Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби - Іздрик Юрій Романович. Страница 42

Почувався цілком щасливим.

(І пішли ви всі в задницю з вашою психів групотерапією!!!)

Сеанс другий

Хлопчина той, ясночолий улюбленець вахтерки і бентежник Канта, маґістр посмішок, пошуків і зрад, був режисером. Не театральним, звісно: театр — дрібничка. Режисером життя, з дозволу сказати. В одному з втілень — режисером ситуацій.

Сьогоднішній сценарій включав багато чого, але напочатку належалося  п и т и  (цікава деталь з огляду на алкогольне вето шпитального уставу). Ми зібралися для цього в одній із кімнат старого гірського санаторію — ним несподівано виявився мій грізний і гнітючий маєстат.

Сухотників було ще мало — вони стягуються сюди пізніше, коли в долинах міст залягає густий млоїстий туман, який тримається мало не цілу зиму. Отож ми почувалися вільно, відгородившись від яскравого вранішнього сонця віконницями та важкими запилюженими портьєрами. Лише лампа низько нависала над столом, облич майже не було видно.

Я все ж спромігся на ідентифікаційну сміливість і дозволив собі припустити, що, окрім мене й режисера, — назвімо його Марком, — присутніми були: брат Марка, стрункий і невротичний Зіґфрід в потужних цейсівських окулярах; нежданно всюдисущий Ґорвіц (без товару); зневажений Артур (без товару); калганний Фавн, тепер лауреат усіх можливих недержавних премій та молодий польський митник Кароль, який не витримав навали східної гендлярської орди, за що й опинився нині в самому серці внутрішнього монголшуудану — MONGOLIA INSIDE. Окремо виділялась інкоґнітична постать, непідвладна ідентифікації — така постійно виникає в гівна вартій белетристиці, й мені довелося проявити впертість та неабияку інтуїцію, аби впізнати в ньому дискваліфікованого тайняка, шпига, резидента, який виникав у попередніх історіях то в подобі офіціанта (пам'ятаєте малинову блюзку злегкабожевільного?), то в образі рекетира чи таксиста, а то і просто — телемайстра, гідротехніка, пожежника, альфонса, сутенера, ґуру. Я не став вигадувати для нього імені — забагато честі мудакові.

So.

So, so, s, о, s, о, so, sos, sos.

За однією з умов спектаклю етикетки на пляшках було заклеєно. І хоч відрізнити напої за смаком не становило жодного труду, це все-таки грало якусь свою дивну роль. Власне кажучи, асортимент питва не був таким уже й широким — коньяк, червоне сухе вино і біле десертне. Коньяк видавався непоганим — м'яким і запашним, та все ж йому було далеко до колишніх закарпатських трунків, безмежно багатих на цілі колекції смаку, тепла і ароматів. Запах щойно відкоркованої пляшки і запах келішка, нагрітого в долонях, перший обпік потрісканих уст (а добрий коньяк завжди потрапляє на потріскані уста), ціла гама смаків від різних ділянок слизової, розрізнити які (і смаки, і ділянки) під силу тільки фахівцеві, ще до першого ковтка коньячна пара піднімається склепіннями гортані, а незабаром і він, цей довгожданний ковток, що для нього надто спресованим виявляється час, бо хотілося б якомога довше розтягнути смакову ініціацію стравоходу й шлунка, але найважливішим уже починає бути тепло — якість цього тепла є одною з найпевніших ознак якості напою, тамуєш подих, намагаєшся затримати це відчуття в собі, а коли врешті видихаєш, то ти вже цілком під владою трунку, ти дихаєш коньяком, коньяк дихає тобою, ви дихаєте в унісон.

Направду добрим виявилося червоне сухе. Воно звучало невимушено й легко, а в той же час насичено і терпко, і в цій насиченості не було жодної прогалини — все щільно й старанно заповнювали сутінки пивниць і сяйво моря, колір граната, дзвін стиглого ліга, пряний дух істини і тіла.

Натомість розчарувало біле десертне. І густина його виявилася оманливою, мов колоїдний розчин, і запах здавався запахом порожньої бочки, і блідість його насторожувала. В офензиві смаку десь на одному фланзі волочилася нічим не обґрунтована солодкавість, на протилежному — відгикувалося кислим, а посередині зяяла величезна діра, котра хотіла називатися вином.

За якийсь час ідея із заклеюванням етикеток направду спрацювала — напої змішувалися в неприпустимих комбінаціях, тіні густішали, розмови гучнішали, по той бік столу почалися експерименти з тютюном. З різних ґатунків робилися суміші і скручувалися самокрутки. Не певен, чи не бавилися також і травою.

Мені трапилася смачнюща крихітна цигарка, скручена чи не з листка евкаліпта. Я попросив іще одну. Курили багато, майже без пауз. Під лампою утворився мінливий конус диму. Дим напливав шарами, смугами, цівками, інакший той, що піднімався від сигарет, інакший видихнутий з легенів. Скидався на живий прозорий мармур. Або на влите в воду молоко. Або на війну.

Річ ясна, з огляду на все сказане, я при найблагіших намірах не зміг би відтворити застольної психотерапевтичної балаканини. Та попри те, що намірів у мене жодних (ними ж вистелена дорога відомо куди), деякі епізоди й фрази відклалися в пам'яті подобою лінґвістичного гербарію, вицвілі експонати якого, можливо, й варто було б задемонструвати, якби не стерлися вони на порох і не перемішалися в різновид несуттєвих спецій.

Сеанс третій

Повторюю для зовсім тупих, нас було семеро:

0. Я, Леон;

1. Марк, улюбленець, бентежник, режисер, маґістр;

2 Зіґфрід, його єдинокровний брат — страшенний нервус та інтелігент;

3. Артур, дрібний торговець, друг, паскедник, секундант;

4. Кароль, лях, хам, колишній митник;

5. Ґорвіц, адепт від карамельок і родзинок, тип загадковий і сумирний;

6. Фавн (справжній статус невідомий), відверто блаженний і благий;

07. багатоликий, безіменний офіціант, таксист і резидент (іноді виникає в аватарі кота).

Ще раз, для найтупіших: нас було семеро, всі ми були не те щоби тверезі, але начитані. І ми вважались хворими.

Зрештою, ми й були хворими. Так само, як і ви всі.

Сеанс четвертий (фраґмент) [93]

[…]

Загальний регіт

Ф а в н. Як би там не було, мені з біса приємно знову почути ваш сміх, я думав, вам вже ніколи не доведеться сміятися. Та й мені теж. Мабуть, хтось визнає наш сміх блюзнірським, та мені подібні звинувачення видаються безпідставними. (Пауза). Немає кращого способу возвеличити Господа, ніж від усієї душі потішитися з його дрібних добірних каламбурів, особливо пореготати над дешевими жартами та старими дотепами. Крім того, сподіваюся, ми сміялися не над одними й тими ж речами.

Загальна пауза. Кожен намагається чимось зайняти руки — хто пересипає в руках кавові зерна, хто пробує на смак грейпфрутові шкірки, хто торохкотить сірниками, якийсь придурок непомітно потяг зі столу мій часник. Невдовзі зависає мертвотна тиша.

М а р к. Продовжимо.

З і ґ ф р і д (до Марка). Ти коли-небудь бачив мої очі?

М а р к. Ні.

З і ґ ф р і д. І тобі жодного разу не захотілося, поки я сплю, зняти з мене окуляри і подивитися на мої очі?

М а р к. Це означало б піднімати повіки? (Пауза.) Ні.

З і ґ ф р і д. Якось я тобі їх покажу. (Знімає окуляри, мружиться.) Вони, мабуть, вже зовсім білі. (Пауза.) Котра година?

М а р к. Як завжди.

З і ґ ф р і д. Ти дивився?

М а р к. Так.

З і ґ ф р і д. Ну то котра?…

Під час цього діалогу  Т а й н я к - р е к е т и р - о ф і ц і а н т  нагло зривається з місця, — на бильці крісла залишається малинова блюзка, — проходжується кімнатою, мовчки нервово жестикулює і нарешті звертається до  З і ґ ф р і д а.

Т а й н я к - р е к е т и р - о ф і ц і а н т. Можна вас попросити повернути мені окуляри? Я теж короткозорий, і в мене починає боліти голова… Крім того, носіння чужих, надто сильних окулярів, може вам зашкодити (зупиняється, ніби намагаючись дослухати розмову братів).

М а р к (не звертаючи уваги на репліку Т а й н я к - р е к е т и р - о ф і ц і а н т а, оглядає зап'ястя з незаведеним ROLEX'ом і відповідає на запитання З і ґ ф р і д а). Щось ніби коло…