Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби - Іздрик Юрій Романович. Страница 28

— Удачі тобі, старий, — сказав Артур на прощання. — І не видрючуйся. Раз ти вже зібрався лікуватися, доведи цю справу до кінця. Ну, бувай.

Гіппократ гіпогрофований. Самаритянин самарський. Козляк, одним словом.

Залишок дня минає в балачках з Миколою. Він розповідає випадки із своєї санітарної практики, а я, намагаючись одночасно реєструвати за ним статистику ймовірних патологій, згадую про всілякі довколамистецькі пригоди — фестивальні подорожі, літературні байки, перекладацькі ляпсуси. Дивно, але його це захоплює не менше, ніж мене психіатричні саґи. Навіть наш сусід гіпертонік потрохи ожив. Він, щоправда, мовчить, намагаючись читати старі газети, але його вітальна присутність уже цілком відчутна. Ми дедалі більше проникаємося симпатією одне до одного — тюремне братство, де немає пахана, як раптом, — коло медіаторних ланцюгів замкнулось, — усі мої не проявлені досі тривоги й передчуття висвічуються чітким яскравим гаслом « СУЛЬФАЗИН». Я згадую зненацька друковану в моєму ж часописі повість одного аутсайдера:

«— Короче, зёма, вдруг посерьёзнел Колян [72]. — Теперь слушай сюда. Здесь нужно вести себя тихо и прилично, а то вломят резиновыми палками, навтыкают  с у л ь ф а з и н а, и будешь полным пидаром валяться в боксе и считать волоски на жопе соседа, которого нет…»

Я згадую також мемуари численних дисидентів, яких у брєжнєвських психушках глушили сульфазином, намагаючись бодай в такий спосіб довести істинність марксистсько-ленінського вчення. Я згадую все це і починаю потроху вкриватися липким смердючим потом — прощавай відчуття свіжості. Отже це була секретна зброя фрау Де — така собі хімічна Фау-2 [73]. Фау-2 від фрау Де. Щоб камарадо Щезняк не надто дриґався.

— Ви, здається, не слухаєте? — долинає крізь туман Миколин голос. — Задумалися про своє?

— Знаєте щось про сульфазин? — без найменшого переходу питаю я.

— Як же не знати, знаю. Паскудненька штука. А вам що, теж приписали?

— Так. Сьогодні.

— Ну, зрозуміло. Починають вони з невеличкої дози, щоб перевірити реакцію. А потім через день щоразу збільшують порцію. Кожен реагує на це по-різному — хто з першого ж разу відкидає ратиці, на кого по-справжньому діє лише друга ін'єкція, хто падає з копит аж після третього заходу. Препарат хитрий — починає діяти через 10–12 годин після введення. Так що відразу нічого не відчуєте. Десь під ранок вже будете більш-менш орієнтуватися, взяло чи не взяло.

(От, блін — на це вона й розраховує, що зранку ні на яку роботу я не піду — не буде кому йти. Тому так легко й погодилася на денний стаціонар. Недооцінив я її. Зайчикові на волю захотілося? Нічого, ти ще й тут поскачеш. Стриб-стриб у країні Волта Дизнея. WELLCOME BACK. ZURUCK! RUSSISCHES SCHWEIN! Ну, це ми ще побачимо).

— На мене, — продовжує Микола, — по суті подіяла аж третя доза, коли я наївно заспокоївся, думав, усе минеться. Але як подіяла! Ходив загальмований настільки, що не знав, де знаходжуся. Та й «ходив» — голосно сказано. Після уколу в мене ще тиждень нога не згиналася. Я навіть на стільчак сісти не міг — хоч бери й справляй усі свої потреби стоячи. Ох і намучився я тоді. Температура під сорок, болі нестерпні, коротше кажучи, радості небагато.

— На хріна вони це роблять? Це ж засіб для погамування буйних психів.

— Ну, психам вони такі конячі дози валять, що куди там…

— До того ж наскільки я знаю, цей препарат взагалі офіційно не дозволено застосовувати.

— Його давно заборонили, — каже зненацька гіпертонік.

Та як це могли заборонити, коли офіційно його ніби ніколи й не використовувалося. Заборонити його, означало би привідкрити брудні секрети вітчизняної каральної психіатрії! (Після звільнення я ще раз почав досліджувати різноманітні рецептурні довідники й медичні енциклопедії, де сульфазином цілком легально називали, — цитую: «сульфаніламідний препарат пролонгованої дії, активний як щодо грампозитивних, так і грамнеґативних бактерій (стафілококи, стрептококи, пневмококи, збудники малярії тощо). Призначається при пневмонії, сепсисі, менінгіті, дизентерії та інших інфекційних захворюваннях». То може, мене підозрюють на дизентерію? Трохи згодом я запитав знайомого нарколога, який перекинувся в нейрохірургію, що він думає про  т о й  сульфазин, не зафіксований в жодній доступній медичній літературі. Він якось дивно подивився на мене і не зовсім зрозуміло відповів: «Ну, знаєте, в медицині бувають свої спеціальні фокуси…», по чому став поспіхом прощатися. Так і сказав: «У медицині бувають свої фокуси», — гадом буду. Просто цирк якийсь).

Тепер не залишалося нічого іншого, як надіятися на Бога та на те, що мій дезорієнтований організм помилиться і сприйме  т о й  сульфазин за звичайний, то ж я, підлікувавши заодно застарілі менінгіт, дизентерію й сепсис, виберусь таки із цього гадючого лігва Закритого Типу.

Сьогодні чергувала горбатенька, низенька медсестра в окулярах із товстезними лінзами — найприємніша з усіх. Відбувши всі попередні процедури, я спробував умовити її не колоти мені клятий сульфазин. Мовляв, мені завтра зранку на роботу і таке інше, а ви ж знаєте, які бувають наслідки. Однак вона лише скрушно похитала головою — не виконати наказ фрау Де тут було смерті подібним. Жива ще була пам'ять Майданека, Освенціма й Варшавського ґетто. Ризикувати не хотів ніхто.

— Ну добре, тоді, може, вколете мені мінімально можливу дозу. Яка вам різниця. Мені ж завтра до праці — я домовився про денний стаціонар, — мушу бути в формі. А відмітку собі в журналі зробите, яку потрібно.

Не знаю, послухала вона мене чи ні, затягуючи в шприц в'язку жовтувату рідину. Принаймні порадила:

— Укол цей дуже болючий. То ви собі прикладайте до того місця пляшки з теплою водою — швидше розсмокчеться і подіє швидше. Наберіть у пляшку гарячої води і прикладайте. Вколоти вам ще снодійне?

— Та ні, якщо вже так, до давайте краще піґулками. Вони повільніше, а отже довше діють. А прокинутися в критичний час між четвертою і п'ятою — найгірше, — тоді вже точно не заснеш і будеш довга склеювати огризками своїх нервів пошматований світанок. Краще піґулки. Вип'ю їх якомога пізніше.

— Знаєте, ви просто супер, — сказала чомусь вона (хоч хтось оцінив мою доморослу кваліфікацію), — але піґулки вам доведеться випити в моїй присутності — таке розпорядження Дарії Юріївни.

— А-а, розумію. Боротьба з потенційним дезертирством. Ordnung vor allen Dingen.

— Прошу?

— Та ні, це я так. Про себе, — муркнув я, дивлячись, як вона простягає мені цілу жменю капсул.

— І це все мені?

— Дарія Юріївна так призначала, отже все це ваше. Запийте.

— Нічого, — спокійно проковтнувши усе нараз, відказав я. — Дуже вам дякую.

— Якщо вночі буде щось потрібно — заходьте, я чергуватиму.

— Ще раз дякую. На добраніч.

На справді добру ніч чомусь великих сподівань не покладалося. Сколена й без того задниця розжилася на ще один різновид болю, то ж я, не відкладаючи справи в довгий ящик, відразу набрав у пляшку з-під мінералки гарячої води й уклався зручно, підігріваючи таким чином свій бойовий дух, сконцентрований, як і у всіх професійних втікачів, у сідницях. Матерія з духа не виникає? Принаймні в цьому випадку повинна виникнути. Або навпаки — з матерії дух. Треба протриматися будь якою ціною, інакше гаплик. Залишатися довіку євнухом у цьому гаремі євнухів мені не хотілося.