, — сказала якомога рішучіше.

Заперечливо похитав головою. В очах — впертий божевільний блиск.

Раптом я зрозуміла, що просто не любить подорожувати. Можливо, навіть ненавидить подорожей. Можливо, — просто боїться їх.

Зупинилася поруч і простягнула йому руку. Віддав мені колбу, однак хрестика з рота не випустив. Пізніше, по якомусь змисловому зусиллі, промовив із зусиллям:

— Хіба ми знайомі?

Ланцюжок вислизнув із рота, і я побачила, що ніякого хрестика на ньому немає.

— Не пам'ятаєте?

Думав напружено довго.

— Це було влітку? На вас була сукенка в квіти і легкі сандалики? Так?

Мені не хотілося заперечувати.

Раптом зірвався на ноги, підбіг до пальника й обпік собі руку. Смикнувши нею, розірвав ненароком ланцюжок. Став навколішки й несподівано заплакав.

— Ходімо, — ще раз сказала я.

Слухняно підійнявся, а потім, подивившись на мене з невимовним жалем, вимовив тихо:

— Dzisiaj noc jest czarniejsza…

Він

Зранку було дуже гамірно. Якісь люди почали вештатися, поки я ще спав. Вже прокинувшись, мусів вдавати, ніби далі сплю, аби дочекатися моменту, коли можна буде встати і одягнутися. В ванні товклися два підозрілі типи, зовсім не схожі на гідравліків. Поки я мився, хтось притягнув приймач. Пізніше я пробував його увімкнути — несправний.

Потім принесли ліжко, а старе сказали звільнити і розібрати. Щось діялося. Якийсь рух. Щось мало статися.

Нагло всі зникли і довго ніхто не показувався. Та чути було, як двиготять невпинно ліфти, як коридорами і сходами поспішають люди, як траскають двері, дзвенять телефонні апарати, гарчить селектор. Весь маєстат гудів, мов розтривожений вулик, або як бджолиний рій, котрий от-от повинен знятися в пошуках нового гнізда, і котрий потім, злетівши, в силу якогось невивченого чуда мімікрії, набуває обрисів хижого птаха — орла чи шуліки. (Так на велелюдних демонстраціях тисячі людей вдають із себе танк чи корабель, чи просто одну велетенську людину). Те гудіння вляглося аж надвечір, хоча попри все нічого не сталося, лише згасло світло — як від перевтоми здають інколи нерви, так після всіх переживань відмовила електрична мережа¹.

Розділ четвертий. ¹Син літньої ночі

Це літо видалося вкрай… (епітети відсутні). Гриби росли рясні, немов трава, надокучали неймовірно знахабнілі оси, і люди вар'ювали, хто як міг. Можливо, через сонячне затемнення. Можливо. Сонце в знаці-зодіаці лева, астрологи застерігають і т.п. Цілком можливо. Втім, тривожно було вже навесні через якусь незрозумілу орнітологічну напругу. Щось було негаразд із птахами — вони завжди відчувають усе першими. А, може, й не вони. Менше з тим.

Найцікавіше творилося зі снами. Вони то щезали в млоїстих сутінках свідомості, то жевріли якимось штучним і німим світінням, то раптом вмикалися, наче світло в кінотеатрі, і ти був на всі сто певен, що фільм скінчився, і ось воно ось починається, це ваше так зване справжнє життя. Зрештою це і було справжнє життя. Пам'ятаєш, я розповідав тобі ту історію, як мені довелося ночувати на розкладачці, що стояла просто на перехресті, де весь час гуркотіли вантажівки, оббризкуючи мене водою з калюж. А потім з'явився той хлопчак, який вигулював зайця так, ніби то був пес. Дурнуватий заєць і справді уявив себе псом, бо почав гавкати на мене, і не було на то ради, аж поки я не настрашив його, що прокинуся і розкажу тобі про нього. Тут він замовк, і якби мав довшого хвоста, то підібгавши б його втік.

Ho і так. А ще раніше мені був приснився в неймовірно кольорово-подієвому сні контролер з автобуса, котрий безбілетним пасажирам просто із спритністю вовкулаки перегризав горлянки. Коли я, нажаханий (хоч і захищений пільгами й посвідченням чорнобильця), спробував протистояти цьому варварству, він якось розпачливо розвів руками і сказав: «А що ж мені робити? Їм зарплатні нікому не дають, от ніхто й не платить». В цьому була якась дуже людяна логіка, — якщо тільки логіка буває людяною, — та мені так і не вдалося збагнути її. Збентежений побаченим і почутим, я вийшов не на тій зупинці і потім довго не міг добратися до потрібного мені місця (здається, я хотів на узбережжя). Та Бог із ними — з контролером, з безбілетниками, з морем.