Переслідуваний - Кінг Стівен. Страница 15

Річардс сів на ліжку, ввесь упрілий. Немає навіть пістолета, ще немає.

Тікати. Мерщій.

Для початку — в Бостон.

О п'ятій пополудні Річардс спустився до вестибюля. Адміністратор усміхнувсь променистою усмішкою — мабуть, задоволений, що скоро зміна.

— Добрий день, містере... е-е...

— Спрінгер. — Річардс теж усміхнувся. — Мені, здається, добре повелося — троє клієнтів нібито погодились... на мою пропозицію. Поживу ще два дні у вашому чудовому готелі. Можна заплатити наперед?

— Звичайно, сер.

Долари перейшли з рук у руки, і Річардс із прояснілим обличчям повернувся до своєї кімнати. В коридорі нікого не було. Він накинув на ручку дверей табличку "Не турбувати" й швидко рушив до запасного виходу.

Йому пощастило — нікого не зустрів. Спустився сходами на перший поверх і непомітно вислизнув із готелю бічним виходом.

Дощ ущух, але низькі хмари й далі висіли над Манхеттеном. У повітрі стояв сморід, наче від зіпсованого акумулятора. Річардс ішов швидко, облишивши кульгати, до кінцевої зупинки електроавтобусів. На цьому маршруті ще можна було придбати міжміського квитка без власноручного підпису.

— До Бостона,— сказав Річардс бородатому касирові.

— Двадцять три долари. Автобус відходить о шостій п'ятнадцять.

Річардс подав гроші; тепер у нього залишилось трохи менше трьох тисяч

нових доларів. Треба було якось згаяти цілу годину на цій забитій людьми станції, серед яких товклося чимало солдатів-добровольців: голубі берети, байдужні й жорстокі хлоп'ячі обличчя. Річардс купив порножурнал, сів, затулився ним та так і просидів годину, вряди-годи перегортаючи сторінку щоб не бути схожим на статую.

Коли подали електроавтобус, Річардс у потоці сірої маси пасажирів почовгав до розчинених дверей. Хтось крикнув:

— Гей! Гей, ти!

Річардс озирнувся й побачив полісмена, що бігцем простував до нього. Річардса наче паралізувало. В глибині його мозку стукало: зараз уб'ють, ось тут, просто на цій задрипаній станції, на підлозі, запльованій цятками жувальної гумки, серед оцих брудних стін з надряпаними там і там непристойностями; саме тут він стане випадковою здобиччю тупоголового полісмена.

— Лови його! Лови!

Полісмен повернув трохи вбік. Отже, він гнався не за ним, а за якимось голодранцем, що втікав до сходів, розмахуючи жіночою сумочкою та розкидаючи зустрічних направо й наліво, немов кеглі.

Перескакуючи через три сходинки, злодюжка та його переслідувач зникли з очей. Пасажири якусь хвилину байдужно стежили за ними, а тоді знову повернулися до своїх справ, ніби нічого й не сталося.

Річардс відчув, що його тіпає і морозить.

Він безсило впав на заднє крісло електроавтобуса, який через кілька хвилин завуркотів уздовж платформи й приєднався до загального потоку машин. Полісмен та його жертва лишилися десь позаду, в людському натовпі.

"Якби я мав пістолета — був би поклав його на місці,— подумав Річардс про полісмена. — Господи, о Господи..."

Тоді спало на думку зовсім інше: "Наступного разу ловитимуть не злодія. Ловитимуть мене".

У Бостоні він таки добуде собі пістолета. Так чи так, а добуде.

Річардс згадав слова Лафліна — той нахвалявся хоч кількох сволоцюг зіпхнути з верхотури, поки його самого схоплять.

Електроавтобус котився на північ крізь дедалі густіші сутінки.

Бостонський готель Спілки молодих християн містився на Ганінгтон-авеню. Будівля скидалась на почорнілий від часу велетенський ящик. У середині минулого століття тут був один з найпрестижніших районів Бостона, а тепер цей готель стояв, як сумний свідок інших часів, іншої доби, все ще блимаючи старомодними неоновими літерами на грішний район, де скупчилися театри та всілякі інші видовищні заклади.

Коли Річардс увійшов до вестибюля, адміністратор саме сварився з миршавим, неохайним негром у спортивній фуфайці, такій великій, що закривала його голубі джинси аж до литок. Суперечка точилася навколо автомата, що продавав жувальну гумку біля вхідних дверей у вестибюлі.

— У мене пропала монета, блідопикий. Пропала монета к розтакій матері!

— Якщо ти зараз не виметешся звідси, хлопче, я викличу поліцію. Все. Мені ця балачка остобісіла.

— Але ж клятий автомат проковтнув мою монету!

— Годі на мене визвірятися, щеня! — Адміністратор, стриманий чолов'яга років тридцяти, шарпнув негра за фуфайку, під якою десь там мало бути миршаве тіло. — А тепер забирайся звідси, я все сказав.

Хлопець зрозумів, що адміністратор не жартує. Майже комічна маска зненависті й зухвальства на його обличчі під чорним настовбурченим волоссям — зачіска в стилі "афро" — змінилася болісною гримасою образи й докору.

— Та слухай, це ж була моя остання монета, розтуди її. Твій автомат зжер мою монету! Це ж...

— Я вже викликаю поліцію. — Адміністратор обернувся до комутатора.

Поли куртки, що дісталася негрові на дешевому розпродажу, мляво гойднулися довкола худенького заду. Хлопець копнув ногою автомат і кинувся тікати.

— Розтакий ти блідопикий сучий син!

Адміністратор подивився йому вслід, так і не натиснувши справжньої чи уявної кнопки. Він посміхнувся до Річардса, вишкіривши зуби, що нагадували клавіатуру старого рояля, якому бракувало кількох клавішів.

— З цими чорними стало неможливо говорити. Якби я керував Мережею, то тримав би їх у клітках.

— А що, він справді вкинув туди монету? — спитав Річардс, записуючись у реєстраційній книзі як Джон Діген із штату Мічіган.

— Якщо й укинув, то крадену,— сказав адміністратор. — Та, мабуть, укинув. Але якби я повернув її, то сюди до ночі бігали б сотні чорношкірих і вимагали повернути їм монету. І де вони набираються таких словечок — ось що я хотів би знати. Невже батьки зовсім не цікавляться ними?.. Чи довго ви в нас пробудете, містере Діген?

— Не знаю. Залежатиме від того, як підуть справи.

Річардс намагався зобразити солоденьку усмішку, а коли відчув, що досяг мети, всміхнувся вільніше. Адміністратор подумав, ніби десь бачив це обличчя, й теж усміхнувся у відповідь.

— З вас п'ятнадцять доларів п'ятдесят центів, містере Діген,— сказав він і підсунув Річардсові ключа з блискучою дерев'яною грушею. — Кімната п'ятсот дванадцята.

— Дякую. — Річардс одрахував суму. Й цього разу обійшлося без особового посвідчення. Хвалити Бога, що на світі існує Спілка молодих християн.

Йдучи до ліфтів, Річардс заглянув у розчинені двері бібліотеки. В тьмяному світлі закаляних мухами круглих жовтих плафонів сидів старий чоловік у пальті та калошах, який повільно, слинячи тремкий палець, гортав якусь брошуру. Його важке, з присвистом, дихання долинало аж у коридор, і Річардса охопило змішане почуття смутку й жаху.

Ліфт глухо клацнув, двері захрипіли й знехотя відчинилися. Річардс ступив усередину й почув навздогін голос адміністратора:

— Гріх і сором. Я б їх усіх позасаджував у клітки.

Річардсові здалося, що адміністратор звертається до нього. Він озирнувся, та той навіть не дививсь у його бік.

Довкола було порожньо й тихо.

На п'ятому поверсі тхнуло сечею.

Коридор був такий вузький, що в Річардса з'явилося відчуття клаустрофобії, а колись червона килимова доріжка посередині — вичовгана до самої основи. Двері кімнат були пофарбовані в похмуро-сірий колір, на кількох дверях видніли сліди ніг і навіть лома. Через кожні двадцять кроків таблички на стінах попереджали: "Згідно з наказом пожежної інспекції палити в коридорі заборонено". Посередині коридора була вбиральня; коли Річардс підійшов, у ніс йому ще дужче вдарив дух сечі. Цей дух щоразу викликав у Річардса відчуття розпачу. З-за сірих дверей долинали бентежні звуки, наче з кліток, де тримали звірів, надто жахливих, щоб їх показувати. Хтось п'яним голосом щось торочив, здається, молитву до Богородиці. За іншими дверима чулося дивне булькотіння. Далі — пісенька в стилі кантрі-вестерн ("На телефон не маю ні цента нині, Тож нуджу світом на самотині..."). Човгання. Рипіння ліжка — хтось узявся до рукоблудства? Схлипування. Сміх. Істеричні вигуки — п'яна сварка. А за цими дверима — тиша. Тиша. Тиша. Якийсь тип із запалими грудьми, в піжамних штанях на очкурі, з милом та рушником у руці пройшов повз Річардса, навіть не глянувши на нього. На ногах у нього були паперові капці.