Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби - Іздрик Юрій Романович. Страница 17

СтефаніяяінафетС.

Точка (742.) НЕБО РОЗПЛЮЩУЄ ОЧІ.

Чжан Сяо-по з Пінху сидів на подвір'ї ірляндського пабу; на небі не було ні хмаринки, і раптом почувся тріскіт. На небі з'явилася тріщина, а посередині її — два схожих на човни ока із сяючими зіницями, круглими, немов колеса. Все було залите сяйвом. Минуло досить часу, поки очі склепилися.

Бармени-всевіди говорили, що це небо розплющило очі.

Стефан і я.

Точка (976.) HIGH-END.

Мій племінник Чжі-хуа отримав призначення в Хуайнань [47]. Працюючи брокером на хуайнанській біржі, він проїжджав через Куйчжоу. По дорозі йому трапилась оточена поліційними автами юрба чоловіків і жінок, які галасували й кричали, ніби несповна розуму.

Чжі-хуа спитав у поліцейського в чому справа, і той йому розповів:

В сусідньому містечку мешкає жінка на прізвище Сюй. Вночі вона спала з чоловіком, з яким її пов'язувало ніжне кохання. Вранці вони прокинулися, а в жінки обличчя, волосся, шкіра — все, як раніше, а нижня половина тіла набула риб'ячих обрисів, під грудьми з'явилася слизька бридка луска. Говорити вона ще могла і, прийшовши до тями, сказала, заливаючись сльозами:

— Коли я спала, то ніякого болю не відчувала, відчула тільки, як засвербіла нижня половина тіла, потім почало свербіти сильніше, ще сильніше, аж поки свербіння не зробилося нестерпним. Несподівано, коли вибило п'яту, обидві мої ноги з'єдналися так, що я не могла ні витягнути їх, ні зігнути. Помацала — а вони вже перетворилися на хвіст риби. Що ж мені тепер робити?

Обійнявши одне одного, чоловік і жінка гірко заплакали.

Ввечері Чжі-хуа почув підтвердження цієї оповіді в новинах місцевого телебачення.

Наступного дня він знову мусів їхати у справах і не зміг затриматися в Куйчжоу. Так він і не дізнався подальшої долі тієї жінки — кинули її в річку чи залишили жити вдома, — інформації з цього приводу більше не було.

— Ст! Еф! Ан!..

Наді мною схиляється обличчя Прус-Пруста — окуляри, терапевтичний погляд, свіжий запах чи то снігу, чи то спирту.

— Пане Юрку, прокидайтеся, насьогодні все. Ви говорили уві сні, але це добре, дуже добре. Ваше дао очистилось. І все ж вам не завадило б сходити до церкви. Як ви себе почуваєте? Хороше, правда?

Ще б пак! Цвях у стіні виглядає, ніби щойно помальований, розетка люстри дістала шарм непідробного ампіру, з вентиляційної решітки ллються життєдайні струмені облагородженого клерикальними отворами повітря, пожежна сиґналізація готова спрацювати від одного мого бажання. Це, здасться, кайф.

Акупунктура дала блискучі результати. Єдиним дискомфортним наслідком виявилася фатальна відсутність Гербі Генкока, Майлза Девіса та Маркуса Міллера, до яких я встиг звикнути.

Втративши надію ще коли-небудь почути музику, я купив до плеєра батарейки ULTRAVOX.

Перше, що вдалося мені почути, були сигнали точного часу: «На сході країни — перша, в західних і північних районах — друга, в столиці та центрі — за квадранс пів, на Кримському півострові — за п'ять».

Водій авта, що з виском загальмувало, вороже дивлячись на мене, з усієї сили гатив себе по чолі кулаком. Пасажир на передньому сидінні, беззвучно (за шклом), але виразно артикулюючи, крутив коло скроні вказівним пальцем (шкло від його артикуляції вкривалося парою). Жіночка ж, яка сиділа ззаду, виставила у вікно надмірно ереґований середній палець правої руки.

Лівою вона тримала немовля.

Розділ шостий. Син літньої ночі-2 [48]

Ти спокійно (спокійно?) й незалежно жила собі на своїй вулиці Незалежності, але рано чи пізно трапляється так, що ми зустрічаємось, а цього разу сталося ще й так, що мені ніде було заночувати, окрім, як у тебе.

Ну так сталося, чорт забирай, так сталося.

Життя різноманітніше за сни.

Про те, як мені їхалося сюди, ще кілька років тому, я писав би приблизно так:

«У переповненому салоні автобуса „Калуш-Варшава“ (чия міжнародність, зауважимо, ніяк не вплинула на гуцульські традиції місцевого сервісу), на найостаннішому підвищенні, призначеному для багажу, але чомусь названому в народі пухким і комфортним словом „бамбетлі“, знаходився не хто інший, як нікому не відомий невдаха та пияк, інженер за фахом і поет за покликанням Альбан Т. [49] Він їхав до Варшави на запрошення якоїсь зварйованої фундації — однієї з багатьох зварйованих, — котра влаштовувала для пересичених літературних ґурманів екзотичний вечір української поезії. Досьогодні залишається загадкою, яким чином у список запрошених (а серед них були такі світила, як Лишега, Процюк, Ципердюк, Андрусяк, Прозаяк, Любанський, Ірпінець, Боракне, Римарук, Лугосад, Віхта Сад, Камідян, Проскурня, Цибулько, Бригинець і Забужко [50]) потрапив наш герой, людина цілком пересічна, невідома в літературних колах, та й до того ж, відверто кажучи, не надто вдатний поет — майже все його мистецьке покликання зреалізовувалося у надмірному вживанні горілки, причому на відміну від більшості подібних типів Альбан любив пити насамоті, очевидно відчуваючи в спілкуванні з алкоголями щось інтимне.

От і зараз він витяг із кишені пальта нержавіючу флягу…

Пасажири автобуса „Калуш-Варшава“, як і більшість пасажирів більшості українських транспортних засобів, відразу по відправленні почали сягати до просторих сумок, наплечників, чемоданів, видобуваючи з них канапки, сало, ковбасу, сир, яблука, смажених курей, тепличні огірки та іншу поживу. І, безумовно, „Пепсі“. І, безумовно, „Коку“. І, безумовно, „Фанту“. І, безумовно, „Лемон-фреш“. І, безумовно, горілку, горілку, горілку.

Була тут „Столична“, „Російська“, зроблена в Києві „Московська“, „Гайдамацька“, „Оковита“, „Соковита“, „Бенкетна особлива“, „Особливо бешкетна“, „Гуцульська“, гірка настоянка „Полонина“, „Горіхова“, „Тернопільська ювілейна“, „Українська з перцем“, міцний напій „Козацький“ — гидота неймовірна, — „Посольська“, „Подольська“, „Лівобережна“, зроблена в Москві „Київська“, „Старокиївська“, „Херсонська“, „Берегиня“, „Херсонська берегиня“, „Донбасская особая“, „Крымчанка крепкая“, „Лимонна“, „Персикова“, „Абрикосова“, „Грушева“, „Слив'янка“, „Слов'янка“, „Ялівцівка“, „Корона“, „Золота корона“, „Золоті ворота“, „Золоте кільце“, „Кайзер“, „Кайзер Вільгельм“, „Консул“, „Чорний консул“, „Консул Прохаска“, а також прозаїчний кондитерський спирт, котрий призначався не так для внутрішнього споживання, як на продаж, і тому везлося його у найрізноманітнішому спакуванні — в гумових грілках, запаяних поліетиленових пакетах, літрових пластикових пляшках з-під згаданої вже „Пепсі“, бляшанках з надписом „Згущене молоко“ чи „Паста томатна“, а пасажир з сидіння № 9 навіть залив його у баскетбольний м'яч, який від цього став підозріло важким і втратив стрибучість (до речі, в стандартний баскетбольний м'яч вміщається 2,678 літра кондитерського спирту чи будь-якої іншої рідини).

Їхати належало цілу ніч, до того ж проходити серед ночі митний контроль — а для цього необхідна ситість і впевненість. Хлоп'ята-рекетири і панни-спекулянтки, бізнесмени-початківці і відчайдухи-перекупщики, „нові слов'яни“ і старші поважні галицькі пані — всі однаково відважно перехиляли одноразові пластикові шклянки, чия одноразовість завдяки народній мудрості й кмітливості використовувалася не раз і, — коли вже викладати все на чистоту — не два.